Історія Церкви пройнята прагненням гармонійно поєднати віру в єдиного Бога із культурним розмаїттям народів світу. Та ідеальне поєднання християн у євангельській любові на практиці часто ставало їх приєднанням у підпорядкування
„Всі народи землі покликані до царства Божого. Народів привілейованих правдиве християнство не знає, через те кожний народ, згідно із засадами Православної Східної Церкви та за її церковно-історичною традицією, має право до виявлення свого релігійного життя у своєрідних національних формах, які не тільки не роз’єднують Христової громади, а ще й збагачують Вселенську Церкву своєю многобарвністю та своєрідним ароматом окремих національних культур і національних характерів.” [2: 48]. Такі слова задекларував З’їзд православних мирян-українців у церковних справах, що відбувся у Луцьку 5-6 червня 1927 року і, якщо узагальнити, за прагнення до такого ідеалу на одного з організаторів з’їзду наклали анафему. Це сталося 90 років тому.
Історія Церкви пройнята прагненням гармонійно поєднати віру в єдиного Бога із культурним розмаїттям народів світу. Та ідеальне поєднання християн у євангельській любові на практиці часто ставало їх приєднанням у підпорядкування (перелік історичних прагнень до автокефалії та національної самобутності у Православ’ї див., наприклад, в Історико-канонічній декларації УПЦ КП [9]). Історія України подає багато прикладів цього, але принаймні двічі церковне і політичне у нас настільки виразно перехрещувалося, що провідникам українства їхня ж (адміністративно) Церква проголошувала анафему. Обидва рази не обійшлося без зовнішнього впливу — це анафеми гетьману Івану Мазепі та доктору Арсену Річинському. Але якщо перший випадок є дуже відомий: про І. Мазепу знали і знають всі, то про А. Річинського забули.
Доктора А. Річинського позбавили спільної молитви з вірними, участі у богослужіннях, заборонили вділяти йому будь-які тайни і здійснювати над ним обряди, його позбавили права похорону. Глава Церкви митрополит Діонісій (Велединський) застеріг вірних, що християни не мають права мати з анафемствуваним будь-якого релігійного, а духовні особи — навіть приватного зв’язку [11: 3]. Вочевидь, вчинки відлученого мали бути жахливими з християнського погляду, якщо його взагалі усувають від релігійного життя. Але, виявляється, він тільки хотів, щоб українці у православних храмах ІІ Речі Посполитої могли чути українську мову, якщо ширше — мати українську Церкву.
Польська Православна Церква перед ІІ Світовою війною була синкретичним явищем: хоча митрополит перебував у Варшаві, 70% її вірних складали українці, 29% — білоруси і 1% — росіяни. У спадок від царської Росії Православна Церква в новоутвореній багатонаціональній державі отримала церковнослов’янську мову богослужіння. Спершу митрополитом Варшавської православної кафедри і фактичним главою Церкви був українець Юрій (Ярошевський), але 7 лютого 1923 року його вбив ректор Волинської Духовної семінарії о. Смарагд (Павло Латишенко). Згідно з однією із версій причиною вбивства стало те, що на соборі єпископів у Варшаві 14-15 червня 1922 року митрополит Юрій спільно з архиєпископом Діонісієм (Велединським) та єпископом Олександром (Іноземцевим) проти архиєпископа Елеферія (Богоявленського) та єпископа Володимира (Тихоницького) підтримали ініціативу польського уряду про повне унезалежнення Православної Церкви у Польщі від Російської Православної Церкви.
У Володимирі Волинському Арсен Річинський оселився у 1924 році як дільничний лікар. Того ж року він став головним лікарем міської лікарні, а вже наступного — звільнився і займався приватною практикою. Водночас А. Річинський заснував „незалежний місячник українського церковного відродження” „На варті”, добився у соборному храмі Володимира Волинського почергових відправ українською та церковнослов’янською мовами, а в Миколаївській церкві — тільки українською.
Діяльність А. Річинського була наслідком усвідомлення ним того, що Церква має бути опорою українства, особливо у державі іншого титульного народу. Науковий доробок дає підстави вважати його основоположником етнології релігії [10: 24].
„Здоров’я нації більше, ніж життя одиниць, залежить від здорової духовної основи та від ідеологічних орієнтирів загальнонаціонального розвитку. Тому ідейне піднесення й величезна праця над відродженням суто-народної української Церкви були, безперечно, проявом життєздатності народу й повноти його духовних сил”, пише він у своїй основній праці „Проблеми української релігійної свідомості” [14: 100-101].
Створення своєї особливої релігійно-національної культури, як зазначав А. Річинський, стає природною метою зрілої нації. Тільки в цей спосіб народ може розвинути свої дарування, сповнити своє служіння й розкрити діяльно якийсь момент Вічності, реалізувати якусь Божу думку [14: 382]. Тож Арсен Річинський робив все можливе, щоб українці мали змогу реалізувати себе. 7 лютого 1927 року він від імені редакції часопису „На варті” звернувся до митрополита Діонісія за благословенням провести в Луцьку Православний Церковний з’їзд духовенства та мирян за участю самого митрополита чи когось із єпископів. Митрополит спершу погодився, але під впливом москвофільського „Руського народного объединения” передумав і Синод Польської Православної Церкви заборонив духівникам перебувати на з’їзді. Проте А. Річинський не відмовився від задуму і таки організував його, але вже як З’їзд православних мирян-українців у церковних справах, який зібрав 565 делегатів з Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя, вісім українських послів Сейму та Сенату.
На з’їзді А. Річинський представляв погляди радикальної частини учасників: висловився за негайний розрив із проросійською частиною єрархії і запрошення єпископів УАПЦ з Києва, щоб висвятити єрархів для Західної України [10]. Але перевагу отримала поміркована партія на чолі з майбутнім істориком Церкви Іваном Власовським. З’їзд обмежився вимогами відновити соборність Церкви; щоб Синод видав чіткий розпорядок до постанов про мову богослужіння (офіційно Церква визнала право на українську мову у храмах 3 вересня 1924 року, але чітких правил її впровадження зумисне не затвердили); відновити українські церковні звичаї, а також українізувати діловодство Церкви; затвердити у трьох єпархіях з українським населенням єпископів-українців; реорганізувати духовні Консисторії та повітові протоєрати, що раніше були розсадниками русифікації. Арсен Річинський рішенням з’їзду став головою Православно-Церковного Українського Виконавчого Комітету у Речі Посполитій Польській. Цей комітет не обмежився апеляціями всередині держави, а звернувся з меморандумом до Всесвітньої християнської конференції в Лозані (Франція).
1 липня 1928 року митрополит Діонісій ніби то задля збереження миру закликав членів комітету до Варшави і підписав з ними угоду. Українцям дозволили рідну мову у Церкві. А. Річинський став членом Митрополичої ради, але згодом сам вийшов з неї. Причиною стало те, що митрополит Діонісій і не думав дотримуватися домовленостей [6(2): 2].
Напруження зросло і, зрештою, Арсена Річинського відлучили від Церкви. Сталося це напівтаємно. Якщо згадану постанову про відлучення у Володимирі Волинському зачитали 21 квітня, то Синод Православної Церкви прийняв її ще 15 квітня, а в офіційному друкованому органі — „Воскрестное чтение” її оприлюднили тільки 28 квітня 1929 року.
Показово, але у постанові йшлося, що конференція між митрополитом і членами Церковного комітету у 1928 році була всього тільки „усовещанием” і що не Річинський сам пішов з Митрополичої Ради, а його викинули як „недостойнаво” [6(2): 2].
Вочевидь, оголошення пост-фактум мало за мету уникнути протестів. Сталося ж навпаки. „Посипалися протести — до митрополії, до голови ради міністрів, до міністра віросповідань, підписані Володимирською Соборною Парохією: 50 представників парохії, які домагаються і для себе анафеми... Володимирська парохія відмовила митрополитові Діонісію послуху, про що повідомила уряд” [6(2): 2].
Парохіяни із вимогами суду над митрополитом звернулися до Вселенського Патріарха і Патріархів Православних Церков, а до того часу Володимирська парохія — небувалий факт — віддала себе у розпорядження київського автокефального митрополита [6(2): 2-3; 4].
Тут ішлося вже про державний престиж Польщі на міжнародній арені. Справа про права православних українців у Польщі набула міжнародного розголосу, і до Варшави, аби полагодити суперечності приїхав постійний делегат Вселенського Патріарха фракійський єпископ Олександр Зотос [8(1): 1-2; 8(2): 1-2].
Не змирився із анафемою і сам А. Річинський — подав оскарження до церковного суду. Офіційно його відлучили від Церкви за порушення 55 правила Святих Апостолів „про недошкуляння єпископу” і 18 правила IV Вселенського Собору „про не зібрання у збориська”. Але Синод, видаючи свою постанову, замовчав про те, що обидва правила стосуються виключно духовенства [1; 3: 44; 7; 10: 17-18]. Відповідно, розслідування жодних порушень з боку анафемствуваного не виявило. Невідомо, скільки б продовжувалося протистояння єрархії Церкви та А. Річинського, якби не початок загрози, яку несла Православній Церкві в Польщі неоунійна акція, зазначають А. Колодний та О. Саган [10: 18]. 20 лютого 1930 року Арсен Річинський подав у Синод Церкви декларацію, в якій вказує, що успішно протистояти неоунії православне громадянство та єрархія можуть тільки спільно. Водночас він пропонує зняти з нього анафему, що може стати на перешкоді до такого об’єднання. А про те, що відлучення А. Річинського від Церкви є справою всього українства, а не його приватною, відзначали уже сучасники тих подій [2: 63-64; 6(1)]. Синод розглянув звернення 22 березня 1930 року і доручив митрополитові Діонісію прийняти А. Річинського у лоно Православної Церкви згідно з його проханням [2: 74].
Синод витлумачив звернення несправедливо відлученого як просьбу „простити його попередні виступи” [17]. Але анафема не спричинила відходу А. Річинського від своєї позиції. Ще у 1929 році він розпочав роботу над працею „Проблеми української релігійної свідомості”, сприяв організації та розвитку „Просвіти”, „Пласту”, „Союзу українок”. У 1932 році Арсен Річинський публікує збірку „На манівцях” про Українську Церкву в часи підневільного становища народу. Наступного року у день преподобного Іова Желізо 10 вересня він — активний учасник маніфестацій за українізацію Церкви у Почаївській лаврі. Зрештою 2 вересня 1934 року митрополит Діонісій зрікся Волинської кафедри. Новим Волинським і Кременецьким єрархом став архиєпископ Гродненський і Новогрудський Олексій (Громадський), якому, як і вікарному єпископу у Луцьку Полікарпу Сікорському, варто завдячувати стримуванню колонізаційних намагань уряду [5: 618].
У 1935 та 1939 роках А. Річинський відбував ув’язнення у Березі Карт узькій, але примітно, що станом на 1939 рік 415 приходів із 689 Волинської єпархії перейшли на українську мову богослужіння [3: 53]. Українізація Церкви брала верх незважаючи на те, що священики навіть навчання проходили польською мовою. Але розпочалася війна. 20 жовтня 1939 року А. Річинського заарештували, а 5 травня 1942 року засудили до 10 років таборів. Волині він більше не бачив — навіть після звільнення у 1949 році йому не дозволили повернутися додому. А. Річинського направили на проживання у Казалінськ, що в Казахстані, і надали посаду районного судмедексперта. Окрім того він працював у міській амбулаторії та пологовому. 13 квітня 1956 року основоположник етнології релігії в українському релігієзнавстві Арсен Річинський помер внаслідок крововиливу, коли сам надавав допомогу породіллі. Похований на станції Джусали Кзил-Ординської області (Казахстан). Дружина і двоє дочок після його смерті змогли повернутися у Володимир Волинський.
Використана література: