Сьогодні Церкви і релігійні організації України у своїй більшості кличуть людей на захист своєї Вітчизни, на допомогу вимушеним переселенцям і тим, хто постраждав внаслідок військової агресії. Вони кличуть вірних всіх релігій стати поруч і не коритися злому.
Виступ заступника Голови парламентського Комітету з питань культури і духовності, народного депутата України Віктора Єленського на Міжнародній конференції «Звертаючись до критичних викликів нашого часу: роль урядів, громадянського суспільства та релігійних організацій» (Сеул, Республіка Корея), в якій взяли участь понад 140 парламентарів з 60 країн світу.
Кожного разу, коли дискутується питання про роль релігії у подоланні конфліктів, у побудові сталого миру і процвітання, я згадую свій давній вже діалог з дивовижною жінкою на ім’я Софія Біляк. На початку 1980-х вона була органісткою римо-католицької церкви в українському місті Житомир. У 1983 році її засудили за діяльність в підтримку єдності християн на 5 років тюрми і 5 років заслання. Отже, 29-річна жінка отримала 10 років неволі за те, що проповідувала Христову заповідь: «Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі».
Чи віриш ти, Софіє, — спитав я її, — що всі ми дійсно будемо єдині? Чи досі ти віриш у це після років ув’язнення, принижень, поневірянь? І вона відповіла: Я не тільки в це вірю, я це – знаю!
Ця спокійна впевненість не може не надихати мільйони українських християн, які опинилися сьогодні в ситуації війни. Агресія з боку Російської Федерації проти України не лише підірвала основи міжнародного права, угоди про мир і дружбу, підписані між Києвом і Москвою і не тільки гарантії територіальної цілісності, які дали Україні великі держави в обмін на відмову від ядерного арсеналу. Російська агресія стала колосальним ударом по цінностям, які сповідують всі великі релігії світу. По Божим заповідям і по євангельським принципам християнської єдності. Це замах на людське життя, свободу і гідність. І дуже показово і цілком зрозуміло, що ця агресія супроводжується брутальним і жорстоким придушенням також і релігійної свободи – цієї першої з міжнародно визнаних людських свобод. Католики і мусульмани, протестанти і українські православні у незаконно анексованому Криму і в окупованих районах Донбасу піддаються постійним утискам, викраденням і тортурам. Священнослужителів кидають у підвали і вбивають, у відібраних молитовних будинках влаштовують казарми і тренувальні центри, де вчать вбивати. Новими мучениками за віру стали чотири члени церкви Преображення Господнього зі Слов’янська, яких проросійські терористи схопили прямо під час святкового Богослужіння на Трійцю 8 червня 2014 р. Віруючі були закатовані на смерть; їхні тіла були знайдені у братській могилі лише після того, як Українська армія звільнила місто від терористів. Мартиролог священиків, пасторів, мирян на окупованому Донбасі збільшується. До цього треба додати величезний перелік молитовних будинків, різних сакральних споруд, відібраних і сплюндрованих терористами.
До того ж, як зазначалось у недавньому документі Європейського парламенту (2 лютого 2016 р.), відзначається цілеспрямована наруга проти кримськотатарської громади в Криму, більшість якої було проти захоплення Росією Криму і бойкотувала так званий «референдум» 16 березня 2014 р. Люди віри підносили голос на захист своєї Батьківщини. Деякі з них поклали за це життя. Як, до прикладу, Решат Аметов який вийшов на акцію протесту в центрі столиці Криму, був схоплений і вбитий проросійськими бойовиками.
Релігійні спільноти в різних куточках світу можуть зробити дуже багато для зупинення хвиль насильства, яким протистоїть сьогодні український народ.
По-перше, вони повинні точно вказати на корінь проблеми. Якщо це стосується України, то слід чесно визнати: в моїй країні немає ані «кризи», ані «громадянського конфлікту». Є військова агресія з боку Російської Федерації. Зло має бути назване злом. Боротьба проти одного зла не повинна слугувати виправданням на користь підтримки іншого зла. Менше зло не перестає бути злом.
По-друге, історія Другої Світової війни, в якій мій народ втратив третину свого населення, дала людству жорстокий урок. А саме: агресора не можна ані задобрити, ані замирити. Він сатаніє від крові і не задовольняється окремими поступками. Агресора треба зупинити, поки він не кинув у вир катастрофи цілий світ. У світі, який вже давно став єдиним цілим, катастрофу неможливо пересидіти – кожна проблема дуже швидко стає проблемою всіх.
Третє. Сам факт, що ми зібралися обговорювати таку проблему, як екстремізм, що отримує релігійне підкріплення, говорити про сакралізацію насильства і перетворення релігії на зброю, є надзвичайно прикметним і дуже важливим. Релігія повернулася з довгого заслання. Вона впевнено маніфестує себе в глобальній політиці, міжнародних відносинах, культурі. Але те, що інтелектуали називають великим релігійним поверненням, не завжди відбувається як повернення у життя людства чогось чистого, світлого і справедливого. Якщо ми хочемо здолати екстремізм на релігійному ґрунті, ми щонайменше повинні визнати дещо важливе. А саме: релігія може мати жало ненависті. А це означає, що тільки військовими, політичними чи фінансовими засобами це жало не вирвати. Тут потрібний голос пророків і проповідників мабуть більше, ніж голоси політиків і державо творців. І ці пророки і проповідники повинні нарешті вийти за стіни богословських шкіл. Вони мали б донести своїм вірним, що ті не можуть бути добрими християнами чи буддистами, мусульманами чи індуїстами бажаючи зла вірним інших релігій.
У багатьох релігіях особливою пошаною користуються чоловіки і жінки, які загинули відстоюючи свою віру у протистоянні з ворогами, які або були визнавцями інших релігій, або не визнавали жодної. Хай їхні імена і далі шануються і передаються з покоління у покоління. Але я вірю, що 21 століття увійде в історію релігій новою когортою святих. Це будуть чоловіки і жінки, яких прославить у століттях їхній внесок у дружбу між християнами і буддистами, мусульманами і іудеями. Їхніми іменами називатимуть собори і мечеті, пагоди і синагоги.
Двадцять років тому релігійні спільноти в моїй країні вирішили об’єднати свої зусилля для розв’язання цілком конкретних завдань. Цими завданнями були, по-перше, спільне соціальне служіння своєму народові; по-друге, подолання комуністичної спадщини у відношеннях між Церквою і державою; по-третє, просування принципів релігійної свободи. Так виникла Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій – одна з нині найбільш впливових неурядових організацій України. Ця Рада висунула цілу низку суспільно значущих громадських ініціатив; відстоювала політичну свободу і справедливість для всіх; голосно висловлювала свою підтримку політичним в’язням.
Рада відіграла серйозну роль в українській Революції Гідності зимою 2013-2014 рр. Вона засудила застосування сили проти протестувальників і прагла припинити кровопролиття, розв’язане тодішнім правлячим режимом. Без врахування релігійного чинника взагалі важко усвідомити сутність, масштаби і напруження тієї Революції. До того ж, люди віри постійно були присутніми на Майдані. Багатотисячні мітинги відбувалися за участі православних, католицьких і протестантських священнослужителів (часом до 150 осіб одночасно); недільні Віче на Майдані починалися зі спільної, по суті справи, екуменічної молитви. Десятки священнослужителів безперестанно були зі своїми вірними – на барикадах, під час штурмів, під час найбільш небезпечних і трагічних днів кінця лютого 2014 р. Вони розуміли і відчували, що люди потребують їх незмірно більшою мірою, ніж у звичайні дні. І тому молились, сповідували, причащали і закликали до стійкості просто серед полум’я і стрілянини.
Сьогодні Церкви і релігійні організації України у своїй більшості кличуть людей на захист своєї Вітчизни, на допомогу вимушеним переселенцям і тим, хто постраждав внаслідок військової агресії. Вони кличуть вірних всіх релігій стати поруч і не коритися злому.
Терористи і екстремісти не вірять у резолюції міжнародних форумів, конференцій, у заяви і петиції. Вони не вірять у молитву монаха, у малюнок дівчинки, в якому вона мріє про мир для своєї країни. Вони вірять у жорстокість, у колючий дріт і гармати. Але на очах тільки мого покоління розлетівся на друзки Берлінський мур довжиною у 155 кілометрів. Впала велика імперія, яка марила цілим світом. Пішли у небуття десятки режимів, які хизувалися своєю силою і нехтували молитвами монахів, резолюціями конференцій і дитячими малюнками. Тому я вірю в успіх нашого форуму. Тому я вірю в мир на землі. І вірю в біблійне пророцтво: «І мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни!»