Андрій ДУДІН: «Ісус мене витягнув з підвалу»

22.02.2013, 16:27
Андрій ДУДІН: «Ісус мене витягнув з підвалу» - фото 1
Після стількох років вуличного життя, коли я був позбавлений багато чого, що мають діти в люблячих сім’ях, ціную щоденні подарунки Бога: розмову з Ним, подих весни вже на початку лютого, як зараз, літню зливу.

На міжконфесійному Східноєвропейському саміті «Захисти сироту – зміни майбутнє» в перерві між пленарними сесіями і семінарами демонстрували відеосюжети про історії всиновлених дітей. Коли я зупинилася біля екрану в холі, йшлося про Андрія ДУДІНА, якого тринадцять років тому всиновив пастор «Церкви добрих змін» Геннадій Мохненко з Маріуполя. До речі, він батько ще 30 прийомних дівчат і хлопців (усі – «вихідці» вулиці).

Андрій Дудін

Мати Андрія Людмила Попова в минулому – повітряна акробатка Московського цирку. Після несподіваної смерті чоловіка з двома синами повернулася в рідний Маріуполь на Донеччині. Невдовзі вийшла заміж. Народила Андрія. Здавалося, життя налагоджувалося. Потім вона почала безпросвітно пити – Андріїв тато її покинув, а найстарший син – повісився. Так Андрій у шість років опинився на вулиці.

Відволікшись, щоб відповісти на телефонний дзвінок, я побачила поруч себе самого героя «короткометражки» «Діамант з підвалу». (Мовою оригіналу – «Бриллиант из подвала»). До речі, торік стрічка була відзначена в рамках телефестивалю «Відкрий Україну!» Далі історія хлопця, що називається, з перших уст.

Невдовзі після того, як почав жити на вулиці, мої новоспечені друзі навчили курити і нюхати клей. Спершу таке життя здавалося справжньою чоловічою пригодою. Та згодом я побачив, яке воно складне: спати доводилося на землі, а взимку – на трубах теплотраси (часом відкручували вінтеля труб, щоб помитися), крали, жебракували… Часто ходили голодними, напівроздягненими і роззутими (котресь літо проходив босоніж, добряче порізавши ногу), брудними і з повною головою вошей. Та все ж це було краще, ніж повертатися додому.

(Детальна розповідь – у фільмі «Бриллиант из подвала» внизу матеріалу)

А як ти потрапив у Центр дитячої реабілітації «Республіка «Пілігрім», організований пастором Геннадієм Мохненком?

Віруючі люди почали нам приносити їсти. Вони виявилися з церкви пастора Геннадія Мохненка, яка тоді називалася «Серце Давида», а тепер – «Церква добрих перемін». З часом ми до них потягнулися. Просто відчули турботу, якої були позбавлені в своїх сім’ях. Пригадую, якось ми, чоловік з тринадцять, а, може, п’ятнадцять, завалилися до тітки Галини Токманенко. Вона, мабуть, розгубилися, однак старалася не виказати своєї розгубленості. Мовляв: ну що ж, Ісус прийшов у вигляді тринадцяти чи п’ятнадцяти вуличних хлопчаків… (Він же живе в кожному з нас!). Дозволила помитися, нагодувала і поклала спати.

Розумієте, щирий інтерес і правдиве вболівання за чиєсь життя – це обезброює. Я жодним чином не натякаю на погану роботу соціальних працівників міськради нашого міста. (Щоправда, коли говорив з ними, було таке відчуття, що мої вуха скоро відпадуть від такої кількості «макаронів»…)

Так я потрапив до центру, який тільки організовувався. Тоді мені було 12 років. (Сьогодні Андрієві – 25-ть. – Ред.)

Пастор Генадій Мохненко та Андрій Дудін

Ти відразу вирішив, що там залишишся?

У центрі було краще, ніж на вулиці. (Сміється). Як я вже казав, я відчував щирість тих людей, які там служили. Безпритульні діти –– дуже чутливі. Можливо, ми не давали покласти нам руку на плече чи обняти і взагалі здавались дикими, однак насправді були такими спраглими любові…

Пам’ятаєш імена тих людей?

Авжеж: згадана тітка Галина Токманенко, Ольга Кузнецова, дядько Григорій Калініченко.

Скажи: складно було після такої «свободи» когось слухатися, жити за розпорядком?

Складно. Однак велике значення мало те, що я практично відразу покаявся і прийняв Ісуса своїм Спасителем. Навіть подумував стати пастирем. Так зробили не всі. Напевно, тому й багато хто вийшов з центру і тепер сидить у в’язницях. 

Знаєте, коли трапляються проблеми, пригадую, що Ісус мене витягнув з підвалу, і вони відразу здаються незначними. Мене в центрі навчили покладатися на Бога, довіряти Йому.

Напевно ж були моменти, коли в процесі зростання у вірі хотілося втекти від Бога?

Це – нормальний процес. Знову ж таки, мені допомагало повертатися до Нього усвідомлення того, ким я був, і що Він для мене зробив. Саме тоді, коли я був нікому не потрібен, Ісус прийшов. Якби цього не відбулося, почав колотися б, як і мої друзі, до речі, ВІЛ-позитивні. Потім сів би. Так само, як вони – на років десять… Чи залишився б живий? Хтозна. Декого з них вже немає.

А так я навчаюся на четвертому курсі естрадно-джазового відділення Донецької консерваторії. Працюю. Служу в церкві. Пишу пісні, в яких прославляю Бога. Незабаром вийде мій перший альбом. З Його участю, як бачите, все складається. (Посміхається).

Коли буваєш у Маріуполі, новачкам чи хлопцям, значно молодшим за тебе, свідчиш про своє життя?

– Звичайно. Здебільшого ми і служимо тим, з чого нас Господь витягнув.

Крім того, я учасник навколосвітнього велотуру «Світ без сиріт». Разом з вихованцями Центру дитячої реабілітації «Республіка «Пілігрім» на чолі з нашим пастирем Геннадієм Мохненком їздимо країнами (поки що Україною і Росією), агітуючи всиновлювати безпритульних дітей.

Андрію, яким ти бачиш своє життя?

Щасливим в Господі! Після стількох років вуличного життя, коли я був позбавлений багато чого, що мають діти в люблячих сім’ях, ціную щоденні подарунки Бога: розмову з Ним, подих весни вже на початку лютого, як зараз, літню зливу… Мені приносить насолоду спостерігати, як все живе і дихає Ним!

Настя ХАМАР