127 тисяч євреїв пройшли через гетто в Станіславі. Інтерв'ю з рабином Мойше Лейб Колесником про Голокост у Франківську

До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту, який у світі відзначають 27 січня, Суспільне поспілкувалося з рабином Івано-Франківського регіону Мойше Лейб Колесником про масштаби трагедії на території сучасної Івано-Франківщини, радянські антисемітські "акції", відносини Ізраїлю та України, а також — роль представників єврейської громади в російсько-українській війні.

— Скажіть, будь ласка, скільки зараз налічує єврейська громада в Івано-Франківську?

— В Івано-Франківську євреїв залишилося дуже-дуже мало. Приблизно стільки, скільки нас було живих в кінці війни, тобто перехованих по бункерах. Тепер, якщо по мамі, то людей 150-170. І ще члени сімей — там набирається стільки ж. До 300 людей приблизно. Всіх разом.

— Скільки в Івано-Франківську проживало євреїв до початку Другої світової війни?

— До початку Другої світової офіційно зареєстрованих жителів Станіслава було приблизно до 32 тисяч. Також — депортованих з Європи на той час, я думаю, що ще до 15-20 тисяч. Важко порахувати, тому що не все було зареєстровано. Євреїв десь в кінці серпня, на початку вересня 1941 року зігнали в гетто в Станіславі. Досить велике.

— Про які основні місця масових вбивств євреїв в Івано-Франківську можете розповісти?

— Таких місць дуже багато, зокрема по місту. Перша акція була під час мадярської адміністрації. В липні 1941 року прийшла німецька "айнзацгруп" — спецпідрозділ, який займався знищенням. Тобто це не мадяри, це — фашистські спецпідрозділи. І всіх гнали центром міста. Загнали на старе єврейське кладовище, там, де "Космос" (кінотеатр в Івано-Франківську — ред.), і хто мав арійські документи, тобто не єврейські: "Геть, пішли". І все. А кількасот євреїв — від 400 до 500 — вбили прямо там. Ця акція ніде не зареєстрована. Згідно з документами, що ми маємо, через станиславівське гетто з 1941 по 1943 рік пройшли 127 з гаком тисяч людей, з яких приблизно 100 тисяч людей, навіть більше, вбили тут, на місці. І трошки менш як 27 тисяч вивезли до Белжця, до концтабору, і вбили там. І, відповідно, вижили 150 людей, які переховалися тут.

— Розкажіть про історії порятунку єврейських сімей у Станіславі.

— Було багато випадків, коли люди, ризикуючи своїм життям, життям своїх родин, переховували єврейське населення. Зокрема, найбільш відомий варіант — це Станіслав Яцков. На вулиці Мазепи він мав будиночок, якісь ремонтні майстерні, якісь фіри ремонтував. Він переховав 32-36 людей. Як це можливо, я собі не уявляю. Так чи інакше — люди вижили. Але коли "совіти" прийшли у 1944 році: "Ага, ти німцям ремонтував колеса, значить…" І так ми не знаємо дотепер, що сталося. Нічого не відомо, як він пропав.

Ми знаємо варіанти на вулиці, де кірха була, готель "Україна" (зараз "Надія" — ред.), пам’ятник Франкові. Там було кілька будиночків, ближче до німецької колонії, і дві німецькі сім’ї переховували єврейських людей — польська сім’я й українська сім’я. І люди таки вижили.

Теж знаю випадок: загнали всіх розстрілювати — десь, може, три тисячі людей — сюди, навпроти "білого дому". І підходить по-тихому поліцай український до нашого, каже: "Там — шпара позаду, може, зо п'ять-шість людей вилізе". І люди таки вилізли, а він їх прикрив.

— Яким було ставлення радянської окупаційної влади до єврейської громади?

— Було по-різному. Після війни, звичайно, про це не йшлося, тому що німецька окупація наробила такого, що не знати, коли ще таке було. А що стосується всіляких антисемітських "витівок". Зокрема, була гміна зареєстрована в Станіславі. Де будинок глухонімих, там синагога була з 1947 року. І в 1952 році під вечір, "кагебешники" налетіли. Там декілька людей було, погнали їх — нема людей. А медінститут наш: скільки професури вбили єврейської у 1952 році? Десь 26-27 людей. А недавно надійшла інформація — 60 з гаком студентів єврейського походження теж просто постріляли.

— Що змінилося у ставлення до євреїв, їхньої культури після незалежності України?

— Максимально можливі нормальні обставини, зокрема в Україні. Я просто знаю те, що було до. Я по всяких підпіллях бігав, рух робили в прямому і переносному сенсі цього слова. Зрозуміло, що у нас, у Станіславі, перед Другою світовою війною були 56 синагог. Оця була найбільшою за розміром, але не центральною. Коли радянська влада пішла геть, ми таки помалу хоч одне щось повернули.

— У синагозі — доволі велика колекція старовинних книг. Де ви їх віднаходили?

— Я це збирав з різних місць, бо у Станіславі все було знищено, у Львові — так само. А на мадярських територіях такого масового знищення не було аж до 1944 року. Просто тих, хто не був громадянами, викидали на Галичину і вбивали тут. І там дуже багато чого лишилося. Щоб не пропало, то я багато-багато чого сюди попривозив.

— Чи допомагає єврейська громада в боротьбі з росіянами? Маю на увазі, військових на фронті, волонтерів, збори, допомогу переселенцям.

— По-перше, треба робити й менше говорити. Зокрема, якісь гуманітарні посилки, харчування кілька разів на тиждень. Єврейські хлопці там — від 2014 року. Небагато, кількасот людей, але є. Можна допомагати, але — по-тихому. Нема що з того робити рекламу. Якщо ти хочеш людині допомогти — допоможи по-тихому. Десь днями ми ще одну машину медичну відправляємо на фронт. При чому, не першу.

— Чи достатньо, на ваш погляд, робиться і в Івано-Франківську, і в Україні для того, щоб вшановувати пам’ять жертв Голокосту?

— Багато чого зроблено. Дуже багато, зокрема, по нашому регіону. Наприклад, ми повстановлювали пару десятків знаків: "тут було кладовище", "тут було розстрільне місце". В Івано-Франківську далеко не все відзначене. Біля ратуші — там людей 600 штабелями постріляли, прямо з ратуші. Хто постріляв? Той німецький керівник, який тут був. Він любив це діло — по людях стріляти. На бельведері, вхід у бельведер, там табличку поміняли, все добре. А далі, навпроти колишньої міліції, там дві тисячі з гаком людей під тими будинками, новобудовами. Далі йдемо в кінець вулиці Короля Данила, ідемо-ідемо, наліво, в бік нашого кладовища. Там просто підігнали діточок єврейських (то був 1941 рік) кількасот і повбивали, постріляли, порубали на шматки й там покидали.

Вулиця Довга і виходить на Галицьку. Ще один малий шлюз був там — вхід у гетто. То там тільки мадярських євреїв чотири тисячі з гаком убили, загнали сюди. Крім того, там убили солотвинських євреїв кількасот точно, тисменицьких 1100 чи 1200. Більшість вивозили на кладовище і викидали там у здоровезні ями. Але декотра частина лишилася тут.

— Як ви оцінювали реакцію українців на напад ХАМАС на Ізраїль? І чи знаєте, як євреї реагували на повномасштабне вторгнення Росії в Україну?

— Декотрі з моїх друзів, говоримо телефоном: "Ну і що, і у вас такі паскудники, як і в нас?" Так, ситуації подібні. Зрозуміло, що це — не те, тому що наші північно-східні кордони з РФ — вони дуже великі й з ними дуже важко. Зрозуміло, що з тими нашими недобрими сусідами в рідному Ізраїлі розібралися, і ще розберемося, з усіма розберемося. Хто взяв у руки зброю і направив її на людину беззбройну, йому нема права на життя, все.

— Які риси допомогли єврейському народові не втратити ідентичність і зберегти свою націю?

— По-перше, треба бути тим, ким ти є. І це ми намагаємося робити. Зрозуміло, далеко не всі й далеко не завжди, на жаль. Але встав зранку, подякував Всевишньому, що таки встав. Щось робиш, крутишся, сонечко світить і дякувати Богу. Вдячність і милосердя — це основні риси людини.