Ранок на Донеччині рідко буває спокійним — спів пташок перебиває свист мін. Поволі сходить сонце. П’ятеро чоловіків на велосипедах виїжджають із села на лінії фронту. Вони рухаються якомога далі один від одного, щоб не скупчуватися — дорога на виїзді прострілюється російською артилерією. Від Роздолівки Бахмутського району до передової менш ніж 1 кілометр. Тут майже не лишилося людей, не працюють магазини та поліклініки.
Джерело: Громадське
Ксюша Савоскіна
За 8 кілометрів від Роздолівки — село Званівка. Тут також щоденні обстріли. Чоловіки на велосипедах їдуть саме туди. Дорога займає годину. Вони хочуть потрапити на ранкову недільну службу у греко-католицькому монастирі отців Василіян. Лінія фронту наближається впритул до Званівки, канонади частішають, тож це богослужіння, ймовірно, буде останнім, аж доки не виженуть росіян.
Щойно сонце підіймається вище, сірий дах церкви починає виблискувати. Вікна в монастирі подекуди розбиті, стіни через нещодавні обстріли поруч посічені. Стояти довго зовні некомфортно — страшно, що от-от прилетить. Усередині храму тихо. Крізь вікна під куполом пробивається світло. У кутках стоять коробки, а біля однієї зі стін — кілька ікон і скручені поруч килими. Враження, наче речі зібрали, щоб зачинити церкву або зробити ремонт.
До церкви заходить невеликого зросту лисий чоловік у золотистій рясі, на вигляд років 35. Це отець Марко. Поза церквою він носить великий дерев'яний хрестик на мотузці та кепку з червоно-чорним прапором. Священник родом з Івано-Франківщини, але вже три роки служить у монастирі на Донеччині. Монахом став 15 років тому.
«На моє бажання стати ченцем вплинуло виховання, адже мама ще змалечку брала мене неділями до храму. З дитинства я мріяв стати священником. Згодом я вступив у монастир і вже там через певний період став священником. Я хотів, аби світ став трохи кращим, і бачив, що це можливо лише за допомогою Ісуса в його церкві», — розповідає отець Марко.
Чи прийде хтось на службу в церкві поряд із фронтом, священник не знає, але все одно чекає на людей. «Мені подобається тут. На Донеччині одні з найкращих заходів сонця. Взагалі гарний регіон, коли немає війни».
Монастир отців Василіян Серця Христового був заснований греко-католиками 2 липня 1998 року. У ці місця 1951-го переселили жителів бойківського села Ліскувате.
Ліскувате до 1951 року було в Дрогобицькій області України. У 1951-му відбувся обмін територіями. До УРСР увійшли Червоноград, Белз, а до Польщі — частина західної Бойківщини, з якої мешканців відселили у південні та східні області України.
До Званівки, Верхньокам’янського та Роздолівки Бахмутського району тоді депортували 360 сімей (приблизно 1500 людей).
«Певно, думали, що їх переселять, і вони асимілюються з радянським суспільством. Але мені здається, вони влили свіжої української крові. Бо це був 1951 рік, і радянська влада активно впливала на місцевих. А тут приїхали люди, які не відмовлялися, а навпаки — підтримували свої традиції — народні й церковні: Різдво, Миколай, Великдень», — каже нам отець Марко.
Коли почалася повномасштабна війна, люди почали поступово їхати зі Званівки. Дехто за кордон, більшість — на захід України, бо мали там родичів. Отець Марко залишався у селі, бо відчував, що має продовжувати служити й бути з місцевими.
«Люди, яких переселили у 1950-х, не так боялися їхати тепер, як ті, що прожили тут усе життя. Останнім страшно було наважитися їхати, особливо у напрямку заходу України, бо вони думають, що там живуть жорстокі люди, котрі їдять маленьких російськомовних дітей, переслідують усіх і вбивають за російську мову. Вони вірили й вірять, що таке відбувається й у Києві. Багато людей просто боялися поїхати», — розповідає священник.
«Коли я у них питав, що вони дивляться, вони відповідали: “російське телебачення”. А що звідти можна взяти? “росія — наші брати”. Особливо старші люди — їм важко змінити думку, вони досі думають, що росіяни хороші, що це не росія їх убиває. Вони будуть казати, що ЗСУ обстрілюють міста, вони тут ходять — отже, це вони все розбомбили. А потім кажуть, що якби їх тут не було, то й обстрілів не було би», — додає отець Марко.
На початку повномасштабного вторгнення отець Марко також звершував служби у Роздолівці та Верхньокам’янському, але після захоплення Соледара їздити туди стало небезпечно.
«Просто сидіти так близько до фронту нема сенсу. Якщо ти тут, то треба щось робити, виконувати служіння. Люди від початку знали, що у Званівці є священник. Вони могли прийти, посповідатися, спитати поради щодо переїзду. Тобто це служіння не лише духовне, а й соціальне. Людям добре, що священник на місці», — каже отець Марко.
«Церква — це не просто помолитися та поспівати, це місце, де я зустрічаюся з Богом. І люди можуть сповідатися, мати чисте сумління, яке часто допомагає проти страху смерті», — додає священник.
За кілька хвилин до 8 ранку в церкву заходять п’ятеро чоловіків і сідають у залі, чекаючи на службу. Серед них 60-річний Олександр. Його батьки у 1950-х теж потрапили під депортацію з Ліскуватого. Сам Олександр народився вже у Роздолівці. Разом з дружиною вони все життя прожили в селі, тож не хочуть кидати будинок. Крім того, каже Олександр, у дружини слабке здоров’я, вона не має сил на дорогу. Щонеділі чоловік з односельцями приїздить на службу до отця Марка.
«Дорога з Роздолівки прострілюється, як ви наважилися їхати?» — питаю його.
«Зранку вони не так стріляють, то ми по одному й виїхали. Надіємося, що Бог убереже нас, ми йому ще треба на цій землі».
Зо пів години священник читає молитву, а потім роздає чоловікам продукти й медикаменти. Ми говоримо про прощення та зневіру під час війни. Отець певен — Бог тут, у невеличкому храмі, посіченому снарядами, бо він завжди там, де правда.
«Кричати “Бога нема, де Бог?..” Він тут — із тими людьми, що плачуть. У Бога немає інших рук, ніж наші. Він не привів війну, її сюди притягнули люди. Винувата у цьому лише москва. Як би ми не голосували — зло пішло звідти. Можливо, хтось сприяв цьому більше, хтось менше, але винуватий путін зі своєю ордою.
Важливо, як ми живемо це життя, що ми робимо. Чи змінюємо цей світ на краще, особливо під час війни. У нас зараз величезні можливості. Люди казали: “А що я можу зробити?” Хоча насправді зараз ти можеш зробити багато добра. Можливостей достатньо, але чи хочеш — от у чому питання».