Отець Стефаній із Савинців: «Митрополит-утікач Єлисей називав мене бандерою»
«Коли я служив у московській церкві, там був митрополит Єлисей (Іванов), який утік у росію, кудись у бєлгород. Він не любив мене, тому що я завжди мав проукраїнську позицію. Я ніколи не проповідував і не спілкувався російською мовою. Тільки українською. За це він кричав на мене: “Ти — бандера!”. Я казав: “Ви не знаєте, хто такий Бандера”», — згадує отець Стефаній.
Про російську окупацію Савинців, перехід до ПЦУ та бажання до Великодня слухайте в розмові із владикою на Радіо «Накипіло».
— Священники нині мають особливий тиждень. Як події у вашому селі й країні загалом впливають на проповіді? Ви вже визначилися, про що будете говорити з людьми у Великдень?
— Перш за все я хочу подякувати нашим захисникам. Вони проживають у нас, ми допомагаємо їм.
— А самі люди як налаштовані цього дня? За час повномасштабного вторгнення чи не зникли у їхніх душах віра й надія, те, на чому ґрунтується християнське вчення?
— Ні. Вони готуються до цього свята. Воно стало більш українським, тому що ця війна дуже змінила нас. Ми були пів року в окупації: люди пережили і смерть, і сльози. Вони стали згуртовані довкола української позиції й того, що ми маємо вигнати ворога, який прийшов на нашу землю.
— Уже минув час після окупації... Для вас це травматичні події? Як ви згадуєте все це? Як Савинці переживали?
— Дуже травматичні події. Коли росіяни окупували наше селище Савинці, вони з п’ятої ранку обстрілювали «Градами» мирних жителів, руйнували їхні будинки. В один будинок поцілили, але люди, на щастя, не постраждали: вони спали в іншій кімнаті.
Згодом була окупація. Вони не відразу почали знущатися, забирати людей і вбивати...
— Чи багато людей пішло на співпрацю з ворогом?
— Кожен відповідатиме за себе, мені важко судити. Мені було тяжко, тому що вбили мого друга, який пройшов службу в Афганістані. Його закатували, з нього знущалися, кидали в машину й багажник, били та змушували копати окопи. Три дні тому минуло два роки, як його вбили; я поховав його, було дуже важко. Бомбили. Кожен дім просвічували, де збиралися двоє-троє чоловіків, вони зразу летіли туди й забирали.
Два місяці ми прожили в погребі.
— А ви мали вибір залишитися чи спробувати виїхати з окупації?
— Ми пережили. Ви знаєте, пів року окупації, ми пережили це. І не плануємо ніколи виїжджати, ми вже українці. Ми на своїй землі, куди нам виїжджати? Савинці звільнили, люди виходили й плакали від радості. Було тільки радості, що нас звільнили від того «русского міра», який прийшов, катував, убивав, грабував, забирав машини.
— Ваша релігійна громада єдина, яка за час повномасштабної війни перейшла до Православної церкви України?
— Так. Я не мав ніяких сумнівів після того, як патріарх ґундяєв благословив на вбивство українців. Мав таке переконання із 2019 року, коли Україна отримала томос.
Думаю, московська церква не потрібна нам, тому що патріарх Кіріл не молиться Христу, він молиться іншим. Ви самі знаєте кому, не буду говорити.
— Ви говорите, давно відчували, що потрібно, щоб була своя церква, окрема від московського патріархату. А чому все-таки ви з громадою зважилися й ухвалили рішення, коли вже почалася війна й сталася окупація?
— До війни це неможливо було, тому що панував цей «русскій мір». Стільки років на Слобожанщині не було української церкви, процвітало все московське. Важко було наважитися. Коли я побачив, побував в окупації, то сумнівів уже не мав. Люди зібралися й визначилися. московського попа вигнали. І я став служити.
— Чи напружена атмосфера у громаді після цього переходу? Наскільки сприйняли люди таку зміну?
— Понад 70 % людей виступили за те, щоб була Православна Церква України. Громада зібралася, мене покликали — і я прийшов. Громада вирішила. Спротив був: після зборів нас не пускали в церкву.
— Як ви думаєте, чому тільки для вашої громади повномасштабне вторгнення і поведінка росіян стали таким поштовхом для змін?
— Хто не пройшов окупації, не бачив на власні очі тортур і знущань; вони ще не зрозуміли.
— Владико, ви говорите, що це рішення громади, але ж, погодьтеся, це й відповідальність священника пояснити громаді, що московська церква становить небезпеку для України. Якби громада так не вирішила, то ви й далі служили б Московському патріархату?
— Ні, я не служив би, тому що, коли я служив у московській церкві, там був митрополит Єлисей (Іванов), який утік у росію, кудись у бєлгород. Він не любив мене, тому що я завжди мав проукраїнську позицію. Я ніколи не проповідував і не спілкувався російською мовою. Тільки українською. За це він кричав на мене: «Ти — бандера!». Я казав: «Ви не знаєте, хто такий Бандера». «Бандера був, — кажу, — українець; він захищав, а ви — москаль». Він вигнав мене у Приколотне.
— Тобто запроторив вас подалі, так?
— Так... Я прослужив тридцять років, почав будувати нову церкву в центрі. Трудився і для Бога, і для людей. Вирішив перевести мене із Савинців у Приколотне, ближче до
кацапні.
— Отче Стефанію, а ви можете якось пояснити нам, звідки у вас це? Це з народження ви маєте таку позицію? Як це сталося?
— Це мені заклала моя покійна бабуся, старенька була вже. Але вона знала всі молитви напам’ять і водила мене до церкви. Тому що тоді, у 30-ті роки, знаєте, що зі священниками було. Храми валили, священників висилали. А вона молилася, пустила мене до цієї молитви. Бути українцем, любити свою землю, свій народ, українську культуру — усе це заклала в мені вона. Вона й мама: вони були православні українки.
— От ми відкрито почали говорити про те, що священники Московського патріархату несуть російські наративи, що вони є ворожо налаштованими до українців. А скажіть, будь ласка, коли ви це усвідомили?
— Коли почалася війна у 2014 році на Донбасі, я почав усвідомлювати. Але тоді перейти було неможливо, владу мала Партія регіонів. У 2019 році, коли Україна отримала томос, я вже не мав сумнівів. А коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну й увійшли окупаційні війська, то найменші сумніви розвіялися.
— Повернімося до Великодня. Ви проводите служби ще в старій церкві чи почали зведення нової?
— Ми мали стареньку будівлю, вона валилася. Тоді я побудував невеличку каплицю, будиночок. Старе розібрав, збирав цеглу на нове будівництво, і перед війною ми потихеньку почали будувати.
— Чекаєте завершення війни й перемоги, щоби продовжити свою справу?
— Будемо разом чекати. Хочу побажати всім доброго здоров’я і терпіння, тому що в нас, на Слобожанщині, щодня прилітають ракети й гинуть люди. Миру, перемоги, тільки перемоги! В об’єднанні бути разом! Тому що разом ми — сильні українці, нас просто так не подолати.
