Рецензія на книгу Романа Скакуна “Агентура НКВС–МДБ–КДБ у православному єпископаті України (1939–1964): формування, функції, моделі поведінки” (Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2025. 360 с.)
У 2025 р. у видавництві Українського католицького університету вийшла монографія Романа Скакуна «Агентура НКВС–МДБ–КДБ у православному єпископаті України (1939–1964)». Як видно з назви, автор зосереджується на вкрай актуальній, але разом з тим і вкрай непростій темі про співпрацю православних єпископів з радянською спецслужбою у період пізнього сталінізму та в роки правління Микити Хрущова.
Українські дослідники сьогодні вже мають можливість працювати з архівами Служби безпеки України (СБУ), в яких відклалися у тому числі і документи НКВС, МДБ та КДБ радянської доби. Однак, є і об’єктивні перешкоди у вивченні цієї теми. Як вказує автор, у 1989-1991 рр. за наказом тодішнього голови КДБ СРСР В. Крючкова відбулася брутальна «чистка» архівів КДБ, як в Україні, так і по всьому Радянському Союзу. Чимало агентурних справ було знищено. Отже, значна частина інформації про агентурну діяльність православного єпископату в Україні є втраченою назавжди…
Тим не менше, спираючись на доступний архівний матеріал, а також на здобутки історіографії останніх десятиліть, автор спробував відтворити загальну картину співпраці єпископів та священників з радянськими органами державної безпеки.
У своїй книзі Роман Скакун подає загальний огляд конфесійної політики в СРСР у період з кінця 1930-х рр. і до 1964 р. Також він наводить біографічні відомості про православних єпископів, які в цей час служили в Україні, і про яких є інформація як про агентів органів держбезпеки. Загалом, у монографії наведено відомості про кілька десятків архиєреїв. Крім того, автор розглядає механізми добору агентури і контролю над нею.
Вкрай важливим є опис того перелому, якій відбувся у конфесійній політиці в СРСР наприкінці 1950-х рр. Якщо період з 1943 по 1957 рр. автор справедливо характеризує як роки «сталінського конкордату», то рубіж 1950-60-х рр. став часом чисток в єпископаті, закриття храмів, ліквідації монастирів та семінарій, встановлення більш жорсткого контролю над агентурною мережею.
Завершується основний текст монографії ґрунтовними висновками (с. 271-298). Це не просто формальне підбиття підсумків роботи. Спираючись на викладений у книзі широкий фактологічний матеріал, автор проводить вкрай цікавий аналіз. Він окреслює особливості державно-церковної взаємодії в радянський час. Також тут гарно охарактеризовані основні групи в єпископаті та проаналізовані особливості їхньої поведінки у спілкуванні з органами держбезпеки. Автор описує і ті завдання, які ставилися перед агентурою в різні роки. Цікавими є і думки автора про зміни поколінь єпископів та про суттєву різницю в характері їхньої співпраці з радянською спецслужбою.
Таким чином, маємо цілісне дослідження, яке розкриває маловідомий до сьогодні аспект життя Церкви в радянські часи. Тут мені б хотілося висловити лише деякі рефлексії з приводу тем, про які автор говорить у своїй ґрунтовній монографії.
Хронологічний межі дослідження Романа Скакуна — це період з 1939 по 1964 рр. При цьому автор періодично звертається і до більш ранньої історії Російської Церкви.
Тут є вкрай важливим наголосити, що сталінський «конкордат» з Православною Церквою, початок якого зазвичай датують 1943 роком, сягає своїм корінням більш раннього періоду. Як на мене, союз радянської влади з Московською патріархією у 1943 р. був лише верхньою точкою тих процесів, які розгорталися ще з 1920-х рр.
Нагадаю, що в роки правління Московського Патріарха Тихона (1917-1925) владою був інспірований «обновленський рух», лідери якого були повністю лояльні до радянського режиму. Більш того, вони діяли у тісній співпраці з владою. На певний час «обновленці» навіть змогли захопити владу в Російській Церкві. Хоча у 1922-1923 рр. передбачалося проведення показового процесу над Патріархом Тихоном, все ж радянський уряд відмовився від цієї ідеї, випустивши його на волю. Останній період свого життя Патріарх Тихон не виступав відкрито проти радянської влади, хоча при цьому і утримувався від тісної співпраці з нею.
Після його смерті у 1925 р. влада доклала зусиль, щоб сформувати принципово новий характер взаємодії з церковним керівництвом. Обраний згідно із заповітом Патріарха Тихона місцеблюститель митрополит Петро (Полянський) відмовився від співпраці з тодішнім ОДПУ і тому вже в грудні 1925 р. був заарештований та більше ніколи не зміг повернутися до реального управління Церквою.
Заступником місцеблюстителя тоді ж став митр. Сергій (Страгородський). І саме з ним влада змогла укласти специфічну «нову симфонію». У листопаді 1926 р. митр. Сергій був заарештований і перебував в ув’язненні до березня 1927 р. Не викликає сумнівів, що саме під час цього ув’язнення митр. Сергій погодився повернутися до церковного управління вже цілком на нових умовах. На сьогодні не виявлені архівні документи, які б проливали світло на те, яка саме угода відбулася між ним і радянською владою. Неясно, чи це була письмова угода, чи йшлося лише про усні домовленості. Однак, після виходу митр. Сергія на свободу характер вищого церковного управління зазнає докорінних змін.
Перш за все, митр. Сергій видав добре відому декларацію про лояльність до радянської влади. Після цього йому було дозволено сформувати тимчасовий Синод, до роботи в якому залучалися лише повністю лояльні до радянської влади єпископи. З цього часу уся кадрова політика Російської Церкви була поставлена під контроль радянської спецслужби. На кафедри призначалися лише ті, чиї кандидатури були попередньо схвалені владою. Відповідно, ті, хто проявляв нелояльність до радянської влади або до політики митр. Сергія, позбавлялися кафедр. В той час таке позбавлення кафедри зазвичай було лише першим кроком до репресій проти неблагонадійного єпископа…
Ось це і була своєрідна «нео-симфонія», яка в різних модифікаціях проіснувала до самого розпаду СРСР. В чому її принципова новизна? В тому, що митр. Сергій уклав союз з політичним режимом, який чітко декларував свій атеїстичний характер. Радянська влада прямо і недвозначно заявляла про своє прагнення знищити Церкву, і при цьому Церква погодилася не просто співіснувати з цим режимом, але й поставити під його контроль усі свої кадрові рішення. Радянська спецслужба повністю контролювала діяльність Синоду, створеного у 1927 р. Цю «нео-симфонію» зазвичай звуть «сергіанством».
Традиційно в російській церковній історіографії виправдовують цей крок митр. Сергія, наполягаючи, що він таким чином «врятував Церкву». Однак, противники «сергіанства» цілком слушно вказують, що йшлося не про «збереження Церкви», а про початок формування зовсім іншої церковної структури. Протягом 1930-х рр. майже всі єпископи, які не були згодні з тими компромісами, на які пішов митр. Сергій, або відійшли від церковного служіння, або опинилися в таборах, або були фізично знищені. Тому станом на 1941 р. мережа єпархій та парафій РПЦ зазнала просто нищівного удару. Як вказує Роман Скакун, на території УРСР станом на весну 1939 р. діяло лише 22 храми (зокрема, у Києві – 4). А станом на червень 1941 р. в УРСР (без урахування приєднаних у 1939 р. територій Західної України) діяло лише близько 5-10 храмів (с. 47). Отже, компроміс митр. Сергія з радянською владою аж ніяк не «врятував» Церкву. Богоборча влада продовжувала планомірно знищувати церковні структури.
Як на мене, цей «пріквел» треба мати на увазі, аналізуючи життя Церкви після 1943 р. Відома зустріч Сталіна з трьома митрополитами у вересні 1943 р. не була початком «нео-симфонії». Це був лише перегляд її умов. Під час війни радянське керівництво усвідомило, що Церкву можна використати в зовнішній політиці. Саме тому настанова на повне знищення РПЦ була змінена на фактичне формування нової генерації єпископів, які б могли бути провідниками інтересів радянської влади.
Майже повне знищення у 1930-ті рр. тих, хто був здатний до активного опору режиму, розчистило шлях на керівні церковні посади новому поколінню. Спостереження Романа Скакуна дозволяють зрозуміти, що це була за генерація і чим «нові кадри» принципово відрізнялися від «старорежимних».
Починаючи з 1943 р. і до середини 1950-х рр. всередині РПЦ відбувся своєрідний кадровий переворот. Після того, як у 1943 р. влада дозволила Церкві відновити свою мережу, почалися висвяти єпископів з числа людей, які мали вже зовсім інший «бекграунд». В єпископаті опинялися ті, хто або зовсім недовго перебував у священному сані, або перейшов до РПЦ з «обновленства», або взагалі відмовився у 1930-ті рр. від священицького служіння, тихо перебуваючи на різних світських роботах. Інколи до числа єпископів потрапляли і зовсім випадкові люди. Так у 1944-1945 рр. стрімко народжувалася «нова Церква», в якій «старорежимне» духовенство вже складало незначну меншість.
Не можуть не вражати наступні цифри. Станом на 1955 р. 78,1 % єпископів РПЦ були висвячені після 1941 р. Тільки два єпископи РПЦ на той момент мали ще дореволюційну архиєрейську висвяту (с. 317). Це і є наочним свідченням народження «нової Церкви» з новим єпископатом.
Саме у 1944-45 рр. складається практика попередньої вербовки органами НКВС-МДБ-КДБ можливих кандидатів у єпископи. Від результатів цієї вербовки напряму залежала подальша кар’єра церковних достойників. З єпископами, висвяченими у попередні роки, теж проводилася робота на предмет вербовки. Отже, з 1944 р. єпископат перебував вже зовсім в інших взаєминах з радянською спецслужбою.
Знову перейдемо до сухої мови цифр. Станом на січень 1945 р. (коли у Москві відбувся Помісний Собор РПЦ), на території України несли служіння 11 єпископів. З них лише троє були висвячені в єпископський сан до початку Другої світової війни. Решта стали архієреями протягом 1943-1944 рр. З цих 11 єпископів 6 були колишніми «обновленцями», які були найбільш відкритими до співробітництва з радянською спецслужбою.
Автор книги документально доводить, що у 1945 р. принаймні 8 з 11 українських єпископів були агентами НКДБ-МДБ (с. 68). Однак, і ті троє, про яких не виявлено таких відомостей в українських архівах, скоріш за все, теж активно співпрацювали з радянською спецслужбою. Наприклад, Херсонський єпископ Фотій (Топіро), невдовзі переведений на Орловську кафедру, в тому ж таки 1945 р. виконував вкрай делікатну церковно-політичну місію в Австрії та Чехії, а у 1946 р. був направлений з особливим дорученнями до Парижу. Цілком очевидно, що для подібних закордонних відряджень могли в той час обрати лише людину, яка мала досвід тісної співпраці з органами держбезпеки.
Станом на 1946 р. в Україні було вже 15 єпископів. З них 12 були висвячені у період 1944-1945 рр. За даними автора, усі ці 15 архиєреїв були агентами НКДБ-МДБ (с. 69). Станом на 21 листопада 1947 р. в Українському екзархаті РПЦ налічувалося 17 єпископів, з яких агентами були 15 чоловік (с. 174).
Автор гарно показує, як змінювалася сама концепція роботи з агентурою в розглянутий ним період. Якщо у 1944-1952 рр. панувала настанова на максимальну просякнутість агентурою усього радянського суспільства (а відтак і церковних структур), то вже в останній рік життя Сталіна і в перші роки після його смерті триває суттєве зменшення кількості агентів. Відповідно, навіть ті, хто раніше був завербований, в ці роки мало використовувалися органами держбезпеки. Як вказує автор, у 1953-58 рр. єпископів фактично залишили в спокої. Хоча, формально відсоток агентів серед єпископату залишався традиційно високим. Ситуація докорінно змінилася у 1958 р., коли влада повернулася до жорсткої антирелігійної політики і тому контроль над агентурною мережею був суттєво підсилений.
Треба пояснити, кого саме слід вважати агентами НКВС-МДБ-КДБ? Інколи у популярній літературі чи в публічних висловлюваннях церковних діячів звучить думка, що йшлося лише про формальне спілкування єпископів з представниками влади, яке ні до чого їх не зобов’язувало. Однак, документи свідчать про інше.
Не слід плутати агентів з простими інформаторами. Під агентами в дослідженні Романа Скакуна розуміються секретні співробітники спецслужб. Усі вони давали письмову згоду на таке співробітництво, усім їм присвоювалися агентурні імена, усі вони періодично зустрічалися зі своїми кураторами з числа співробітників НКВС-МДБ-КДБ (зазвичай на конспіративних квартирах) та подавали агентурні донесення. На агентуру покладалися різні завдання. Звісно, перш за все, це був збір та передача інформації. Однак, цим їхня робота не обмежувалася. Зокрема, в західних областях України агенти з числа єпископів виконували конкретні завдання, спрямовані на боротьбу проти Греко-Католицької Церкви; в східних областях вони активно співпрацювали зі спецслужбою у боротьбі з «церковним підпіллям» та сектантством. Єпископи-агенти погоджували зі спецслужбою кадрову політику (усували з парафій небажаних для влади священиків або просували в керівні органи тих, хто був вигідним для влади). На межі 1950-1960-х рр. органи КДБ намагалися руками агентів з числа єпископів закривати парафії, монастирі та семінарії (до речі, далеко не всі єпископи навіть з числа завербованих агентів погоджувалися брати в цьому активну участь).
Автор документально доводить, що просякнутість єпископату агентурою НКВС-МДБ-КДБ у період з 1944 по 1964 рр. сягала 90-100 %. Цікаво, що при цьому у післявоєнні роки агентурно-інформаторська мережа серед парафіяльного духовенства охоплювала лише 5-10 % його складу (с. 274).
Вкрай цікавими є розвідки автора про те, хто з єпископів не були агентами і навіть вважалися безперспективними для вербовки. Тут є кілька яскравих прикладів. Зокрема, відсутні відомості про агентурну працю Кримського архиєпископа Луки (Войно-Ясенецького). Автор вказує, що владика Лука не боявся у проповідях викривати матеріалістичний світогляд та висловлювати невдоволення радянським ладом. Тому він був не агентом, а навпаки — предметом агентурних розробок з боку МДБ (с. 194).
Стійкість до вербовки виявив і Вінницький єпископ Симон (Івановський). Тут слід пояснити, що він ще з 1924 р. був єпископом Польської Православної Церкви, а відтак розглядався в СРСР як своєрідний «іноземець». У 1944 р. єпископ Симон був засуджений до 10 років за те, що під час німецької окупації виголошував проповіді антирадянського змісту. Після виходу з ув’язнення він повернувся до єпископського служіння, однак спроби його вербовки не мали успіху. В результаті у 1961 р. єпископ Симон був звільнений на спокій, після чого доживав у Вінниці.
Ще один приклад — єпископ Мстислав (Волонсевич). У 1930-ті рр. він був священиком у складі тієї ж Польської Церкви, а після війни служив у Західній Німеччині в юрисдикції РПЦЗ. У 1953 р. добровільно повернувся в СРСР і у 1956 р. став єпископом. Принаймні на момент своєї єпископської хіротонії він не належав до агентури КДБ.
Невдалою виявилася і спроба вербовки настоятеля Київської Олександро-Невської церкви о. Дмитра Погорського. Незважаючи на це, у 1958 р. він став єпископом (в чернецтві — Феодосій). В роки хрущовської антирелігійної кампанії єп. Феодосій активно виступав на захист Церкви, тому опинився на Уфімський кафедрі, де в 1975 р. був жорстоко побитий невідомими та невдовзі помер.
Іншим архиєреєм, який намагався саботувати заходи влади з закриття церков на межі 1950-60-х рр., був Чернігівський єпископ Андрій (Сухенко). У 1961 р. він був заарештований та засуджений на вісім років позбавлення волі за економічні злочини та «аморальну поведінку». Він вийшов на волю у 1964 р. з важким розладом психіки.
Очевидно, не належали до числа агентів і Полтавський єпископ Серафим (Шарапов) та Житомирський єпископ Венедикт (Поляков).
Отже, можливість відмовитися від агентурної роботи існувала. Однак, дуже часто за це приходилося розплачуватися або втратою єпископської кафедри, або тюремним ув’язненням, або навіть фізичною розправою…
Звісно, читач книги Романа Скакуна не може не задатися питанням, а як самі єпископи ставилися до своєї співпраці з органами держбезпеки?
З наведених у книзі відомостей, вимальовується більш-менш зрозуміла картина. Схоже, що найбільш охоче на активну співпрацю зі спецслужбою йшли ті, хто мав у біографії «обновленські епізоди». Як сказано, обновленський рух за самою своєю суттю був спробою віднайти компроміс між Церквою та новою владою. Тому і після 1944 р. органи держбезпеки вважали своїми найбільш цінними агентами колишніх «обновленців». В Україні до цієї категорії можна віднести архиєпископів Сергія (Ларіна), Никона (Пєтіна), Бориса (Віка) та кількох інших. Характерно, що радянська спецслужба навіть готова були їм пробачити (як у випадку з Сергієм Ларіним) аморальний спосіб життя та фінансові зловживання.
Інша група — це так звані «старорежимні» архиєреї, «чия особистість і світогляд сформувалися ще в дореволюційній чи, принаймні, в “досергіївській” Церкві» (с. 281). Ці єпископи вочевидь сприймали свою співпрацю зі спецслужбою як важкий тягар. Тому вони «не виявляли наполегливості й ініціативності в пошуку компрометуючих матеріалів на ментально близьких собі священиків або й пробували вигородити їх перед владою» (с. 282).
Типовим представником цієї групи можна вважати єпископа (згодом — митрополита) Макарія (Оксіюка), який в дореволюційний період був відомим патрологом, професором Київської духовної академії. Автор наводить цікаві свідчення про внутрішній стан єпископа Макарія під час служіння на Львівській кафедрі. Прот. Миколай Колчицький, який відвідав Львів у 1948 р., говорив: «У Макария душа и совесть не спокойны. Он очень тянется к рюмке и пьет, пьянеет… Много раз он подвыпивший … говорил: “Мне все равно пропадать”» (с. 110).
Інший архиєрей з цієї ж групи — це Житомирський єпископ Володимир (Кобець). У 1955 р. у приватній бесіді він казав: «Моя совесть спокойна, ибо по моему доносу никто не сидит. Наоборот, я всегда старался предупредить человека о грозящей ему опасности и выручить его из беды». Він навіть розказував, що намагався попередити архимандрита Веніаміна (Мілова) про загрозу арешту, але той не дослухався до цих попереджень та невдовзі справді був заарештований (у 1949 р.) (с. 286-287). Однак співбесідник, з яким єп. Володимир пішов на таку відвертість, і сам виявився секретним співробітником МДБ. Він написав відповідне агентурне донесення. Після цього органи держбезпеки втратили довіру до єп. Володимира, і у 1956 р. він був почислений на спокій.
На межі 1950-60-х рр. в єпископаті все більше стає «нових персонажів», яких автор називає «агентами-ліквідаторами» (с. 231). Саме в цей час розгортається державна кампанія за радикальне зменшення церковної мережі. Однак, виконувати це завдання влада намагалася руками єпископів. Якщо єпископат старшого покоління (навіть ті, хто раніше активно співпрацював зі спецслужбою) негативно ставилися до цієї нової політики та навіть пробували її саботувати, то молодше покоління «ліквідаторів» включилося в цю кампанію. Серед такого типу архиєреїв автор виділяє єпископа (згодом — митрополита) Йоасафа (Лелюхіна), єпископа Аліпія (Хотовицького) та інших. Зокрема, єпископ Йоасаф, перебуваючи на Дніпропетровській кафедрі, повністю підтримував ліквідацію монастирів. Автор пояснює це його обновленським минулим (с. 247).
Розглядає автор й інші групи в православному єпископаті: вихідців з УГКЦ, вихідців з Української Автономної Церкви (яка діяла в роки Другої світової війни), реемігрантів тощо. Усі ці групи мали свою специфіку. Зазвичай, вербовка таких людей відбувалася на основі фактів їхньої співпраці з окупаційними адміністраціями та їхніх антирадянських висловлювань в роки війни. Відмова від співпраці могла загрожувати їм судовими справами та позбавленням волі.
Отже, Роман Скакун створює масштабну картину. На основі документів він показує різні аспекти співпраці єпископів з радянськими органами держбезпеки та робить вкрай важливі концептуальні висновки. Автор абсолютно правий, коли пише, що без урахування ролі радянських органів держбезпеки неможливо адекватно зрозуміти біографічні траєкторії православних єпископів того періоду (с. 297).
Звісно, під час читання книги виникає закономірне питання: а як цей сюжет розвивався після 1964 р.? Як діяла агентурна мережа всередині Церкви у роки брежнєвського застою чи горбачовської перебудови? Ці питання виходять за хронологічні межі рецензованої монографії та ще чекають на своїх дослідників.
Ще більш актуальним є питання про те, як трансформувалася співпраця єпископату з органами держбезпеки після розпаду СРСР? Як, зокрема, російські спецслужби пост-радянського періоду взаємодіяли з Церквою? Які завдання намагалися вирішувати за допомогою єпископів та священиків? Якщо радянські чекісти прямо декларували своє прагнення знищити Церкву, то в Російській Федерації після 1991 р. державні органи такої мети вже не переслідували. При цьому механізм взаємодії, вибудований за радянських часів, очевидно, не зник в нікуди. Можемо припускати, що він існував і далі, трансформуючись та адаптуючись до нових історичних умов.
Ще одне важливе питання, яке виникає після прочитання книги Романа Скакуна, це питання про внутрішньоцерковну реакцію на це радянське минуле. Автор вказує, що у 1991 р. була створена Комісія для парламентського розслідування причин і обставин державного перевороту в СРСР. Ця комісія отримала доступ у тому числі і до матеріалів КДБ, які стосувалися агентурної роботи в церковному середовищі. Комісія тоді констатувала «антиконституционное использование Центральным комитетом КПСС и органами КГБ СССР ряда церковных органов в своих целях путем вербовки и засылки в них агентуры КГБ» (с. 9). Однак, вже у 1992 р. роботу комісії було згорнуто.
Восени 1992 р. була створена синодальна комісія РПЦ на чолі з архиєп. Олексанром (Могильовим), яка мала розслідувати факти співпраці єпископату з КДБ. Але і ця комісія не народила жодних результатів. Фактично Церква вирішила витіснити цю тему, уникнувши її відкритого та відвертого обговорення. Жодної люстрації всередині РПЦ не відбулося. А отже, ті, хто раніше активно співпрацював з радянською спецслужбою, залишилися на своїх церковних посадах, продовжуючи брати активну участь у вищому церковному управлінні. Цей сюжет так і залишився неперетравленим…
Тільки сьогодні ми отримали можливість вести аргументовану розмову про характер співпраці Церкви з радянською спецслужбою у 1940-1960-ті рр. Очевидно, має минути ще не одне десятиліття, поки дослідники отримають змогу не менш аргументовано говорити про ті процеси, які відбувалися в церковному середовищі у 1990-2000-ні рр. Звісно, ця розмова стане можливою тільки після докорінних політичних змін в Росії та відкриття доступу до архівних зібрань, які сьогодні є закритими для дослідників…
##DONATE_TEXT_BLOCK##