Як могло статися, що стільки християн не знайомі, або банально забули про таку яскраву постать, як Ґілберт Кіт Честертон (1874-1936)? Чому про життя, творчість і, тим паче, переконання цього автора ми маємо дуже обмежене, а іноді й хибне уявлення?
Один з головних опонентів Честертона, атеїст Джордж Бернард Шоу (1856-1950) колись зазначив, що світ не занадто вдячний цьому британцю. Навіть ті з нас, хто думає, що знає Честертона, знають лише його окремі сторони. Чи знаємо ми, що він був не тільки автором, який працював на початку XX століття, а й про те, що він написав сотню книг і тисячі есе для лондонських газет? Він був генієм пера, поетом, філософом, літературним критиком, переймався темою соціальної справедливості, займався аналітикою сучасних йому історичних подій, тощо. Але з чим, більшою мірою, сьогодні асоціюють Честертона? Звісно, що з його детективними історіями. В своїх чисельних книжках та статтях він зачепив усі основні питанням свого часу: мистецтво та літературу, історію та філософію, економіку та соціальну реформу, релігію та політику[2] він зміг сформулювати свою думку про все, що є найважливішим у світі (від сім’ї до дружби, від політики до релігії), і доніс він її, можливо, краще за інших авторів. І хоча Честертон був дуже плідним автором, навряд чи його уважно читають сьогодні, особливо в Україні де, на мою думку, він є один з найбільш недооцінених авторів у широких християнських колах.
Чому ж Честертоном, на відміну, наприклад, від Льюїса[4]. І варто зазначити, що Честертон кинув виклик спрощеному християнству і примітивній теології, стверджуючи, що «найкращий суддя християнства – власне християнин»[6], середньостатистичну сім’ю і католицьку віру. В той час, коли більшості людей починали подобатися автори, які ставилися толерантно до гріха, знущалися з християнства, відкидали гідність бідняків і вважали, що свобода не є відповідальністю, Честертон займав протилежну позицію[8]. Розділ з книги Честертона «Єретики» в англійському оригіналі закінчується словами, які радянський цензор вирізав з перекладу. Там йдеться про те, що коли Христос в ключовий момент засновує свою велику спільноту, він обирає «наріжним каменем» не талановитого Павла, не містика Івана, а простака Петра, сноба, якщо не боягуза, одним словом — людину. І на цій скелі Він будує свою Церкву і ворота пекла не можуть її подолати. Всі імперії та царства впали, через властиву собі слабкість, бо будувалися на сильних людях. Але одне об’єднання, а точніше, ця історична Церква Христа, була побудована на слабкій людині і саме тому вона встояла. Бо жоден ланцюг не є сильнішим за його найслабшу ланку»[10].
Звичайна людина, писав Честертон у своїй апологетичній «Ортодоксії», завжди мала здоровий глузд, тому що звичайна людина завжди була містиком. Звичайна людина допускає сутінки. Її звичайність проявлялася в тому, що вона однією ногою стоїть на землі, а іншою у чарівному краї. Такий індивід завжди почувається вільним і сумнівається в тому, у що він/вона вірить, але, на відміну від сучасних агностиків, ця свобода проявляється і в тому, що він/вона вільно вірить в свої переконання[12]. В дванадцять років цей британець був абсолютним поганцем, в шістнадцять агностиком. Далі, з сімнадцяти, він починає читати наукову і скептичну літературу, а саме таких авторів, як Олдос Гакслі (1894-963) та Герберт Спенсер (1820-1903), які, як не дивно, і повертають його до ортодоксального християнства. Як таке стало можливим?, — запитаєте ви. А ось як. Ці автори посіяли в ньому насіння сумніву в сумніві[14], все ж таки раціоналісти-атеїсти та агностики, змусили Честертона засумніватися в тому, чи розум взагалі має якийсь сенс, а читання Спенсера[16]. Далі у своїх апологетичних творах Честертон зробить наголос на тому, що християнство є парадоксальним за своєю природою. В «Ортодоксії» він пише, що з однієї сторони християнство зорієнтовано на Схід, а з іншої і на Захід. Воно гостро агресивне і в той самий час, чуттєво делікатне і т.д.[18]. «Саме велика річ – таємна й невидима; мала – очевидна й величезна»[20]. «Саме тут я вперше прочитав збірку есеїв Честертона», — пише Льюїс. «Я ніколи про нього не чув і не мав уявлення про те, за що він виступав; і я все ще не можу повністю зрозуміти як він так швидко захопив мене? Мій песимізм, мій атеїзм і моя ненависть до «почуттів» мали б зробити його для мене найменш поблажливим з усіх авторів. Скоріш за все Провидіння чи якась «інша (менш суттєва) причина», зіштовхуючи два розуми, не бере до уваги твої попередні смаки. В письменника закохуєшся так само мимоволі, як закохуєшся мимоволі і нездоланно в жінку. На сьогоднішній день я був досить досвідченим читачем, щоб відрізнити таку закоханість від згоди з автором. Мені не потрібно було приймати те, що Честертон сказав, щоб насолоджуватися ним»[22], — пише Льюїс, «і вперше християнський погляд на історію здався мені розумним і послідовним». Він був вражений. Автор майбутньої апології «Просто християнство»[24].
На цьому я зупинюся і запропоную вам зануритися в тексти самого Честертона. В цьому короткому есе, я навмисне не переказував зміст найвизначніших апологетичних праць Честертона «Ортодоксія» та «Вічна людина», які нещодавно вийшли в українському перекладі в львівському видавництві «Свічадо». Нема сенсу переказувати, ці книги треба пережити. Будь-який християнин, який себе поважає, не пройде повз ці шедеври релігійної літератури, які стоять поруч з «Думками» Блеза Паскаля та «Подорожжю пілігрима» Джона Буньяна. В своїх апологіях Честертон «сперечається не зі щирими і правдивими дослідниками, а радше з широкою та невиразною суспільною думкою, яку передчасно поширили деякі недосконалі дослідження, популяризувавши неправдиве уявлення про всю історію людства»