20 років «Назарету» ― 20 років відваги. Історія реабілітаційного центру, що допомагає людям повернути собі гідне життя

Уже двадцять років реабілітаційний центр «Назарет» поблизу Дрогобича дбає про людей, які мають різні види залежностей. Тут приймають усіх, хто має бажання одужати, огортають турботою, дають інструменти, що допоможуть полагодити надламані життя.

У 2010-му році «Назарет» отримав статус першого загальноцерковного реабілітаційного центру в Українській Греко-Католицькій Церкві, який надає кваліфіковану допомогу в лікуванні осіб з хімічною та поведінковою залежностями. З 2015-го року реабілітацію тут можуть проходити військові-учасники російсько-української війни (і ті, хто мають залежності, і ті, кому просто потрібне духовне відновлення й час наодинці).

«Ми до вас ― у центр»

Усе почалося з о. Ігоря Козанкевича. 2004-ий рік, він голова «Карітасу» Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Одним з напрямків роботи стає допомога людям зі залежностями. На одному з тематичних форумів отець розповів про ідею збудувати реабілітаційний центр на місці колишньої військової частини.

― Наступного дня чи через два дні приїхали двоє хлопців зі сумками: «Хочемо лікуватися. Ми до вас ― у центр». Але ж його ще нема! Кілька старих обгорілих будівель. О. Ігор поїхав туди з ними. Хлопці залишилися, майже два роки жили в цих руїнах, допоки центр відбудовували. Це, як на мене, прояв Божої волі. Він засвідчив готовність команди братися за справу. Отак починав існувати «Назарет», ― розповідає директор реабілітаційного центру Віктор Романчук.

До 2017-го року до центру звернулися близько 1300 осіб. У 2017-му ― понад сто. У 2018-му ― понад двісті. Опісля щороку звертаються близько трьохсот осіб.

Зараз у центрі перебуває близько 130 людей. Загалом тут можуть вміститися дві сотні. Команда постійно шукає кошти, щоб добудовувати нові приміщення. Потреба є, оскільки тут працюють з різними соціальними категоріями людей.

У центрі діє жіноча спільнота. Узалежнені жінки, що мають дітей, можуть мешкати з ними.

― Це, напевно, єдиний центр, у якому жінки можуть перебувати з дітьми. Звісно, є різні прихистки для матерів і дітей у складних життєвих обставинах. Але вони не мають специфіки лікування від залежностей. Це окрема спільнота, ― каже пан Віктор.

Ще тут піклуються про кілька десятків вимушено переміщених осіб. Серед них є кількамісячні діти, які народилися вже в центрі.

Окремою категорією, якою опікуються фахівці «Назарету», є люди поважного віку та ті, які мають певні психічні розлади, які не загрожують безпеці інших.

― У нас свого роду шпиталь, бо є люди, які постраждали від війни, не мають кінцівки. Є люди старшого віку, яким потрібен постійний догляд. До нас приїжджають лікарі, зокрема психіатри, можемо зробити деякі аналізи. І так супроводжуємо наших підопічних у їхніх болях, ― додає директор.

Діють три чоловічі спільноти: соціальна (більший нахил до фізичної праці, тут комфортніше почувають себе люди старшого віку), стандартна та інтенсивна (більша кількість розмов, консультацій, аналізу).

З 2015-го року в «Назареті» приймають військових-учасників російсько-української війни. Ті, хто мають залежності, рухаються за тією ж програмою, що й інші мешканці центру

До кожного військовослужбовця застосовують індивідуальний підхід, бо, зважаючи на темперамент, характер, пережитий досвід, люди мають різні потреби. Наприклад, хтось хоче працювати інтенсивно, аналізувати свої почуття, говорити з психологами. Іншим потрібен повний спокій. Ще хтось хоче побути в церкві, поговорити з духівником. Або й просто завантажити себе фізичною роботою й переключитися морально.

― За роки роботи ми, звісно, трансформуємось. Наприклад, коли йдеться про військових, то даємо їм можливість увійти в програму плавно. Хтось став залежним уже в часі війни через стреси, контузії, поранення, складні умови, пережиті жахіття. Якщо людина може стабілізуватися в спокійніший спосіб, ми допоможемо. Якщо зривається, то пропонуємо інтенсив, ― розповідає Віктор Романчук.

Військові приїжджають у «Назарет» і на психологічно-духовну віднову. Вони можуть жити тут безстроково. Це вкрай важливо, бо на третьому році повномасштабної війни (і на одинадцятому загалом) суспільство досі не знає, як поводитися з тими, хто повернувся з передової, як їм допомогти, що їм доводиться переживати тут, у тилу.

― Звісно, ті, хто був в епіцентрі війни, повертаються іншими. Вдома можуть чекати дружини чи чоловіки, діти, інші родичі. Але військовим може бути складно знову звикнути до банальних побутових речей. Перед тим, як людина з фронту повертається в тил, у звичне життя, їй треба побути в так званій буферній зоні хоча б 10-14 днів.

Один хлопець живе в нас пів року після поранення. А ще приїжджали у відпустку: зняти форму, поспати, побути в спокої лісу, відчути розуміння, перезавантажитись. Хтось не витримував і рвався назад, на передову.

Важливо те, щоб військові зрозуміли, що наш центр ― місце, де їх завжди приймуть, тут можна побути, відкритися, отримати підтримку, довіритися. Ми будемо з кожним у будь-який час, коли йому це потрібно.

Шанс на гідне життя

Реабілітаційний центр приймає кожного, хто хоче видужати від алкоголізму, наркоманії, ігроманії, шопоголізму, трудоголізму та інших залежностей. Він функціонує на пожертвах благодійників ― люди, які приходять по допомогу, не платять за неї. Інколи благодійниками стають ті, хто тут зміг подолати свою залежність і змінити життя. Їхня подяка ― оплатити ще чийсь квиток до гідного й повноцінного життя.

Усі залежності працюють за схожим принципом ― вони стають реакцією на незадоволену потребу людини або ж допомагають упоратися з тими чи іншими емоціями, життєвими ситуаціями. Наприклад, як працює шопоголізм: якщо людина відчуває смуток, нудьгує вдома і раптом вирішує проїхатися, купити собі якусь річ (маючи на неї кошти), то це нормально. Проблема настає, коли вона починає витрачати гроші, які були розраховані на продукти, або робить покупки за рахунок кредитів, а потім не користується речами, які купила, не задоволена ними. Коли не дають раду з різними почуттями й приходять до магазинів, щоб відчути ейфорію та короткочасне задоволення. Коли люди беруть кредити на покупки, бо їм просто нецікаво жити, а потім відчувають депресивні настрої, нудьгу, смуток, жаль. Так само з алкоголем, наркотиками, грошима, іграми.

Боротися зі залежностями непросто. Інколи найважчим є саме перший крок. Люди приходять у центр, але за кілька днів, тижнів чи місяців вирішують припинити роботу. А потім повертаються знову. Директор центру каже, що людям не відмовляють, хіба що вони вичерпали свої п’ять спроб, адже такі коливання розфокусовують інших.

Сюди приходять люди, різні за віком, життєвими досвідами, переконаннями, залежностями. Однак вони мають спільну мету ― повернути собі своє життя. Програма центру розрахована на півтора роки й поєднує різні розробки терапії узалежнення зокрема це:

• терапевтична спільнота;
• індивідуальна терапія;
• духовний супровід;
• елементи програми «12 кроків»;
• праця та навчання щодо активного та тверезого відпочинку.

Окрім цього, в «Назареті» є можливість зростати духовно через щоденні молитви, Літургію, розмови з духівником, заняття з іконопиу, реколекції, прощі.

― Найголовніше, що має працювати не одна людина, а програма, спрямована на реалізацію особистості. Якщо людина приїхала зруйнована від хвороби, ми маємо поновити її соціальні, духовні, психологічні, фізичні, комунікаційні та інші навички. І це передбачає участь у будь-якій з наших спільнот. Різниця лише в тому, що кожна має певний нахил: духовна праця,фізична робота, інтенсивна реабілітація ― що кому більше підходить. Теорія в будь-якому випадку має перерости в практику.

Наприклад, якщо людина є трудоголіком, то мусить коритися правилам. А відпочинок передбачений для всіх. Навіть на етапі, коли наші клієнти вже можуть планувати день самостійно, вони зобов’язані виділяти час і на відпочинок. Насправді, це комфортно далеко не всім. Люди готові грати в ігри, прибирати, рубати дрова, допомагати на кухні, косити подвір’я ― робити будь-що, бо не вміють дозволити собі відпочинок, ― розповідає директор центру.

Він пояснює, що так відбувається тому, що в соціумі людині були потрібні алкоголь, наркотики чи інші речі, які змінюють свідомість ― тоді вона ніби вимикається. Сенс програми в тому, щоб перепрожити всі емоції та ситуації з попереднього життя в безпечному місці. Група людей, яка проходить програму, комунікує між собою. Тоді виринають чесні емоції: відчуття несправедливості, опір, роздратування, злість, відчуття безсилля тощо. Люди працюють з терапевтом, духівником, ведуть щоденник емоцій.

Клієнти мають аналізувати, як себе почувають і поводять, що в минулому житті спонукало її до тієї залежності, яку вона має. Коли людина все це усвідомлює, то починає опрацьовувати проблему, будувати нові механізми сприйняття та поведінки.

— Важливий не лише теоретичний аспект, але й практичний. Тобто мало того, що людина розуміє: я брехав, це відбувалося з таких-то причин, брехня мене заведе туди-то, і я знову почну вживати. Людина має практично показати, де могла б збрехати, але не зробила цього. Часто бояться саме наслідку: а що, якщо я скажу правду, що запізнився? Мене осудять чи приймуть? Важливо перейти різні ситуації, ― додає Віктор Романчук.

Вплив залежності на людину може мати різні степені. Є різниця між тими, хто вживав алкоголь 5 років і 15 років. Чи між тими людьми, які вживали різні наркотичні речовини. Однак програма реабілітації має виявити, наскільки інтенсивно розвивається конкретна людина в її конкретному випадку. Хтось не може навіть розповісти про себе ― сковує страх. Хтось може здатися й повернутися до свого способу життя.

― Є багато випадків, коли люди повертаються по кілька разів і таки змінюють своє життя. Хтось не зміг це зробити в нас, але спробував ще в іншому реабілітаційному центрі. Але є й ті, хто не повертаються. Цю невдалу спробу вони використовуються як виправдання: я спробував, не вдалося. Є люди, які через два дні їдуть геть, бо неготові до дисципліни. Вони розуміють, що лікувальний процес непростий, що їм доведеться вчитися та працювати над собою, що треба від себе вимагати, змінюватися. Хтось вирішує продовжувати жити так, як і до нашої зустрічі. А ми вчимося допускати такий розвиток подій і розуміти, що не всім насправді потрібні наші послуги. Неможливо врятувати людину, якщо їй самій не потрібний цей порятунок, ― ділиться пан Віктор.

У «Назареті» в таких випадках використовують ще один спосіб допомоги: не боротися з хворобою, а бути НЕ за неї. Близьких людини зі залежністю вчать створювати певні умови, які не дозволяють хворобі перемогти. Наприклад, залежний чоловік шантажує маму чи дружину, щоб дали гроші на випивку ― інакше спокою їм не бачити. Тоді рідним радять триматися стійко й навіть поставити ультиматум: якщо не припиниш, більше в цьому домі не житимеш.

― Це дуже складний крок. Узалежнена людина всіма діями показує, що не може жити на одній території з тверезою людиною та приймати тверезі правила. Тоді вона змушена загнати себе в такі умови, щоб ви її, грубо кажучи, вигнали. Тобто сам узалежнений не може на себе взяти відповідальність і зробити такий крок ― він чекає його від близьких і створює критичні ситуації для цього. Коли узалежнена людина лишається наодинці зі своїми проблемами, то може швидше їх побачити та усвідомити. Тоді є шанс, що вона прийме рішення боротися з хворобою.

Це перший крок у «12-кроковій програмі» ― прийняти безсилля перед хворобою; визнати, що життя стало некерованим. Насправді в усьому винна залежність ― хвороба ілюзій і заперечень. Людина завжди має відмовки: «з понеділка припиняю пити», «мене спровокували», «дайте мені останній шанс». Та шанс ніколи не буває останнім. Ця хвороба любить ходити по колу, поки хтось його не почне розривати.

Для жінок з дітьми програму адаптовують відповідно, щоб було вдосталь часу для дитини і для роботи над собою. Сюди можна приходити з дітьми будь-якого віку: команда подбає про влаштування до школи чи садочка. Тут же є дитячий простір, де психологи з «Карітасу» беруть на себе дитину на той час, коли в мами тривають заняття.

― Інколи якраз у материнстві жінки не витримують надмірного емоційного навантаження, намагаються хоч якось розслабитися і починають небезпечну гру з алкоголем. А збережений стосунок з дітьми показує правдивість життя. Так, з дитиною буває складно, але ти в безпечному місці, можеш будувати стосунок, бачити, де не даєш ради, ділитися в групі своїми переживаннями, емоціями, ― зауважує керівник «Назарету».

Хоча не всі готові приїжджати з дітьми ― нові умови, треба звикати. Жінки часом бояться, що не впораються з усім одразу. Тоді діти залишаються вдома з татом чи іншими родичами. Потім вони можуть приїхати до мами, коли вона адаптується й буде цього хотіти, або ж жінка видужує та повертається до сім’ї.

Подбати про себе

У «Назареті» немає персоналу, який обслуговує мешканців. Це ще один вид терапії ― навчитися дбати про себе, вести побут і соціальне життя. Створені реальні умови життя середньостатистичної людини: треба приготувати їжу (а не замовити її в кафе чи ресторані), прибирати (а не викликати клінінгову компанію), будувати стосунки зі своїми дітьми та проводити з ними час (а не скористатися послугами няні).

Доросла відповідальна людина розуміє свої потреби та обов’язки. Вона має мати план дня та дотримуватися дисципліни. Якщо хтось чогось не вміє, у спільноті люди вчать одне одного. Це і соціальна взаємодія.

Для всіх мешканців встановлені конкретні правила: жодної фізичної, психологічної, словесної агресії; повага до кожного; заборона на псування майна; заборона на вживання будь-яких речовин (алкоголь, наркотики, транквілізатори тощо); заборона куріння; жодних сексуальних контактів між клієнтами, між клієнтами та працівниками.

Усі інші умови проживання та реабілітації з’ясовуються вже в залежності від кожної окремої історії, з якою приїхала людина.

На перших двох етапах мешканці центру живуть за чітким графіком: підйом, руханка, сніданок, духовна група, ранкова група, робота, заповнення програмних зошитів, обговорення, терапевтична група, обід, робота в групах, вільний час, спортзал, вечірня група.

Кожен у спільноті має свої функції. Серед тих, хто видужує, є шеф кухні, шеф безпеки, керівник праці, господар будинку, президент. Мешканці мають свій магазинчик ― самі закуповують туди продукти оптом, а потім продають. Прибуток спільнота використовує на свої потреби, наприклад, на якусь поїздку.

На третьому етапі люди вже можуть самостійно планувати свій день, ставити довгострокові цілі й прописувати щоденні маленькі кроки для їх досягнення. Тут свобода та відповідальність працюють у парі: я можу робити, що хочу. Але якщо мрію мати конкретні результати, то інколи доводиться робити ту роботу, яку не хочеться.

Програма «12 кроків» створена у США. Спочатку її використовували в групах анонімних алкоголіків та анонімних наркоманів. У програмі закладені певні цінності та кроки, як-от прийняти безсилля, провести моральну інвентаризацію, довірити своє життя Богові, зрозуміти свої недоліки, ділитися досвідом з іншими тощо. Програма допомагає людині пізнати себе та зрозуміти, чому вона опинилася в такому становищі, та як з нього вийти. Спочатку узалежненим пропонують написати 10 причин, для чого їм потрібна ця реабілітація. Потім ― тест на хімічну залежність. Так людина з’ясовує, у яких обставинах дозволяла залежності керувати собою, що відчувала, як реагувала, з чим не могла впоратися. Уже тоді, коли вона відчуває такі емоції в центрі, то може вибирати, як реагувати, вчиться говорити через «я-повідомлення» («я розізлився» замість «ти мене розізлив»), ділиться переживаннями в групі. Це спрощує шлях до зцілення.

На кожний етап зцілення виділено чотири зошити зі завданнями. Завдяки ним людина може побачити себе ніби через збільшувальне скло, зрозуміти, що стало причиною хвороби, які кроки треба робити, щоб її подолати.

― Чому на реабілітацію потрібен рік а то й півтора роки? Треба розуміти, як побудована хвороба. Людина мусить пережити всі події, які є в році, у безпечному місці. Буває, людина успішно лікується, а на свята зривається. Хтось легко може впоратися зі залежністю влітку, але восени має такий моральний стан, що знову відбувається криза. Тому треба дослідити себе повністю. Циклічність дозволяє людині спостерегти, як вона проявляє себе в різний час. А ще кожен клієнт веде щоденник для людини, що виздоровлює. Окрім того, маємо теми, розписані на всі 365 днів: говоримо про прощення, жалість, милосердя, духовне зростання тощо. Це теж дозволяє зрозуміти себе краще, ― пояснює Віктор Романчук.

На першому етапі ті, хто починає реабілітацію, не можуть підтримувати з родичами контакт жодним чином, окрім листування. Всім потрібна пауза. Рідні мають передоручити людину фахівцям і почати жити своїм життям, бо часто вся сім’я зосереджена на порятунку того, хто має залежність. А самі узалежнені мають прийняти це.

Буває, ті, хто мають залежності, діють з позиції дитини: «мені незручно це робити», «мені нудно», «пожалійте мене». А близькі, що турбуються про них, обирають позицію дорослого й несуть цей тягар. Таким чином нічиє життя кращим не стає. Тому комунікація мусить бути дуже обмеженою, щоб людина почала концентруватися на власному лікуванні.

― Ми допомагаємо вибудувати людині дорослу позицію. Щоб досягнути чогось, інколи доводиться працювати через не хочу. У дорослому житті мусимо мати відповідальність і дисципліну, вміти планувати, взаємодіяти з іншими, розуміти не лише свої права, але й обов’язки.

Уже на другому етапі мешканці центру можуть спілкуватися з родичами наживо ― на це відведений спеціальний день щомісяця. Але є умова: родичі також мусять відвідувати групи, щоб розуміти, що таке залежність, як вона себе може проявляти, як себе поводити з узалежненою людиною, як будувати кордон і бачити маніпуляції і, врешті-решт, як почати жити і для себе також.

Побачити силу в безсиллі

Команда «Назарету» ― це близько тридцяти фахівців у різних галузях. З групами працюють п’ятеро консультантів з узалежнень, духівники, терапевти із узалежнення, психологи, психотерапевти, соціальні працівники. Якщо людина має подвійний діагноз, наприклад, алкоголізм і депресію, то її супроводжує лікар-психіатр. Допомагає організувати роботу мешканцям центру трудотерапевт.

― Насамперед ми бачимо перед собою людину і ставимося до неї з повною повагою та підтримкою. Це не людина погана, а її хвороба робить з нею погані речі. До нас приїхали по допомогу, і ми її надаємо. В жодному разі не осуджуємо та не оцінюємо.

Ми зберігаємо конфіденційність. Все, що обговорюємо з клієнтами, залишається між нами. Є речі, які ми можемо аналізувати всередині команди на супервізіях, бо ті чи інші випадки потребують консультації різних фахівців, ― розповідає директор реабілітаційного центру.

Працювати з людьми, які мають залежності, непросто. Пан Віктор ділиться, що найважче, мабуть, через недовіру. Вона буває викликана гординею, мовляв, для чого мені це все. Доводиться повторювати все по кілька разів: чому ця залежність небезпечна, що буде, якщо від неї відмовитися, які наслідки чекають людину.

― Люди чинять опір, кажуть, що їм це не потрібно, додумують нереальні речі, не хочуть себе контролювати. А треба просто довіритися й робити. Тоді побачиш, як життя змінюватиметься.

Також серед проблем неготовність до викликів і недооцінка людиною самої хвороби. Залежність ― важка хвороба. Від неї люди помирають,і не лише через передозування. Алкоголь, наркотики спочатку вбивають органи. Треба усвідомити, що смерть настає поступово, кожен день залежності її наближає. До того ж через вплив залежностей поведінка людини змінюється: це і сварки, і бійки, і насильство в родині, спричинення ДТП, інші злочини тощо. Поглиблюють проблему родичі, які також не усвідомлюють її масштабів. Людина, не лікуючись, перестає відчувати комфорт і спокій, заглиблюється у страждання.

Ми не маємо контролю над волею людини. Якщо вона сама свідомо не обере йти назустріч, дослухатися до порад, вчитися вимагати від себе, дисциплінувати себе, то ми мусимо лише примиритися з таким вибором. Дія хвороби буває надто сильною. Ми ж, щоб не вигорати й не втрачати віри, також працюємо над собою, зокрема на супервізіях.

Вік не впливає на залежність і здатність її позбутися. Клієнтами «Назарету» стають як зовсім молоді люди, так і старші. Буває, що люди перебувають у реабілітаційному центрі кілька місяців, потім повертаються до роботи й далі продовжують самостійно контролювати себе, ходити до терапевтів на заняття. Хтось у трохи більше, ніж двадцять може мати кілька рецидивів. А хтось став узалежненим у 50, у 53 вилікувався й далі живе вже інше, краще життя.

Випадки, коли лікування не допомагає, є, їх немало. Але це відбувається через небажання (або нездатність на цьому етапі) людини включитися в роботу.

― Та ми завжди кажемо, що не треба зупинятися, навіть коли людина від нас їде. Вона може взяти щось для себе в програмі і працювати далі самостійно. Маємо випадки, коли клієнти поверталися до звичного життя, але продовжували ходити на зустрічі узалежнених людей ― і це дозволило позбутися хвороби.

Ми даємо людині інструменти, які працюють і за межами реабілітаційного центру, якщо є сила волі та дисципліна. Просто соціум ― це небезпечна територія, а реабілітаційний центр ― безпечне місце, де можна переживати всі емоції, проаналізувати їх, отримати допомогу, якщо потрібно. Прояви залежності ― це остання ланка в ланцюжку поведінкових реакцій людини. Тобто якщо бачите, що людина вживає наркотики, то потрібно з’ясувати, що спонукало її це зробити. Працювати варто з коренем проблеми ― інакше її не позбутися, ― пояснює керівник «Назарету».

Віктор працює в центрі з 2017-го року. Каже, що ця робота для нього ― про цінність життя.

― Залежність ― це одна з хворіб, яка може руйнувати не тільки тебе, а й твоє середовище, дітей тощо. Ми з командою намагаємося донести суспільству, що цієї хвороби цуратися не треба. Коли ви бачите людину, яка внаслідок алкоголізму дуже погано виглядає, не контролює фізіологічні потреби тощо ― то це свідчить про 15-20 років регулярного вживання. Тобто алкоголізм, як і будь-яка інша хвороба за такий період, з’їдає людину. Проблема в тому, що ніхто не помітив цю залежність вчасно або ж не приділив їй достатньо уваги. Ми бачимо не початок хвороби, а її наслідок.

Але ми з командою бачимо в цьому ще й людей, які здатні змінити своє життя навіть у такій складній ситуації. Як тато налагодив стосунки зі своїми трьома дітьми. Як люди знаходять роботу та зростають економічно. Як починає краще жити вся родина. Чим більше суспільство звертатиме увагу на тих, хто бореться зі залежностями, допомагатиме їм, прийматиме, тим більше ми всі зростемо як нація культурно, духовно, психологічно, фінансово.

Точну статистику позбавлення від залежності підрахувати складно. Однак Віктор Романчук каже, що зі ста людей, які звернулися до центру, в середньому 30 будуть рухатися в напрямку одужання. Бувають різні періоди. Інколи в інтенсивних спільнотах долають залежності 10 з 12-ти учасників.

Директор центру наголошує, що навіть якщо людина не має бажання працювати, не можна її осуджувати. Варто розуміти, що не людина погана ― її погані вчинки провокує хвороба. Від рідних часто можна почути: «Та він золота людина, поки не п’є». Отже, з людиною загалом усе гаразд. Але через нервові зриви чи інші проблеми вона звертається до алкоголю ― тоді вже проявляється злість, агресія та інші неприємні речі.

― До будь-якої залежності треба ставитися як до хвороби. Це хвороба, яка себе дуже добре почуває в тіні й не хоче, щоб про неї говорили. Тому, щоб боротися, мусимо робити навпаки ― дізнаватися, цікавитися, не соромитися говорити, ділитися досвідом.

Коли прошу пана Віктора розповісти про випадки одужань, які кардинально змінили життя людей, він губиться і замовкає. Їх настільки багато, що складно обрати. Жінки, які в доволі старшому віці починають жити. Чоловіки, які знайшли роботу та змогли забезпечити своїм родинам гідне життя. Військовий, що ніяк не міг відмовитися від куріння, бо це дозволяло тамувати емоції, а зараз вилікувався та допомагає іншим пройти цей шлях. Люди, які повернули собі сім’ю, і навіть повінчалися.

― Чимало жінок потрапляли на реабілітацію у важкому стані. Але впоралися. Одного молодого хлопця привезли до нас на таксі ― він не міг вийти з машини, його трусило, мав провали в пам’яті й дуже хвору печінку. Направду, я боявся, що він помре. Але той хлопець закінчив реабілітацію, подолав залежність і рухається далі. Кожна історія одужання цінна.

Контакти реабілітаційного центру «Назарет»: 067-679-05-06, 063-554-87-78, 099-661-66-78.