У 2024 році видавництво «Свічадо» збагатило українську богословську бібліотеку книгою чеського богослова, філософа і католицького священика Томаша Галіка «Пополудень християнства. Відвага змінюватися», яку переклав Радомир Мокрик.
Книга постає як глибока спроба осмислити сучасний стан християнської традиції та її майбутні горизонти. Автор пропонує метафору «пополудня» як часу зрілості, коли віра виходить за межі юнацького ентузіазму й ранкової новизни, щоб увійти у фазу більшої відповідальності, мудрості та внутрішньої глибини. «Бог об’являється протягом історії у вірі, любові й надії людей, зокрема й тих, що перебувають на периферіях Церкви та навіть за її видимими межами» [1, с. 11]. Цей образ дозволяє побачити християнство не лише як спадщину минулого, але і як живу традицію, що потребує оновлення у світлі сучасних викликів – секуляризації, культурного плюралізму та кризи інституційної релігійності.
Галік наголошує на необхідності богословської інтуїції, яка здатна поєднувати досвід класичних мислителів (Паскаль, К’єркеґор, Ніцше) із чутливістю до сучасної культури. Його роздуми відкривають простір для діалогу між вірою та сумнівом, традицією та модерністю, духовним пошуком і критичним мисленням. Саме тому «пополудень» постає не як занепад, а як час зрілості – момент, коли християнство може проявити свою глибинну силу, здатну надихати й формувати нові духовні горизонти. Галік підкреслює: «Сьогоднішню кризу я сприймаю як роздоріжжя, на якому відкривається можливість перейти до нової, “пополудневої” епохи в історії християнства» [1, с. 11].
У багатьох країнах Європи — і це особливо відчутно в чеському контексті, з якого говорить Галік – храми, монастирі та духовні семінарії дедалі порожніють.. Цей образ, який чеський богослов використовує у своїй книзі «Пополудень християнства», є не просто констатацією факту, а симптомом глибокої кризи сучасної релігійності. Ми бачимо, як традиційні форми церковного життя втрачають свою привабливість, а інституційні структури не здатні відповідати на виклики часу.
Галік бачить у цьому «полудні» не симптоми кризи, а ознаки змужніння. Адже полудень – це не вечір і не кінець, а час, коли сонце стоїть у зеніті, коли світло найсильніше й найвиразніше. Так само й християнство, за його думкою, має шанс перейти від дитячої чи юнацької стадії до більш глибокої, зрілої форми віри. Це віра, яка не боїться сумнівів, яка здатна до діалогу з культурою, наукою та іншими релігіями, яка шукає нові способи бути присутньою у світі.
Порожні храми й семінарії можна розглядати не лише як втрату, але й як заклик до переосмислення. Вони нагадують, що християнство не зводиться до будівель чи інституцій, а живе там, де є справжній духовний досвід, де віра стає особистою зустріччю з Христом і відповідальністю перед ближнім. Саме в цьому полягає «відвага змінюватися», про яку говорить Галік: не триматися за форми, що відмирають, а шукати нові горизонти, нові мови й нові простори для свідчення. Тому «той, хто здатний визволитися від поверховості та зійти вглиб, живе автентичним життям, “життям у правді” – проживає своє життя як мистецтво, формує свою особистість та свою історію» [2, с. 31].
У цьому сенсі порожнеча не є лише знаком занепаду, але може постати як простір очищення – своєрідна kenosis церковного буття, у якій зовнішні форми відступають, відкриваючи глибший вимір християнської віри. Тут доречно згадати інтуїції Галіка, але також і ширший контекст християнської думки: Бог нерідко діє в очевидній повноті, а в досвіді відсутності, мовчання, навіть «порожнечі», яка очищає людське очікування від ілюзій і прив’язаності від видимого.
З філософської перспективи це можна осмислити як кризу об’єктивації віри: коли релігія надто ототожнюється з інституційними формами, вона ризикує втратити свій екзистенційний вимір. Саме тому досвід «порожніх храмів» може бути прочитаний у герменевтичному ключі – як подія, що вимагає нового розуміння. Тут віра повертається до свого джерела не як система норм чи культурна традиція, а як подія зустрічі, що завжди перевершує будь-яку завершену форму.
Отже, «порожні храми», на думку Галіка, відкривають можливість для більш зрілого християнства, в якому людина не спирається на усталеність форм, а ризикує входити в живий діалог із Богом, із ближнім і з самою собою. І саме в цій відкритості, у готовності витримати невизначеність і не втекти від неї до готових відповідей, народжується нова якість духовного життя – така, що не боїться змін, бо вкорінена не у формі, а в істині, яка завжди більша за будь-яке її вираження. Як пише Галік: «Ісус навіки поєднав три поняття – правду, дорогу і життя. Правда, як і дорога та життя, перебуває в постійному русі, у процесі, навіть якщо цей процес не можна розуміти лише як розвиток і прогрес. Біблія вводить нас до правди в жодному випадку не за допомогою дефініцій і теоретичних систем, а дорогою історій, великих і малих драм – як історія Закхея й тисячі інших» [3, с. 25].
Книга закликає церкву вийти за межі своїх стін і звернутися до «шукачів» – людей, які ототожнюють себе з інституційною церквою, але відчувають «духовний голод». «Ця книга про переміни віри в житті людей та в історії» [1, с. 14]. Автор стверджує, що справжня віра завжди містить елемент сумніву. Він каже, що віруючі та атеїсти часто ближчі одне до одного, ніж здається, адже обидва стикаються з «мовчанням Бога». Віра – це здатність витримати це мовчання. Чеський теолог наголошує, що «діалог віри та невіри сьогодні не є справою двох чітко відокремлених груп: він відбувається всередині думки та серця окремої людини» [1, с. 23]. У сучасному світі кожен може бути «шукачем», який балансує між довірою і сумнівом, між традицією і новим досвідом. Християнство, за Галіком, має навчитися супроводжувати таких людей, не нав’язуючи готових відповідей, а створюючи простір для зустрічі з Христом, екуменічного діалогу й духовного зростання.
Бог приходить через Слово – через біблійну звістку, яка відкриває людині Його волю, і через Слово, що втілюється в історії: у Христі та в Церкві, яка різноманітними способами доносить це Слово до світу. «Однак Божа відповідь може прийти також і тихо, зсередини, навіть анонімно» [1, с. 25]. Ця думка нагадує, що християнська віра не є абстрактною ідеєю чи лише текстом, але живим досвідом зустрічі. Слово Боже має дві виміри: воно звучить у Писанні як свідчення, і водночас воно стає тілом у Христі, входить у людську історію, щоб бути присутнім серед людей. Церква, попри всі кризи й виклики, залишається носієм цього Слова, адже саме через проповідь, літургію, служіння та свідчення воно продовжує промовляти до сучасної людини.
Автор справедливо стверджує, що «неможливо відділити природу від історії, так само неможливо відділити Біблію від історії; історія не є чимось паралельним поряд із Біблією» [1, с. 45]. Біблія постає не лише як свідчення минулого, але й як активний учасник історії. Вона водночас розповідає про події та сама формує їхній сенс. Завдяки силі культурної пам’яті біблійні оповіді продовжують жити в історії, пропонуючи ключі для її осмислення й водночас впливаючи на її перебіг. Вони не лише творять великі наративи людства, але і входять у життєві історії окремих людей, формуючи їхню «особисту історію» віри. Як зазначає американський дослідник раннього християнства Роберт Люїс Вилкен: «Біблія – це книга про значимі події, наслідки яких тривають і досі, і не тільки для тих, хто пережив їх або зазнав їх впливу, а й для всього людства» [4, с. 78].
Томаш Галік використовує метафору «пополудня» християнства, спираючись на ідеї Карла Ґустава Юнґа про «пополудень життя». Юнґ описував середину життєвого шляху як час кризи й водночас зрілості, коли людина має переосмислити свої цінності та знайти нові сенси. Галік переносить цю психологічну метафору на історію християнства: «Пополудень життя – це кайрос, час, сприятливий для духовного розвитку, можливість довершити ціложиттєвий процес дозрівання. Цей життєвий етап може дати цінні плоди: неупереджений, виважений погляд, мудрість, спокій та толерантність, уміння опановувати емоції та долати егоцентризм» [1, с. 57]. Найбільша перешкода на шляху духовної зрілості полягає у замкненості на власному «Я». Коли людина ототожнює себе лише з поверхневим рівнем свідомості, вона ризикує залишитися у вузькому колі егоцентричних прагнень. Проте шлях до себе відкривається тоді, коли ми виходимо за межі цього «малого я» й наближаємося до внутрішнього центру – того виміру особистості, який перевищує індивідуальні амбіції та відкриває нас до трансцендентного.
Цей рух до себе можна описати як процес інтеграції: людини поступово віднаходить сенс життя не у зовнішніх досягненнях чи самоствердженні, а у відкритості до того, що перевищує її власні сили. У християнській традиції цей внутрішній центр часто окреслюється як присутність «Христа у нас», як «нове творіння», що формує її справжню ідентичність. Саме тоді життя набуває повноти – воно стає історією, що співтвориться з Богом, і мистецтвом, культурою, у якому людина відкриває свою справжню сутність.
Пополудень християнства не постане як гучна подія. Його прихід не буде супроводжуватися зовнішнім пафосом, а радше відбудеться тихо, непомітно, як «злодій уночі» (1Сол. 5:2). Це не буде повернення у формі радісних вигуків, а певніше нове відкриття – подібне до того, як «прийшов Ісус після великоднього ранку: ми упізнаємо його по ранах на руках, боку та ногах. Але це будуть перемінені рани» [1, с. 143]. Міркування Галіка тут глибоко символічні: він нагадує, що справжнє оновлення християнства не приходить через зовнішні перемоги чи масові рухи, а через внутрішню трансформацію. «Пополудень» — це час, коли віра вчиться розпізнавати Бога в тиші і ранах, які вже не є знаком поразки, а свідченням переміненої надії.
Як стверджує Галік, секуляризація не є кінцем релігії, а радше її перетворенням. Релігійність не зникла – вона змінила свої форми, вийшла за межі традиційних інституцій і почала проявлятися у нових просторах: у культурі, мистецтві, громадянському суспільстві, особистій духовності. Тому «найбільшим конкурентом Церкви сьогодні є не секулярний гуманізм та атеїзм, а релігійність, яка існує за межами Церкви» [1, с. 145]. Для Галіка ситуація «пополудня» – це час, коли Церква має перестати боятися втрати влади над релігійністю і почати вчитися розпізнавати «знаки часу» в тих нових просторах, де зараз перебуває людський дух. Найбільший конкурент – це не той, хто заперечує Бога, а той, хто шукає Його там, де Церква його не очікувала зустріти.
Тому «іноді наші особисті кризи віри збігаються з історичними, оскільки наше життя вплетене в плин історії» [1, с. 223]. Особиста віра не є ізольованим острівцем спокою посеред церковної бурі – вона сама є частиною цієї бурі. Ми причасні не лише до перемог і радощів Церкви, а й до її сумнівів, байдужості, провин і мовчання Бога. Саме ця участь у темряві, як це не парадоксально, і є, на переконання Галіка, однією з форм вірності. «Не лише наші особисті історії віри, а й історія Церкви має свої весни та довгі холодні зими» [1, с. 224]. Темні часи Церкви – це не привід для втечі, а запрошення до глибшої солідарності: з тими, хто сумнівається, хто мовчить, хто чекає світанку, не знаючи, чи він настане. «Бог більший, ніж наше серце» (1Ів. 3:20).
Автор стверджує, що справжня трансформація особистої віри повинна бути формою наслідування Христа, що передбачає постійний пошук Воскреслого. Галік, по суті, пропонує розуміти духовне зростання не як накопичення переконань, а як готовність знову і знову виходити з власної певності назустріч Тому, Кого неможливо вмістити в жодну систему. І насамкінець – авторське слово: «Я назвав цю книгу “Пополудень християнства”. Хіба пополудень не натякає на близькість вечора, занепаду і смерті? Відповідаю: у біблійному розумінні часу новий день починається з вечора. Не пропустімо моменту, коли на вечірньому небі з’явиться перша зірка» [1, с. 323]. Залишається нам лише не пропустити її появи!
Примітки: