За благословенням правлячого архіпастиря нашої єпархії архієпископа Тернопільського і Кременецького Сергія священики, з Божою допомогою, намагаються, по мірі сил, нести Слово Боже в пенітенціарні установи, розташовані на теренах Тернопільщини.
Одного разу вчитель загальноосвітньої школи селища Білобожниця, що неподалік міста Чорткова Тернопільської області, у виховних звісно цілях, забрав в учня середніх класів пачку цигарок. Прекрасний вчинок, чи не так?! У ньому ми бачимо намагання вчителя виховати підростаюче покоління, наше майбутнє, на засадах благородства, здорового способу життя тощо. Погодьтесь, у наш час зустріти такого, самовідданого своєму покликанню, вихователя – диво. Не менш дивною була реакція бабусі цього школяра. На наступний день вона прийшла до школи й, відшукавши «злочинного» вчителя, почала звинувачувати його: «...я дитині, – каже, – віддала останніх кілька гривень, а ви... ви... посміли забрати останнє»!
А ось ще випадок. Якось мию я своє авто у дворі будинку, де проживаю. Надворі літо, тепло. Всюди по квартирах відкриті вікна. Школярі на канікулах. Молодші бавляться цілий день у піску, середні без перестану ганяють у футбол, старших у першій половині дня не видно: відпочивають після вчорашніх посиденьок до ранку і нерегламентованих німих переговорів із прекрасною половиною людства по темних під’їздах. І от я звертаю увагу на кількох юнаків, котрі відпочивають дещо дивно.
Вони примостились у відкритому вікні квартири на першому поверсі, поставили на підвіконня аудіомагнітофон і розпочали, увімкнувши його на повну гучність, прослуховувати касети, міняючи їх одну за одною. Свою увагу вони зупинили лише на одній, із досить бридким змістом, де нормальні, цензурні слова української мови слугували лише для зв’язки слів нецензурних.
Я спочатку подумав, що зараз вони вимкнуть цю мерзотність, посоромившись священика та інших людей, які були у дворі поруч. Сподівання не виправдались. Хлопці не тільки не припинили процес насолоди «високоморальним витвором мистецтва», вони навіть гучність не зменшили. Потерпівши ще трохи, залишаю відро, ганчірку і крокую до них. Тут вони зрозуміли що не всім байдужа їхня поведінка. На моїх очах виймають касету, ставлять іншу і з досить чесним виразом обличчя кажуть мені: «А ми нічого поганого не робимо, от послухайте...», - і вмикають вже зовсім іншу касету.
Найбанальнішим у цій ситуації є те, що буквально поруч із вікном обробляла грядку жінка (мати когось із молодих «мистецтвознавців») і саме їй найбільше пасувало б оперативно відреагувати на безчинство. Проте з її боку реакції не було ніякої.
Про що тут ідеться? Звичайно, неможливо не помітити того, що як у першому, так і в другому випадку основною помилкою у вихованні дітей стала байдужість батьків. Тому я вважаю, що ці приклади можуть стати достойною відповіддю тим, хто звинувачує за все негативне, що коїться у лавах збройних сил і на вулицях міста, школу, ПТУ та інші навчальні заклади, мовляв: «погано виховують».
І хоча школа, звісно, це не зібрання світлих істот з білосніжними крильцями за плечима, треба було б пам'ятати слова апостола Павла: «Для чистого все чисте, а для осквернених і невірних немає нічого чистого... осквернений і розум їхній, і сумління» (Тит. 1;15). Виходить, щоб жити правильно і не чинити зло (звідси: злочин), людині необхідно було б мати цю чистоту ще з дитячих років. А де, як не в сім'ї (малій Церкві), вона мала б їй навчитись? Дорослі ж повинні дбати про те, щоб ця чистота вбиралась їхніми чадами з молоком матері.
Ми дещо відхилились від основної теми. Змушені це зробити для того, щоб побачити дві діаметральні протилежності: християнське виховання, від якого дитина навчається страху Божого, боротьбі з гріхом і байдужість до цього, яка неодмінно породжує страсті і пороки. Наслідком першої є благословення, а другої – кара Божа. Без цього усвідомлення ми ніколи не збагнемо звідки з’явився і чому існує той світ, про який бачили лише в кіно. Чому Господь попускає декому перейти туди, підкоритись законам того світу, стати на деякий час його частиною? Цей світ називається жорстоко: «зона».
У народі кажуть, що від суми та тюрми зарікатись неможна. Перша половина прислів’я відома кожному. Не раз ми бачимо як нещасні, знедолені люди риються в контейнерах для сміття, ведуть бездомний спосіб життя. А от друга половина для нас – таємниця. Спитай будь-кого що таке тюрма і він скаже, що це високий мур, на якому зверху намотаний колючий дріт, вишки, де несуть варту солдати з автоматами і, обов’язково, решітки на вікнах. Це так, але визначення невірне, так само, як невірне визначення того, що Церква – це споруда незвичної форми, з куполами і хрестами. Рівно як і Церква, тюрма – це, перш за все, спільнота людей. Ось тільки об’єднують їх різні речі.
Ст. 50 Кримінального кодексу України зазначає: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчинені злочину і, полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого».
Ось так караються люди, котрі скоїли беззаконня. Їх підчас називають просто «зеки», або «уркагани», ставляться з неприхованим презирством та недовірою. А чи маємо ми право на це? Думаю, що ні, адже один святий сказав: «Як я можу засудити мого ближнього в його гріховному падінні? Я сьогодні не согрішаю таким важким гріхом, як він, тільки тому, що зі мною благодать Божа і, якщо Господь від мене її забере, завтра я согрішу ще важче, як мій ближній». А що ж таке гріх? А гріх, за словом св. апостола Іоанна Богослова – це і є беззаконня (1Іоан. 3;4). Кожен, хто подивиться на себе критично, помітить того беззаконня в собі безліч. Тут навіть ступінь важкості гріха не береться до уваги, бо «заплата занього– смерть» (Рим. 6;23). Тому, по справедливості і ми можемо бути покараними правосудним Богом. Міру ж покарання встановлює Сам Бог.
Промислом Божим з виправною колонією в м. Копичинці Гусятинського р-ну Тернопільської обл. та її насельниками я познайомився приблизно в 2000 році. Тоді я ще був у сані диякона і приїздив туди разом із священиком Тернопільського кафедрального собору протоієреєм Володимиром Слободяном.
Скажу чесно: моя уява про «зону» нічим не відрізнялась від уяви більшості (про неї вже згадувалось вище). Змінюватись вона стала лише тоді, коли за моїми плечима зачинились масивні двері у вигляді решітки на КП. До нас вийшов офіцер, забрав паспорти і, давши тимчасові перепустки, завів на територію. Звідти ми потрапили в приміщення їдальні, де на другому поверсі розташовується православна молитовна кімната. Усе було незвичним: зовнішність ув’язнених, розташування будівель... Навіть дерева, корчі і квіти виглядали сумними від неволі. І раптом, серед цього брудно-сірого екстер’єру, що мов би пресом тисне на душу, перед тобою постають світлі постаті. Їхні очі світяться невимовною радістю. Цю радість ще можна назвати святою, пасхальною!
Братів по вірі прийшло тоді небагато, порівняно з загальною кількістю ув’язнених, яких на той час нараховувалось в установі приблизно близько тисячі осіб. Їх було не більше 30-ти. Ми привезли хлопцям невеличкі подарунки, але не цього, виявляється, вони чекали. Просто батюшка приїхав із Святими Дарами. Для них це було головним! Довго вони тоді, пам’ятаю, сповідались, відкриваючи Господу свої потаємні і явні гріхи. Близько 6-ти годин, поки сповідав священик, я мав змогу безперервно спілкуватись із ними.
Що це була за бесіда! Люди, від рук котрих пролилась кров, котрі більшу частину свого життя грабували та обманювали інших, зрозуміли, що жити так далі неможливо. Духовні орієнтири необхідно міняти, а цінності переоцінити. Як тут не згадати євангельського благорозумного розбійника (Лк.23;42), як не прославити премудрий промисл Божий? Господь не до праведників прийшов, а до грішників (Мф. 2;17). Він не хоче їхньої смерті, але хоче навернення. Тому саме для цих людей Він обрав такий спосіб напоумлення.
Преподобний Єфрем Сірін, який сам у молодості перебував у в’язниці, переконував в’язнів, які сиділи з ним, к тому, що навіть невинне ув’язнення, коли перевірити своє життя, не є випадковістю. Воно потрібне або для покаяння в минулих гріхах, або для прославлення праведників. Браття-«зеки» це відчувають. Вони тішаться, прославляють Бога і, водночас, скорблять за тих, хто живе з ними поруч, їсть за одним столом, але ще не пізнав цього величного почуття.
З моменту тієї зустрічі пройшло багато часу. Багато що змінилось. Багато ув’язнених старожилів, досидівши строк «до дзвінка», пішли додому, хтось потрапив під амністію. На їхнє місце Господь привів інших. Але тішить те, що в тюремній церковній общині не змінився дух благочестя. Так, серед них не завжди все гладко, але за віру і надію Бог дає їм сили та мудрості усі конфлікти вирішувати тільки мирним шляхом за допомогою могутнього слова «пробач». Сильні допомагають слабшим...
Господь благий для всіх: хто по цей і по той бік колючого дроту…
В Євангелії Спаситель сказав: «Я був нагим і ви зодягнули Мене, слабував і відвідали Мене, у в’язниці Я був і ви прийшли до Мене... Поправді кажу вам: щó ви вчинили одному із цих братів Моїх менших, те й Мені вчинили» (Мф.25;36-40).Тому свята мати-Церква не може залишатись байдужою до проблем братів Христових. У лікарнях Усе більше й більше будуються каплиці, відкриваються молитовні кімнати. На території колоній усе більше з’являється храмів. Відроджується інститут капеланів, котрі служитимуть тільки в армії і тюрмах. У православних семінаріях, академіях та інститутах впроваджуються місіонерсько-богословські дисципліни, які готуватимуть фахівців для такої духовної праці.
За благословенням правлячого архіпастиря нашої єпархії архієпископа Тернопільського і Кременецького Сергія священики, з Божою допомогою, намагаються, по мірі сил, нести Слово Боже в пенітенціарні установи, розташовані на теренах Тернопільщини.
Жіночу виправну колонію в с. Добриводи Збаразьського р-ну окормляє настоятель храму св. мучч. Віри, Надії, Любові та матері їх Софії протоієрей Степан Балан. Бережанською «малоліткою» опікується Св.-Успенська Почаївська Лавра. А я грішний, після ієрейської хіротонії в 2002 році, приїжджаю регулярно в Копичинецьку виправну колонію (КВК-112). Служимо Божественні літургії, з засудженими проводимо бесіди, відправляємо молебні, звершуємо таїнства хрещення, соборування.
У житії св. Іоанна Богослова описується такий випадок. Один з його колишніх учнів, забувши настанови благочестя, гріховно низько впав. Він став ватажком розбійників. І коли одного разу св. Іоанн випадково з ним зустрівся, цей, не стерпівши докорів совісті, почав тікати від наставника. Святий же, забувши про свою старість та мерзотність падіння духовного сина, побіг слідом за ним. Біжить і кличе: «Сину, зупинись! Покайся, почни нове життя! Господь усе тобі простить». Тут юнак зупинився, впав на коліна перед старцем і слізно розкаявся у своїх злодіяннях.
Пророк Давид каже: «Господь благий до всіх і щедроти Його на всіх ділах Його» (Пс.144;9).Ці слова варто почути кожному. Господь благий для всіх: для грішників і праведників, для тих, хто по цей і по той бік колючого дроту. Тому ми мусимо проявити до них християнську любов і терпіння. Не зневажати їх, а бігти до них. І тільки тоді, з Божою допомогою і спільними зусиллями, ми зможемо протистояти злу, примножуючи добро.
Священик Андрій КІНАШЕВСЬКИЙ