В Україні сьогодні близько 1,3 мільйона ветеранів та їхніх родин. За даними дослідження Українського ветеранського фонду, понад 58% ветеранів відчувають недостатню повагу з боку суспільства. Повернення до мирного життя часто супроводжується також іншими викликами: проблемами з фізичним здоров’ям, відсутністю інклюзивного простору та психоемоційною нестабільністю.
Як церква може стати підтримкою для військових та їхніх сімей? Про це у п’ятом епізоді подкасту “Віри і жити” ми говоримо з Анною Кушнір — керівницею програми “Психо-соціальна підтримка військових та їхніх сімей”, директоркою громадської організації “Школа добрих змін” та волонтеркою у шпиталі, де лікуються військові.
Текст інтерв’ю публікується в рамках інформаційного партнерства з РІСУ.
— Аню, ти маєш великий досвід громадської діяльності. Разом із чоловіком ви виховуєте трьох прийомних дітей. Однак сьогодні твоя головна місія – підтримка військових та їхніх родин. Як ти до цього прийшла?
— У березні 2023 року наш друг, близький для всієї родини, пішов служити. Перед своїм першим бойовим виходом він зателефонував мені:
— Я йду. Молись за мене. Я своїм не розповів — не хочу, щоб хвилювалися.
Микола був у напрямку, де не було викопаних окопів. Вони просто бігли на позицію й обкопували себе штиковою лопатою. Після повернення з першого бою він знову подзвонив:
— Ань, я знаю, що загину тут. Над нами постійно літають дрони. Те, що вони нас ще не вбили, — лише питання часу. І єдине, що допомагає, — це той молитовник, який ти прислала разом із аптечкою. Я читаю його, і сила цих молитов, псалмів Давида допомагає приглушити панічний страх і зосередитися на завданні. Тепер я розумію силу слів, які там написані. Мені не страшно помирати. Я примирився з Богом.
Микола загинув через дев’ять днів після того, як вирушив на фронт. Він не був воцерковленою людиною, лише кілька разів відвідував наші служіння. Тоді я усвідомила, наскільки важливо, щоб поруч із нашими військовими та їхніми родинами були люди, які знають Бога. Я почала молитися, щоб Господь показав мені, як я можу бути дотичною до них.
Через пів року мені зателефонували друзі з церкви — вони хотіли відвідати військових у лікарні на Різдво. Я допомогла організувати цю зустріч і пішла з ними.
В одному з відділень лежало 60 поранених хлопців — з ампутаціями, важкими травмами. Санітарка була лише одна, і вона фізично не встигала допомогти всім. Дружини не завжди могли бути поруч: на грошове забезпечення після поранення сім’ю не прогодуєш, тому багато жінок залишалися вдома, щоб працювати.
Ми заходили в кожну палату з їжею, клали свої пакунки на гору тих, які вже принесли до нас. Казали: "Бог вас любить" – і виходили.
Там, у шпиталі, я побачила очі військових, в яких не було надії. Я сама виросла без церковної спільноти. Я знаю, що таке жити без усвідомлення любові Христа.
Тоді я зрозуміла: Церква покликана робити набагато більше, ніж просто годувати.
Мені болить, що маючи найбільше — Божу любов — ми часто робимо найменше. Гуманітарна допомога, продукти — це важливо. Але це не головна місія, до якої ми покликані.
Сьогодні ми, як християни, перебуваємо всередині великої відкритої рани. Ми носимо в собі ліки — Божу любов, яка здатна гоїти, але тримаємо їх при собі.
Це те, що я відчуваю. Те, що мені болить. Те, що спонукає мене служити військовим і їхнім сім’ям.
— Аню, у вступі я навела статистичні дані про ключові виклики, з якими стикаються ветерани та ветеранки. Але за цими цифрами — живі люди. Ти часто спілкуєшся з військовими. Які їхні найгостріші потреби зараз?
— Ісус, прийшовши на цю землю, не жив у кращих умовах, ніж ми сьогодні. Навколо було так само багато болю, страждань, окупації, терору й несправедливості.
І саме в цей час Він прийшов, щоб показати нам, християнам, як поводитися в подібних обставинах.
Коли Ісус був серед людей, їхньою найбільшою потребою була їжа. Він задовольняв цю потребу, а вже потім проповідував Царство Боже. І лише після цього говорив про істини, які визначають наше життя у вічності: «Покайтеся і не грішіть», «Віруйте в Мене, віруйте в Євангеліє».
Сьогодні першою необхідністю для військових і їхніх сімей є не їжа й не подарунки. Я називаю цю потребу часом. Найдорожче, що ви можете подарувати військовому та його рідним, — це ваш час. Час зупинитися. Переосмислити. Навчитися чогось нового. І, маючи змінене мислення, йти й служити.
Часто ми боїмося приходити, бо не знаємо, що сказати, як підтримати, як не образити. І це нормально. Але якщо ви не знаєте, що сказати — ви можете навчитися. Сьогодні є безліч навчальних програм і курсів, які допомагають зрозуміти, як спілкуватися з військовими.
Та навіть якщо у вас немає можливості пройти навчання, є мінімум, який може зробити кожен. Просто бути поруч.
Моє служіння в лікарні почалося з простого кроку. Я зайшла до хлопців у палату й сказала:
— Привіт! Мене звати Аня. Я волонтер. Я сьогодні тут, щоб вам служити.
Я постійно приходжу в шпиталь зі своїми дітьми. Моя дев’ятирічна донька не знає ніяких правил психології. Поки я бігаю між палатами, вона просто сидить із військовими: дивиться з ними мультики, малює, вони її чомусь вчать.
Були складні випадки. У неврології лежали хлопці, які не могли рухатися, деякі — без свідомості. Дехто навіть не міг себе обслуговувати. І ти просто приходиш вранці й увечері, чистиш зуби людині, яка не може зробити цього самотужки. І раптом розумієш: цей простий вчинок змінює не лише її серце, а й серця медперсоналу, який це бачить.
Один із військових, за яким я доглядала, був Карлос. Колумбієць. Тут у нього не було нікого. Він навіть не встиг підписати контракт. У їхню військову частину влучило…
Протягом чотирьох місяців ми з донькою щоранку й щовечора приходили до нього. Доглядали. Розмовляли. Багато розмовляли. Я завжди молилася з ним. Це було літо, і ми приносили йому квіти.
З часом між нами склалися такі стосунки, що я могла читати йому Слово Боже, і він був відкритий до цього.
Карлос помер. Перед смертю він написав листа, яким зі мною поділилася санітарка.
«За 35 років мого життя ніхто ніколи не дарував мені квіти. А вони приносили. Я знаю, що мене так любить Бог. І що б зі мною не сталося — я знаю, що буду з Ним».
— Аню, чи військові відкриті до християнських свідчень? Чи зможемо ми, християни, витримати їхні болючі запитання про Бога, страждання, смерть?
— Ми часто чуємо фразу: «На війні немає атеїстів». І це справді так. Людей, які чинять спротив Богові, сьогодні меншість. Військові, їхні дружини, їхні родини — відкриті до розмов про віру.
Сьогодні у багатьох із них відкриті душевні рани. І навіть підсвідомо людина розуміє: зцілити цю глибоку рану може лише Той, хто створив її душу.
У моєму досвіді військові плакали тільки тоді, коли я говорила з ними про Бога. Їх розчулювало не становище, не біль, не втрати, а лише одне — усвідомлення того, що їх люблять.
Важливо дарувати людині час. Йти поруч, поки вона сама дійде до глибших істин: покаяння, усвідомлення своєї гріховності, прийняття Божого господства.
Тому навіть якщо зустрічаєте опір — не бійтеся. Це не страшно. Просто запитайте:
— Можна я тобі просто допоможу? У чому твоя потреба?
Часто ми робимо поспішні висновки: що вони атеїсти, що їм не потрібен Бог, що вони озлоблені. Але за цією травмою, за цією озлобленістю — людина, яка кричить:
— Допоможіть мені! Я не знаю, як собі допомогти!
І навіть якщо ви пройдете з людиною весь цей шлях… Якщо будете з нею в лікарні… Якщо розділите з дружиною момент горя за її чоловіком… Якщо просто підтримаєте її в очікуванні… І навіть якщо вона, здавалося б, так і не покається… Ви вже виконали свою місію.
Бо Христос учить нас передусім любити.
Тож любіть людей. Формуйте здоровий образ християнина, якому не байдуже. А далі — це вже Божа робота.
— Найкращим способом допомоги військовим є групи “рівний рівному”. Як ти вважаєш, чи можуть люди, які не мають досвіду бойових дій, справді ефективно служити військовим?
— Мені здається, це одне з ключових питань, яке стримує людей від служіння. Не тому, що їм байдуже, а через страх: «Що я скажу? Чи буду корисним?»
Справді, мій життєвий шлях, те, що я знаю, як пахне смерть, допомагає хлопцям легше відкриватися мені. Але кожен із нас когось втрачав.
Нехай ваш біль, пережитий разом із Христом, стане тим джерелом, з якого інші зможуть черпати живу воду.
Якщо вам складно або страшно спілкуватися з військовими — є їхні родини. Дружини, діти. Організовуйте групи підтримки, зустрічі, заходи для дітей — і цього вже буде достатньо.
Уявіть, якби вся допомога будувалася лише за принципом «рівний рівному». Скільки людей, які пережили втрати й травми, могли б підтримати інших, хто проходить той самий шлях? Але все не може триматися лише на кагорті «страждаючих Йовів».
Як християни, ми знаємо слова, які Бог сказав апостолу Павлу:
«Достатньо тобі Моєї благодаті, бо сила Моя звершується в немочі.»
Тож не бійтеся. Ідіть — і з вами буде Господь.
— Аню, все ж таки чи важливо в служінні військовим і їхнім сім’ям знати й користуватися додатковими інструментами, наприклад, розуміти психологію травми?
— Сьогодні інформації ніби й багато, але водночас недостатньо, щоб уникнути помилок, які можуть закрити для когось можливість почути Слово Боже. Щоб воно стало мечем обосічним у серці людини з одного боку, і зцілюючими ліками для душі — з іншого, потрібно спершу відкрити двері цього серця. А для цього важливо знати, як підійти до людини.
Сучасна психологія, зокрема військова та кризова, дає нам цінні інструменти. Наприклад, у роботі з дружинами загиблих воїнів чи з тими, хто пережив втрати, потрібно керуватися принципом «не нашкодь». Використовуючи ці знання, ми можемо допомагати людям і відкривати їхні серця.
Ось один невеликий приклад. Минулого тижня до нашої церкви прийшла жінка, яка хотіла відновити членство. Вона була разом із сином, який повернувся з фронту у 10-денну відпустку. 26 років, молодий хлопець, чотири контузії, важкий психологічний стан.
До мене підійшла сестра мого чоловіка й сказала:
— Там, внизу, сидить військовий. Він не в залі, а біля дитячої кімнати. У нього навушники у вухах, і він просто гойдається. Поруч — його мама.
Я одразу спустилася. За п’ять хвилин ми вже жартували, сміялися, розмовляли. Але до цього моменту до хлопця підходило багато людей, які щиро хотіли підтримати, та замість допомоги — налякали його. Він закрився. Почав гойдатися, намагаючись заспокоїтися.
Є базові знання, які допомагають правильно розпочати розмову, вивести людину зі стану заціпеніння чи флешбеку. Такі стани можуть спровокувати будь-що: звук, запах, музика... І ось людина, яка перебуває в безпеці, раптом подумки повертається в окоп. Їй здається, що вона знову на війні: треба ховатися, брати когось у полон, йти на штурм чи тікати від FPV-дрона.
Флешбек може статися будь-де — навіть на благочестивому зібранні. Що робити в такій ситуації?
Якщо ми володіємо хоча б базовими знаннями, то зможемо допомогти і самій людині, і тим, хто поруч. Коли церква навчиться цьому, вона не боятиметься військових і не сприйматиме їх як «небезпечних».
— Аню, чи це складним є служіння війським? Як ти бачиш дію Бога в тому, що робиш?
— Це дуже важко. Але Господь ніколи не готував мене до комфортного, безтурботного життя. В Євангелії я такого не знаходжу. Навпаки, Бог попереджає про утиски, страждання, біль.
Але моє служіння військовим і служіння моєї сім’ї — варте всіх цих зусиль. Я бачу дію Бога в кожному моменті: в їхніх сльозах, коли допомагаю з простими рутинними справами, коли приношу каву… Тут серед військових та їхніх родин я переживаю Божу присутність.