Я не буду вдаватися в глибоку аналітику щодо нещодавньої зустрічі, що відбулася з нагоди 1700-річчя I Вселенського Собору в Нікеї, але поділюся власними думками, які виникли на тлі реакцій моїх колег із різних конфесій.
Джерело: Фейсбук
Отець Костянтин Шевченко
Багато хто очікував тектонічних зсувів у міжконфесійному діалозі - ледь не миттєвого об'єднання. Деякі гарячі голови навіть прогнозували УНІЮ або, як мінімум, співпричастя між Вселенським Патріархом Варфоломієм та Папою Левом XIV. І тут настало розчарування. Ті, хто малював у своїй уяві апокаліптичні сценарії «зради Православ'я», просто спіткнулися об об'єктивну реальність. Співпричастя не було, бо воно й не планувалося. Канонічні та доктринальні відмінності, які формувалися майже тисячоліття, не тануть як віск, після горіння свічки за 2 гривні.
Результат? Нуль «зради». Запас хейту, який прибічники розколу мали напоготові у кишенях джинсів та підрясників, виявився непотрібними. Хотілося драматизму, але отримали лише діалог., у християнському дусі.
ПРОДОВЖЕННЯ ДІАЛОГУ
Розділення Церкви на Східну та Західну - це не побутовий конфлікт, який можна вирішити за однією зустріччю. Католицька та Православні Церкви майже 1000 років розвивали свої традиції, богослов'я та культури. Я не вірю в швидке структурне об'єднання, і, можливо, це й на краще. Християнський світ завжди був різноманітним. Апостол Павло проповідував внутрішні принципи новоутворених християнських громад з язичників, які відрізнялися від тих, що діяли в Єрусалимській Церкві під проводом Апостола Якова. Рух «послідовників Шляху» був поліфонічним від самого початку. Навіть до Нікейського Собору християнство було еклектичним: різні філософські та теологічні школи, різні погляди на одні і ті ж самі питання. Згадаємо, що аріанство свого часу було, ймовірно, більш поширеною версією, ніж те, що ми зараз називаємо протоортодоксією.
Перший Вселенський Собор став спробою уніфікувати це різноманіття, знайти «золоту середину». Сьогодні ми стоїмо перед тією ж проблемою, але вектор має бути зворотним: для живого діалогу треба шукати не відмінності, а те, що об'єднує.
Наш Христос один. Він помер однаково як за православного, так і за католика чи п’ятидесятника. І це основна точка дотику.
ПРО ДУРІСТЬ
Особливо абсурдними є коментарі деяких «отців», які радісно констатують:
«Історичний момент: Папа просто сидів на Літургії, коли Православні причащалися: як правильно і повчально для кожного, хто порушує канони. Історично-повчальний момент».
Яке тут, пробачте, повчання? Що два Предстоятелі поважають канонічні межі одне одного. Це не повчання, це протокол. Жоден розумний учасник діалогу не планував і не очікував співпричастя. Присутність Папи Римського Лева XIV поруч із Вселенським Патріархом Варфоломієм була актом християнської поваги та любові, а не прихованою спробою «порушити канони».
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ
Один мудрий священик влучно сформулював наслідки розколу. Дозволю собі процитувати його думку у контексті цієї зустрічі.
Ця знакова подія, присвячена 1700-річчю I Вселенського Собору, ілюструє глибоку іронію:
«Предстоятелі двох гілок християнства... стоять перед фундаментом неіснуючої церковної будівлі(храм), у неіснуючому місті(Нікея), у неіснуючій державі(Візантія).
Для православних України це яскравий приклад того, що відбувається тоді, коли Церква розділяється сама в собі: «Коли будинок розділений сам у собі, неспроможен будинок той більше стояти (Мк.3:25).»
Якщо ми, сучасні християни, продовжимо шукати лінії розколу, а не точки дотику, прийде час, коли наші нащадки прийдуть на руїни наших сьогоднішніх соборів. Вони будуть молитися і згадувати про те, як добре було, коли християни могли хоча б стояти поруч, шукаючи шляху до єдності.
Так,і як на мене дійсно знакові зустрічі між представниками різних конфесій на різних рівнях, та між Патріархом Варфоломієм та Папою Левом XIV - це не про швидку унію, це про відповідальність перед майбутнім Церкви. Це про те, щоб не залишити нашим нащадкам у спадок ще більший, остаточний розкол.