Мало хто сьогодні, у 2025 році пам’ятає про Захисників Донецького летовища. Хто пригадає імена чи обличчя “Кіборгів”? Фрагментарно з’являються публікації про місто Марії, його блокаду та окупацію.
Проте, є люди, які навіть якщо б і хотіли, то ніколи не забудуть пекельні дні, коли росіяни знищували Маріуполь, вбиваючи сотні тисяч людей.
Альфа і Сергій. Неймовірно глибокі очі цієї хаскі якимось магнітом притягують увагу. Тут, в волонтерському хабі, у митрополита Донецького і Маріупольського Сергія (Горобцова) зустрічаються маріупольці, переселенці з Донеччини та інших областей, куди прийшла війна. Собака слухняно сидить біля хазяїна в черзі на отримання гуманітарної допомоги.
Запитую чи можна погладити?
“Вона у нас дуже лагідна. Не дивлячись на усе, що пережила ця собака, вона і досі довіряє людям,” - говорить хазяїн Альфи Сергій.
А пережила Альфа достатньо, щоб виправдати своє ім’я - головна у зграї. Але все по порядку.
Родина Сергія мало чим відрізняється від багатьох маріупольських чи інших українських родин. Подружжя, двоє дівчат, собака. Чоловік з дружиною працюють на заводі, діти навчаються. Усе йде, як замріяли ще у молодості - дім, діти, море, родинний затишок.
Та 2014 рік приніс перші випробування, коли на вулицях українського Маріуполя з’явилися російські прапори, незрозумілого утворення “днр” та містяни, іноді чужинці, які раптом почали скандувати “росія, путін”. Саме тоді Сергій зрозумів, що насувається велика біда. Тішило те, що скоро українські військові звільнили місто від дивних людей і чужих прапорів та повернули звичне життя.
“Знаєте, тоді виглядало так, що ті, хто бігав в аптеки за “бояришніком”, хто не хотів працювати, був маргіналом по духу і життю, відчув свою владу. Цим людям не важливо який прапор буде в їхньому місті, яка влада, про мову, якусь людську гідність і свободу, взагалі не йшлося. Головне, щоб був “бояришнік” в аптеці. Вони ж коли кликали “росію і путіна”, не збиралися ні працювати, ні робити кращим своє життя. І вже після звільнення Маріуполя від цих людей, а насправді, вони нікуди ж не ділися, просто притихли, стало зрозуміло, що буде більша біда. От тільки коли і як саме вона проявиться, ми побачили вже 24 лютого 2022 року”, - розповідає Сергій.
Перші декілька днів після 24 лютого Сергій та його дружина навіть ходили на завод, забезпечуючи технологічний процес по тимчасовій призупинці доменних печей. Сподівалися, що як і в 2014-му, все минеться швидко. Проте, після перших бомбардувань міста, усім стало зрозуміло, що ось це є та біда, яку відчувли ще 10 років тому. Будинок, в якому жила родина Сергія, склався, як картковий. Скільки залишилося під його завалами людей, ніхто вже і не скаже.
“Ми перейшли до іншого району міста. Там вже сиділи весь час в підвалі. Іноді лише виходили на вулицю, щоб на вогні приготувати щось поїсти. Чай - кава? Ми пили топлений сніг. Харчувалися тим, що у кого залишилося. Наша Альфа їла те, що і ми. При цьому вона залишалася для всіх оточуючих антидеприсантом. Люди її гладили, трохи усміхалися, коли вона починала гратися. Діти особливо раділи, бачачи нашу Альфу. Лише після авіабомби, яка впала в ста метрах від нас, Альфу “накрило”. Вона перестала їсти, була налякана та розгублена”, - Сергій.
Тоді родина Сергія отримала 11 уламків на всіх. Собаку теж зачіпило, проте більше дісталося саме Сергію.
“Люди не витримували постійних бомбардувань. Хтось божеволів у прямому значенні, хтось тихо плакав. Найстрашніше було, коли ти сидиш з людиною біля вогнища, а за п’ять хвилин вона йде і вішається від безвиході та горя. Спочатку ми хоронили тих, хто загинув від обстрілів. А потім, навколо нас закінчилося місце, де б можна було закопати трупи. І ми просто прикривали їх чим було. За 42 дні в цьому пеклі ми з доньками побачили стільки болю і смертей, що вистачить на півсвіту. Нас рятувала наша родинна сила, яку ми черпали один від одного. Ми вирішили для себе, що триматимемося всі разом. Тільки згодом, коли виїхали з Маріуполя, зрозуміли, що наш порятунок був дивом”, - говорить Сергій.
Покидати місто родина Сергія навіть не думала. По-перше, не було власного авто, по-друге, так звані “зелені коридори” або скасовували, або розстрілювали російські військові. Хоча Сергій був сильно поранений, а ворог гатив по Маріуполю не тільки з літаків, а й з кораблів, що було найгіршим, родина залишалася в підвалі багатоповерхівки.
“Дякую, нашим військовим, вони до останнього боролися за Маріуполь. Надали нам медичну допомогу, ділилися їжею, підтримували, як могли. Хоч їм було дуже не солодко самим. Наші хлопці просто Герої, така сила, витримка, а головне - відданість. Вони билися, як леви. Я хочу, що б кожен українець знав і пам’ятав, що наші військові - справжні лицарі, які мають гідність та честь. Адже, ворог показав своє потворне єство, коли вбив місто, вбив і покалічив людей, забрав їжу, знищив усе людське в людях, а потім виманив з підвалі цвілим хлібом, як манною небесною, показуючи на весь світ, як вони звільнили Маріуполь. Від кого вони його звільнили, від чого? Від нормального цивілізованого життя. Війна калічить людей, як фізично, так і морально. Я не засуджую нікого, але ті, хто ховався в холодних підвалах, хто втратив на вулицях Маріуполя своїх рідних, але залишився під окупацією і аплодує сьогодні окупантам, - це знищені морально люди”, - говорить пан Сергій.
Та родина Сергія таки змогла виїхати з міста. Завдяки знайомим, які заїхали попрощатися і побачили в якому стані рідні Сергія і він сам, вирішили забрати усіх на борт свого авто. Так, семеро людей, дві собаки і кішка виїжджали з оточеного міста Марії. Чотирнадцять блокпостів росіян, знущання та приниження, роздягання до гола на кожному блокпості - це далеко не все, про що розповідає пан Сергій. Рятувала знову Альфа. Яка то вила, то крутилася в машині і агресувала на російських військових, які боялися виганяти усіх з автівки. Доїхавши до окупованого Токмаку, зламалася машина. Довелося ночувати в храмі зо пару тижнів. Час дарма не гаяли. Сергій знайшов однодумців та долучився до місцевих мешканців, з якими організовували проукраїнські мітинги. Аж поки їх не вирахували і не відвели “на підвал”.
“Я не знаю, як ми попалися. Проте, мої дівчата сказали, що це були найдовші 20 днів без тата. А нас там допитували. Приходили і російські спецслужби і люди в формі українських поліцейських. Були це “ряжені” чи ті, хто перешов на сторону ворога, я не знаю. Єдине, що можу сказати - бити “мєнти” вміють. Їхні знущання я запам’ятаю на все життя!”, - згадує чоловік.
Коли родина доїхала до Дніпра, то навіть повітря здавалося кришталево чистим. І хоч в Дніпро постійно прилітають ворожі ракети, місто здалося тихим і мирним.
“Ми зупинилися біля приватного будинку, поруч з яким стояв чоловік. Я із закривавленою головою, брудний, неохайний запитав, де можна помитися і переночувати. Цей чоловік запросив нас всіх до себе. Перші дні ми не виходили з дому. Хотілося бути разом, в своєму колі. Нам все було дико і страшно. Навколо буяв травень, люди смажили шашлики, ходили в магазини, діти гралися на майданчиках. Усе таке далеке і чуже. Мені навіть стало боляче: ну як так?! Війна, смерті, наше місто розбомблене. А потім я зрозумів - оце і є життя. Справжнє, наповнене. Яке щомиті може закінчитися. Ось моя родина, моя собака, ми живі. Тому маємо радіти і бути щасливими, поки є ця можливість. Поки ми є одне у одного”, - говорить Сергій.
За майже три роки нічого не забулося. Стало зрозуміло, що в житті головне. Сергій з родиною живе в Дніпрі, допомагає по можливості ЗСУ. Альфа охороняє та підбадьорює, як і раніше.
“Знаєте, нам багато не потрібно. Кожен з нас бачив смерть впритул. Кожен з нашої сім’ї знає тепер ціну життя. І ми тільки з часом зрозуміли, що пережили. Хтось вірить в дива, в Бога, в ЗСУ, я вірю ще і в свою родину. Бо ми змогли залишитися живими. В цьому велика Божа сила і сила моїх дівчат. Ну і Альфи, звісно. Вона нас об'єднує, вона наш ватажок. Головна у зграї! А значить будемо жити і будемо перемагати”.