21 чи 13?
Про день народження Петра Могили
Чотирьохсотрічний ювілей Петра Могили пожвавив задавнену дискусію про час народження славетного митрополита. Відомі києвознавці Олесь Білодід та Віктор Харламов стверджують, що Могила народився в 1574 р.; при цьому вони посилаються на дату зі срібної епітафіальної дошки на похованні архиєрея, яке було розкопане в 1982 р. у руїнах Успенського Печерського собору. Однак нещодавно ця гіпотеза була всебічно спростована українськими та молдавськими дослідниками на міжнародній конференції «Петро Могила і сучасність» в Інституті філософії НАН України (14-16 березня 1996 р.) — Грунтуючись на ретельно вивчених біографічних даних з українських та молдавських літописів і на новому палеографічному витлумаченні згаданої вище дати, фахівці підтвердили автентичність загальноприйнятого датування — 1596 рік. Отже, з роком розібралися, але чи той саме день ми нині збираємося святкувати? Дату 21 грудня встановив ще в минулому столітті відомий церковний історик, професор Київської духовної академії С. Т. Голубєв. Він знайшов її у віршованому латиномовному панегірику, що був складений студентом Києво-Братської колегії Феодосієм Баєвським і піднесений Могилі в день його іменин у грудні 1645 р. У цій невеличкій книжечці, виданій лаврською друкарнею, між іншим говорилося, що митрополит «народився незадовго до свята Різдва Христового, а саме 21 грудня, в день пам’яті київського митрополита святого Петра, на честь якого йому й дано ім’я».
Голубєв вважав проблему вичерпаною, бо ж для нього було «незрівнянно важливішим точного визначення часу народження вирішення інших питань, які природно виникають при бажанні познайомитися з видатною особистістю Петра Могили...». Можливо, саме тому вчений і не аналізував відмінні часові координати, в яких розташувалися дні народження та ангела-іменини, «назнаменування імені» й охрещення майбутнього Владики.
Згідно з давньою християнською традицією, засвідченою церковними требниками, наречення дитини християнським іменем відбувалося не одразу після її народження, а лише через деякий, точно визначений час і, як правило, ще до охрещення. Звичайно, батьки новонародженого могли обрати ім’я нащадкові завчасно або скористатися релігійними святцями. В цьому разі іменини збігалися з днем появи немовляти на світ, але обряд «назнаменування отрочати», коли дитину осіняли хресним знаменням, і офіційне прийняття християнського імені, тобто перше церковне оглашення дитини, відбувалося лише на восьмий день життя. Одразу після народження або невдовзі по ньому немовлят хрестили лише в тому разі, якщо вони «в біді смертній будуть», «аби не померли непросвітленими». Показово, що в дореволюційних метричних книгах день народження і хрещення завжди чітко розрізняються.
З цього випливає, що: 1) наречення новонароджених традиційно відбувалося ще до хрестин; з цим іменем їх потім і хрестили; 2) офіційно дитина отримувала своє ім’я на восьмий день життя, і це символізувало перехід її у лоно Церкви —«оглашення» та початок «воцерковлення»; 3) хрестили дітей зазвичай не раніше восьмого дня, бо до свого воцерковлення вони могли перебувати лише іззовні (знадвору) храму, де й відбувалося таїнство найменування.
Вивчаючи панегірик Петру Могилі, важко встановити, що мав на увазі його автор, оскільки відповідна латинська термінологія (мертва статична мова) дуже двозначна. Якщо Могила дійсно народився в день пам’яті небесного патрона Росії св. Петра Московського (вихідця, до речі, з Волині), померлого 21.11. 1326 р., то чому провіденційні мотиви благочестивого обрання саме цього імені не відображено в жодній іншій прижиттєвій посвяті митрополиту? Тим більше, що численні віршовані привітання-заздоровниці на його честь, складені в 1630-х рр., натхненно оспівують символічний збіг дня народження Могили з сочельником (святвечором). Варто зауважити, що ім’я Петро у Молдавському князівстві було широко уживаним, так звали щонайменше п’ятьох молдавських господарей. Так коли ж насправді народився майбутній архиєрей?
Отримати відповідь на це питання дозволила цікава знахідка у стародавній київській церкві Спаса-на-Берестові, що неподалік Печерського монастиря. Вона, як вважається, була споруджена у першій чверті XII ст. князем Володимиром Мономахом. Пізніше храм постраждав від нашестя монголів, але на початку 1640-х рр. його було реставровано й упоряджено за участю П. Могили. Митрополит виказував до церкви дуже особисте, шанобливе ставлення. Він щедро обдарував її церковним начинням, переніс сюди главу (череп) князя Володимира, знайдену в руїнах Десятинного собору (залишивши поза увагою Софійську кафедру!), заснував тут окремий бічний вівтар рівноапостольного князя. Така прихильна увага зумовлювалась передусім тим, що на початку XIII ст. Берестейський храм вважався чи не останньою із вцілілих культових споруд, зведених Володимиром Хрестителем.
Нині можна з певністю стверджувати, що Могила перетворив Спаський собор на домову митрополичу церкву. На це вказує фреска у центральній вівтарній апсиді, де зображено сцену дияконського співслужіння літургії з рипідами. Рипіди, або декоративні віяла, якими відганяють комах від святих дарів, використовувалися лише під час архиєрейських служб, а при звичайній священицькій (ієрейській) відправі церковні хліб та вино накривали простим покрівцем. Таким чином, згадана інсценізація мала нагадувати про високе ієрархічне достоїнство церкви.
Про виняткове становище храму говорять і деякі предмети церковного начиння, пожертвувані Могилою спаському кліру, насамперед срібні потир і напрестольний хрест, датовані 1 листопада, вірогідно, цивільного григоріанського літочислення, загальновживаного у Речі Посполитій. Ця ж дата є й у назві бічного вівтаря Козьми і Даміана (пам’ять святих — 1 листопада за юліанським календарем). Обидві хронологічні віхи-репери позначають винятково важливі події у житті архиєрея. 22.10. 1.11.1632 р. були підписані так звані «Статті для заспокоєння народу руського грецької віри, що проживає у Царстві Польському і Великому Князівстві Литовському», або віросповідні привілеї православним, а 1/11.11.1632 р. Могила номінально вступив у митрополичий сан (його кандидатура була формально затверджена польським королевичем Владиславом напередодні).
Отже, Спаський собор був для київського ієрарха мовби меморіалом, куди він збирав пам’ятні для себе реліквії і стіни якого стали своєрідною скрижаллю життя Могили. «Приватний», «ангажований» характер розписів прослідковується на прикладі не лише донаторської фрески «Моління» («Дарунок Петра Могили») й кількох ктиторських написів в інтер’єрі, а й іще однієї незрозумілої раніше композиції. У стінописі другого регістру підпружної арки і вівтарних стін над криласами розміщено медальйони із зображеннями двох соборів християнських мучеників: Мардарія, Євгенія, Ореста, Євстратія, Авксентія (загинули при імператорі Діоклетіані, 284-305 рр.) і Фірса, Левкія, Калиника (вбиті при імператорі Деції, 249-251 рр.). Тут зображено другорядних і маловідомих персонажів християнської агіографії, що різко виокремлюються на тлі постатей і ликів загальновизнаних і повсюдно шанованих святих.
Що змусило живописців утілити образи саме згаданих подвижників і до того ж на такому почесному місці? Чи не та обставина, що вони були вписані до церковних святців під 13-14 грудня, рівно за 8 днів до 21 грудня, дня іменин-тезоіменитства Петра Могили? Цілком вірогідно, що останній як донатор-покровитель Спаської церкви міг внести до програми розписів відповідні зміни для увічнення ще однієї пам’ятної дати свого життя — дня народження. (До речі, подібне «сусідство» суміжних дат і персонажів у церкві ніде більше не зустрічається).
Як бачимо, київський святитель цілком міг отримати святцеве ім’я у відповідності до правила «октави». Тим більше, що й сам він дотримувався цього церковного законоположення, вимагаючи того ж і від парафіяльних священиків. У його знаменитому Требнику 1646 р. є цілий розділ «еже знаменати отроча и имя ему нарещи в осмый день Рождения его». Ця традиція, «за узвичаєнням стародавнім у Євхологіонах записаним», прослідковується в численних требниках протягом XVII — поч. XX ст.: московському 1633, львівському 1695, почаївському 1771, нарешті, київських синодальних 1873 і 1905 рр. І лише у новітні часи старовинна практика була призабута.
Восьмиденний цикл має глибокі історичні корені. Він відповідає проміжку часу між двома місячними фазами й був відомий уже стародавнім грекам і римлянам, які урочисто давали імена своїм нащадкам саме на восьмий день. Римляни вшановували богиню дев’ятого дня життя Нундіну, яка вважалася покровителькою тезоіменитства. Так само називалися ринкові (дозвільні, неробочі) дні, коли селяни приходили на міський торг, а згодом і сам календарний відтинок часу між двома вихідними. Нундіни відігравали вагому роль у цивільному праві й політичному житті, згідно з ними регламентувалися муніципальні (громадські) справи.
Приписи іудейської релігії вимагали неодмінного обрізання всіх немовлят чоловічої статі на восьмий день як символу Авраамова і Мойсеева заповіту з Богом (Бут. 17:9-14; Лев. 12:3). У християн восьмиденний цикл (першим днем тижня вважалася неділя) символізував Воскресіння Христове, а наречення імені ставало початком воцерковлення дитини. Християнські богослови керуються при цьому прикладом самого Христа, який прийняв ім’я Ісус на восьмий день життя (Лук. 2:21).
Святкування іменин (назнаменування імені) стало відоме християнському світові ще за сивої давнини. Про це, зокрема, писав знаменитий римський богослов Тертуліан («Про поганство»). День народження пошановувався не менше, про що, наприклад, знаходимо згадку у візантійського патріарха Івана Золотоустого (32 бесіда, «Про милостиню»), однак ця подія була позначена певною змирщеністю й марнотою. У суворих ригористичних колах, певно, віддавали перевагу дню ангела й тезоіменитства, поступово висуваючи його на перше місце. Те ж саме, мабуть, сталося й у випадку з П. Могилою, шанобливі прихильники якого відзначали у своїх віршованих панегіриках саме духовний сенс його життя й суспільного служіння.
Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що річниця народження славетного Києво-софійського митрополита минає 13-го, а точніше у ніч проти 14-го грудня. Цей день і має, на нашу думку, віншувати ювілейні урочистості, пов’язані з ім’ям Петра Могили.
Людина і світ. — 1996. — №10. — С.12-14
Євген КАБАНЕЦЬ
