Цього місяця з ініціативи української релігійної громади у Римі відбудуться заходи зі вшанування пам’яті глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Йосипа Сліпого (1892–1984). Він відійшов у вічність 7 вересня 40 років тому в Римі. Із майже 93 років свого життя – 25 кардинал Сліпий провів саме в Італії. Його поважали не лише священники з вірянами чи ватиканські прелати, а й італійські політики, зокрема Джуліо Андреотті, Альдо Моро, Франческо Коссіґа.
Джерело: Радіо Свобода
Наталка Кудрик
Це була не просто шана й увага до живого свідка і в'язня радянських таборів. Він зачаровував сильним характером, авторитетом, харизматичною зовнішністю і навіть гострим слівцем. Римський період життєдіяльності Йосипа Сліпого став одночасно плідним і сповненим розчарувань.
Кореспондентка Радіо Свобода відвідала місця, де у перші дні на свободі перебував Сліпий і поспілкувалася з італійцями, які були з ним знайомі.
16 вересня 1984 року папа Римський Іван Павло II перебуваючи з апостольським візитом у Канаді, на 9-й день після смерті очільника УГКЦ стисло та влучно описав особистість й життедіяльність покійного.
У важкий період для католицької церкви України він зазнав великих мук і страждань, але не зламався, навпаки, як герой, він вистояв гідно — Папа Римський Іван Павло II
«Не можу не згадати велику людину, Сповідника віри, Верховного архієпископа і кардинала Сліпого. У важкий період для католицької церкви України він зазнав великих мук і страждань, але не зламався, навпаки, як герой, він вистояв гідно. Коли повернувся на волю, жив у Римі і продовжував віддано працювати на благо Церкви і свого народу.
Як Верховний архієпископ відвідав різні осередки католиків, розпорошених по світу, керував науковими проєктами, створив Інститут святого Климента папи. Він надрукував багато документів та інших праць. Нашими молитвами просімо Господа, щоб він нагородив його за пережиті муки, за його вірність Богові та Церкві і за всю його працю», – наголосив понтифік-поляк Кароль Войтила.
Після клопотань папи Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді взимку 1963 року радянський правитель Микита Хрущов погодився звільнити з ув'язнення греко-католицького митрополита. Тоді ніхто з урядовців-комуністів та попів-агентів Московського патріархату РПЦ не сподівався на таку активність літнього, на той час 71-річного, чоловіка.
18 років знущань, тортур, голоду, холоду і примусової праці у радянських в'язницях і таборах дуже підірвали його здоров’я. Але віри і сили духу не зламали.
Вятка, Новосибірськ, Печора, Інта, Красноярськ, Камчатка, Потьма, Воркута і Мордовія були закарбованими у біографії богослова як етапи його Хресної ходи.
Та Блаженніший не любив споминати період увязнення. Натомість він часто повторював: «Бог, правда, справедливість та любов завжди перемагатимуть» і додавав, що «зло не може тривати довго!».
Про це згадує його особистий секретар Іван Дацько у книжці споминів італійською мовою (2018).
Однією з умов звільнення глави УГКЦ була вимога від совєтів: не розголошувати дуже події й уникати антирадянської пропаганди щодо порушення прав релігійних менших в СРСР.
За домовленостями, звільненому також не можна було повертатися в Україну, але цього Блаженніший на той момент не знав. Він не знав, що решту життя проведе в екзилі у Римі й Ватикані.
Так само не відав, що за життя вже не потрапить до дорогого йому Львова, де у квітні 1945-го комуністичний режим, знищуючи українську церкву, арештував його та сотні греко-католиків.
Через майже 20 років, 9 лютого 1963 року, кволою ходою (обморожена у радянській неволі права нога давала про себе знати) Йосип Сліпий ступив на подвір’я греко-католицького монастиря святої Марії-святого Ніла у місті Ґроттаферраті, що за 25 кілометрів від Рима.
Кажуть, змученому гостю подали теплого молока… Йосип Сліпий пробув там перші три тижні на свободі. Треба було відпочити й відновити сили. У святій обителі він відзначив 71-й рік народження. Потім за рішенням папи Івана XXIII митрополит переїде жити у Ватикан.
До Ґроттаферрати колишнього вязня супроводили потайки від журналістів, в атмосфері секретності.
Йосип Сліпий був вражений відвертістю тодішнього міністра оборони Італії Джуліо Андреотті, коли політик висловив жаль з приводу його майже таємного прибуття.
«Як ви прибули сюди, ми, католики Рима, прийняли вас із дивним мовчанням. Ми живемо у дивному світі, де боїмося вшановувати переслідуваних, лякаючись, що переслідувач накоїть ще більш лиха. Ми хотіли б привітати вас з тією великою радістю, з якою християни Риму вітали святого Петра», – сказав міністр Андреотті.
Певну таємничість зберігають у монастирі донині – після шести десятиліть цього історичного факту та ще на тлі російсько-української кривавої війни.
Чепурне містечко Гроттаферрата з населенням 20 тисяч осіб належить до зони поселень Кастеллі Романі, що розтягнулася мальовничими схилами на південному сході від столиці.
Ці краї є популярним місцем відпочинку для римлян, які вихідними виїздять відпочити, посмакувати традиційні страви області Лаціо та відвідати історичні пам’ятки. А Гроттаферрата славиться тисячолітнім абатством Святого Ніла – це єдиний, що зберігся в Італії, монастир східного обряду, підпорядкований Апостольському престолу.
Місце часто відвідують іноземні туристи. Для вихідців з України свята обитель є особливо цікавою, хоча мало хто про неї знає. На жодній будівлі монастирського комплексу чи на інформаційних табличках для відвідувачів і згадки немає, що колись тут перебував провідник УГКЦ Йосип Сліпий.
З-поміж хранителів абатства про тимчасову присутність у його стінах українського архієпископа знала лише відповідальна відділу архівів Паола Мікоччі. Після прискіпливої перевірки журналістського посвідчення (що зрештою цілком нормально) адміністратор історичного комплексу поцікавився ще темою моєї публікації і чемно благав «не торкатися у статті політичних питань».
Потім з його дозволу мене провели до покоїв і каплички, де відпочивав і молився таємний гість. До цієї частини монастиря пересічних відвідувачів не пускають. Міцні дерев’яні двері скрипнули – і вхід вільний.
Дві невеличкі кімнати, в яких досі зберігають давні меблі і невибагливий інтер’єр минулих часів. Помешкання не є музеєм, його використовують як апартаменти для гостей монастиря.
Ознаки проживання тут митрополита помітні відразу: на стінах у вітальні чотири світлини із зображенням Йосипа Сліпого. На одній із них – митрополит під час прогулянки містом у товаристві архімандрита абатства Теодоро Мініші.
Інше фото демонструє богослова в колі спільноти монахів візантійського обряду абатства святого Ніла.
«В архіві не маємо документів чи інших свідчень з того часу, бо Йосип Сліпий прибув сюди таємно, і намагалися той секрет тримати довго. Це власне було зроблено саме в його інтересах. І пізніше з боку Ватикану не було ініціатив, щоб тримати згадку про той період – все залишалося у великій таємниці. Політика тут ні до чого, це внутрішні справи Апостольської столиці», – розповіла Радіо Свобода керівниця архівного відділу монастиря Паола Мікоччі.
Пресу не допускали до митрополита, але у монастирі його відвідували представники чільного українського духовенства, зокрема архієпископ і апостольський візитатор для українців у Східній Європі Іван Бучко. А вже у березні 1963 року, переїхавши до Ватикану, Йосип Сліпий почав зустрічі з українською громадою. Спільнота тоді була малочисельною – близько 300 українців по всій Італії.
Історик і колишній викладач церковного права в університеті Трієста Джованні Кодевілла наприкінці 1960-х мав нагоду зустрічатися з кардиналом Сліпим.
Науковець пригадує, що поважний діяч почувався не зовсім комфортно на «умовній свободі».
«Він (Сліпий) говорив про роки заслання, і мені здалося, що був засмучений своєю ситуацією у Римі. Після 18 років неволі митрополит все ще не був по-справжньому вільним. Його змушували мовчати, не говорити про свою церкву, що в СРСР перебувала у підпіллі, і мав дотримуватися інших обмежень (не говорити про переслідування церков в СРСР – ред.). Фактично він відчував себе ізольованим. Папа Павло VI навіть просив його не писати мемуарів («Йосип Сліпий. Спомини» вийшли друком після смерті богослова – ред.)», – згадує розмову з митрополитом професор Кодевілла.
На його думку, звільнення Сліпого насправді виявилося частковим.
«Здавалося, він краще почувався у радянському таборі, бо там мав шанульників, міг говорити до своїх вірних, відчував себе кориснішим. Якби йому трапилося жити у нинішній час, Сліпий однозначно зайняв би чітку позицію стосовно російсько-української війни, як це зробив чинний глава УГКЦ Святослав Шевчук», – міркує Джованні Кодевілла.
Як пише отець Іван Дацько у згаданій книжці , митрополит присвятив останні два десятиліття свого життя в Римі переважно трьом напрямкам роботи:
Перші два пункти реалізувати вдалося.
Сліпий втілив мрію свого духовного батька Андрея Шептицького: купив біля Рима монастир Студіон для ченців-студитів і заснував осередок українських монахів, які втікли від радянського режиму.
Фундація богословського навчального закладу у діаспорі стала більшим викликом з огляду на обмежені економічні ресурси та помітний скептицизм серед деяких греко-католиків щодо перспектив університету святого Климента папи. Але Сліпий наполегливо вірив, що прийдуть кращі часи для України, бо зло не могло тривати довго і добро мало перемогли, знову згадує особистий секретар кардинала Іван Дацько.
За задумом богослова Сліпого, це мав бути унікальний український виш, заснований на християнських цінностях. Завдяки особистим контактам митрополит зібрав кошти, й заклад у Римі збудували. Він обирав до проєкту найкращих викладачів-науковців. Остаточно ці зусилля Сліпого втілилися у 2002 році, коли Український католицький університет – нині престижний виш – відкрився у Львові.
Чи не найбільшим розчаруванням для предстоятеля УГКЦ стала його розбита мрія щодо створення Патріархату УГКЦ.
Із гаслами на користь Патріархату він здійснив закордонні поїздки до українських спільнот, надавши імпульсу діаспорянам. Але вони на той післявоєнний період вже забували про своє коріння та стрімко інтегрувалися у нових країнах проживання.
«Бути собою» закликав Йосип Сліпий емігрантів у Канаді, США, Венесуелі, Аргентині, Австралії та Новій Зеландії.
У намаганнях щодо надання Патріархату УГКЦ він зустрів спротив і з боку Ватикану, який в рамках налагоджував відносини з Москвою, і з боку духовенства східних церков через їхню надмірну латинізацію й бажання діяти за вказівками Римської курії.
Також не було єдності й підтримки серед українських єпископів: таке важливе питання вважали не на часі, а тому приреченим на провал.
Опоненти з нього насміхалися, критикували за рішучий стійкий характер. Та він продовжував говорити й діяти відповідно до власних принципів. Був правдолюбом і правдорубом. А це часто могло ображати людей, котрі ставили палки в колеса ініціативам Сліпого.
Ватиканські прелати не приховували, що УГКЦ була перепоною для екуменічного діалогу з Московським патріархатом. Таке бачення з Ватикану особливо ранило кардинала, коли він особисто був переконаний у протилежному – його церква відкрита до діалогу.
Щораз, як його просили, Йосип Сліпий приймав у своїй резиденції представників Московського патріархату РПЦ. З-поміж них був й архимандрит Кирило (Володимир Гундяєв), тодішній ректор Богословської академії у тогочасному Ленінграді, а нинішній глава РПЦ – духовний підбурювач російської війни проти України.
Через низку факторів 1971 року папа Римський Павло VI поінформував письмово Сліпого, що «на цей момент створення українського Патріархату є неможливим». Кардинал зізнався близьким співробітникам, що ніч не спав після відповіді понтифіка. Проте прийняв її смиренно та гідно. Згодом кардинал повторював, що справа Патріархату була в руках Божих.
Як підсумовують очевидці подій, на той період Патріархат був неможливим, бо:
Як тоді Московський патріархат підтримував дії радянської влади на знищення УГКЦ – виразника національного духу українців, так і сьогодні РПЦ підтримує план руйнування України руками путінського режиму.
Як тоді предстоятель УГКЦ Йосип Сліпий уособлював Церкву в одному з найважливіших аспектів її місії – захищати свободу народів, так і нинішній провідник греко-католиків Святослав Шевчук продовжує лінію попередника у боротьбі українців за волю й незалежність. Як тоді (за винятком постаті Івана Павла II) Святий престол, щоб не дратувати Москву, обирав політику замовчування і жертвував інтересами УГКЦ й України, так і нині Ватикан, за спостереженнями окремих оглядачів, повернувся до надто обережної, якщо не відверто проросійської політики, яку проводить папа Франциск.