Архимандрит ОЛЕКСІЙ: "Ми молимося за Україну!"

Інтерв’ю з намісником Свято-Георгіївського монастиря на Козацьких Могилах, ректором Рівненської Духовної Семінарії УПЦ Київського Патріархату, кандидатом богослов’я архимандритом ОЛЕКСІЄМ (Мензатюком).

Редакція: Ваше Високопреподобіє, Ви одним з перших прийняли чернечий постриг у Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві. Розкажіть про ті часи.

Архимандрит Олексій: Це був 1997 рік, я тоді навчався в Духовній Семінарії. Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві тільки відроджувався, ще не було собору, починали відбудовувати дзвіницю. Трапезний храм Іоанна Богослова використовувався як академічний храм, тобто в ньому молилися студенти Київської Духовної Семінаріі і Академії, яка вже діяла в приміщеннях Михайлівського монастиря з 1992 року, і в якій я навчався з 1994 року.

Ред.: А хто тоді був ректором Київської Духовної Семінарії і Академії?

А. О.: У той час Київською духовною школою керував молодий, енергійний, дійсно покликаний Богом для цієї справи, єпископ Даниїл (Чокалюк). Він же був призначений Синодом нашої Церкви і намісником Золотоверхого монастиря. Тільки ченців там ще не було. Я, тоді просто Сергій Мензатюк, просив владику Даниїла ще у 1996 році постригти мене в ченці, а він тоді мені говорив: «А що ви самі будете робити в монастирі, треба щоб ще хтось бажав стати ченцем». Внутрішнє бажання прийняти чернечий постриг мали декілька вихованців духовної школи, але мало хто з них відразу наважувався реально думати про це та просити благословення.

Владика Даниїл тоді запропонував мені прийняти дияконську хіротонію (24 листопада 1996 р. – Ред.), а коли знайшлися ще бажаючі прийняти чернечий постриг, а ними стали священик Володимир Калембер – майбутній єпископ Никон (помер у 2002 р.), та студент Олег Яременко – теперішній Черкаський і Чигиринський владика Іоанн, нас постригли в ченці. І почалося чернече життя в Михайлівському Золотоверхому. Це було 10 квітня 1997 року.

Ред.: А чи думали Ви тоді, що Господь благословить Вам відроджувати обитель на Козацьких Могилах?

А. О.: Коли я перший раз побував на Козацьких Могилах в Пляшевій, а це було 16 червня 1991 року, тоді відзначалася 340-а річниця битви під Берестечком. З Коломийського району на Прикарпатті, де я народився, прочан прибуло аж п’ять автобусів! На Козацьких Могилах тоді було більше півмільйона народу і в тому числі я – 16-ти літній хлопчина, читець храму Благовіщення Пресвятої Богородиці с. Підгайчики.

Зараз мені це здається дивним, але тоді, у 1991 році, не знаючи, як складеться моє доросле життя, я подумав: «Як би було добре, щоб тут відродився монастир, і я зміг би жити тут, молитися…». Пройде рівно 10 років і я буду питати архиєпископа Даниїла про Козацькі Могили, про те, чи там діє монастир. Тоді владика Даниїл сказав мені, що ченців немає, у храмі молиться сільська громада. А ще через рік, в липні 2002 року, владика Даниїл благословив мені бути намісником монастиря на Козацьких Могилах.

Ред.: Прошу Вас, отче Олексію, розказати про ті червневі події більше, про патріарха Мстислава, якого Ви бачили на Козацьких Могилах у червні 1991.

А. О. Взагалі, вшанування пам’яті козаків у 1991 році – це була одна з найяскравіших сторінок у моєму підлітковому житті! Мені здається, що кожний, хто був у той час на Козацьких Могилах, запам’ятав ту подію на все своє життя. Навколо ще був Радянський Союз, а в Пляшевій вже була Україна! З’їхалися патріоти своєї землі з усіх куточків і не треба було їх організовувати, примушувати, давати вказівки адміністраціям, підприємствам, навчальним закладам, як це часто робиться тепер, - усі їхали на Козацькі Могили за покликом серця, бо там лежать останки тих героїв, які виборювали для України свободу, які відстоювали батьківську православну віру – усе те, що ми вже могли просто взяти у 1991 році.

І це було дуже символічно, що Святійший Патріарх Мстислав теж прибув у той час на Козацькі Могили. Якби його там не було у той час, все б було зовсім по іншому. Це Патріарх своїм старечим голосом зупинив гул півмільйонної громади, яка скандувала «Геть союзний договір!» і закликав усіх замінити свої зовнішні людські емоції на внутрішні душевні почуття – прислухатися до того, про що нам шепотять наші українські могили: могили героїв-козаків, могили Шевченка й Лесі Українки, могили героїв Крут і повстанців… Бо ці герої приносили себе в жертву століттями, а лише ми сподобилися отримати у Господа благословення на власну державу, на свою українську Церкву. І голос дев’яностолітнього старця звучав впевнено над полем битви під Берестечком, яке неначе завмерло і не дихало, і півмільйона українців слухали слова українського Патріарха, і плакали, і раділи, і вірили в Україну, вірили, що Господь прийняв усі ті жертви, всі ті сльози, всі ті молитви…

Ред.: Отче Олексію, Ви багато років прослужили в Києві, спілкувалися з багатьма духовними особами, дехто з них назавжди залишився для Вас прикладом.

А. О.: Я не можу не назвати мого духовного наставника протоієрея Михаїла Сметанюка з с. Підгайчики. Під його духовним керівництвом я зростав, прислуговував у храмі, навчався. З юного віку був вражений служінням та проповіддю нинішнього митрополита Івано-Франківського і Галицького Андрія (Абрамчука), з яким і досі підтримую теплі стосунки, маючи синівську вдячність. Саме цей архиєрей, маючи власну семінарію, рекомендував мені навчатися в Києві: «Ви поїдете вчитися в Києві, там є академія і вона вам у майбутньому пригодиться», - так він мені сказав у 1994 році.

Приїхавши до Києва я відразу опинився під духовним впливом Святійшого Патріарха Філарета, тоді ще Блаженнійшого митрополита. Його мудрі, виважені проповіді, його поведінка та рухи під час богослужінь, його батьківські поради та приклади з власного чернечого життя були й залишаються для мене взірцем служіння, зразком адміністративного та духовного керівництва.

З синівськими почуттями та постійною молитвою згадую ректора Київської Духовної Академії і Семінарії – покійного владику Даниїла. З його допомогою та благословенням пройшов шлях від звичайного семінариста до намісника відомого історичного монастиря. Завжди молюся і згадую про протоієрея Івана Швеця, протоієрея Валерія Семанцо – справжніх трудівників винограднику Христового, великих проповідників та чудових організаторів церковного життя, щедро обдарованих Богом творчих священиків.

Ред.: З 2005 року Ви перебуваєте під духовним та адміністративним керівництвом митрополита Євсевія (Політила).

А. О.: А це взагалі окрема сторінка нашого сьогодення! Владика Євсевій – це цілий пласт історії нашої Церкви, а тепер і нашої Рівненської єпархії, бо його життєвий шлях – це приклад для молодих поколінь, це наука для молодих священиків. Послухати розповіді владики Євсевія про тяжкі часи, про гоніння на Церкву, про численні подорожі, про людей і про Бога, - і хочеться жити, і надихаєшся на служіння, на проповідь. Я вдячний владиці Євсевію за його науку, за ту школу, яку я отримую від нього. Іноді не легко смирити себе, перебороти спокуси, прийняти рішення, але владика Євсевій підтримає, направить і благословить!

Ред.: Дуже цікаво було почути від Вас щирі слова про Ваших сучасників – святителів Церкви Христової на нашій Українській землі. А хто зі святих залишив у Вашій душі й у Вашій пам’яті найбільший слід, на яких прикладах Ви виховувалися духовно?

А. О.: По-перше, духовне виховання ще не закінчилося (Посміхається. – Ред.), його треба продовжувати до останнього свого подиху, поки людина може слухати та сприймати Слово Боже, читати творіння святих отців, аналізувати свої вчинки, боротися зі своїми гріхами.

Без сумніву ставлю на перше місце працю та служіння святих святителів Церкви Христової – Іоанна Златоустого, Василія Великого. З інтересом та науковою зацікавленістю вивчав життя святителя Димитрія Ростовського, якому присвятив власну богословську працю. Димитрій Ростовський – приклад служіння Україні та Богові у тяжких умовах, цей святитель теж розділив долю приниженого українства, але не розчарувався, не зрадив, не відступив, а заслужив у Господа святості. Житіє та подвиги великомучениці Варвари, преподобного Олексія, чоловіка Божого, преподобних отців Києво-Печерських, Іова та Амфілохія Почаївських та інших – це вказівка, як треба жити, молитися, любити Бога та ближнього.

Ред.: За Вас молився блаженної пам’яті митрополит Антоній Сурожський, це дуже цікава історія – де Англія, а де –Україна…

А. О.: Я не знаю, чи варто про це говорити, це більше приватна історія, хоча дуже приємна і повчальна.

У 2000 році, коли я ще служив у Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирі, моя дуже добра знайома по своїй роботі часто відвідувала Англію. Неодноразово їй доводилося бувати на богослужіннях, які очолював митрополит Сурожський Антоній (Блум), вживу слухати повчання цього великого архиєрея. При храмі в Лондоні була така традиція, що владика Антоній після служби любив спілкуватися з прихожанами храму, а це часто були люди з різних куточків світу. Пані Людмила, так звати цю жінку, подала митрополиту Антонію записку, в якій просила молитися владику за мене (я тоді мав проблемі зі здоров’ям) та за свою родину. Її супутниками з України були прихожани Московського Патріархату, які були агресивно налаштовані проти національної Української Церкви. Вони почули прохання пані Людмили до владики Антонія про святительську молитву, й сказали митрополиту, що ієромонах Олексій, за якого просять молитися, з Київського Патріархату. Владика взяв записку, прочитав її та сказав усім присутнім з серйозним виразом на обличчі: «Ієромонах! Це говорить про багато що!». Взяв записку, поклав її в кишеню та передав для мене особисто просфору, на якій сам молився.

Цей вчинок архиєрея назавжди став для мене прикладом мудрості, молитовної сили, батьківської любові. Я завжди молюся за спокій його великої душі.

Ред.: Ви очолили монастир на Козацьких Могилах у 2002 році. Хто першим підтримав обитель у її становленні, як до того віднеслася Українська держава?

А. О.: Першим підтримав обитель сам ініціатор її відродження – керуючий Рівненською єпархією архиєпископ Даниїл (Чокалюк), священики Рівненщини, жителі села Пляшева. Особисту підтримку надавав Василь Червоній. Пізніше була підтримка й від інших патріотів України, які люблять рідну землю, шанують нашу історію.

А відносно участі у відродженні монастиря на Козацьких Могилах Української держави, то, я думаю, частіше за це питання буває соромно, ніж можна було чим похвалитися. На всі наші звернення до різних Президентів, прем’єр-міністрів, депутатів протягом восьми років надходять майже однакові відповіді: немає коштів, заплановано на наступний рік, колись буде виділено та подібні відмовки. Відверто кажучи, складається таке враження, що держава просто забула про Козацькі Могили. Але про Козацькі Могила пам’ятає простий український народ, пам’ятає Церква!

Ред.: Час від часу нашій Церкві на Рівненщині закидають, що, нібито, тут завжди усім керував Червоній. Монастир на Козацьких Могилах теж залежав від Червонія?

А. О.: Василь Червоній відіграв значну роль у становленні Київського Патріархату на Рівненщині, цього не викреслити з історії. Але я знаю, як керував Церквою на Рівненщині покійний митрополит Даниїл, як керував Церквою за життя Червонія нинішній митрополит Євсевій, і можу сказати: Рівненська єпархія завжди самостійно вирішувала ті завдання, які перед нею ставив Господь та Священноначаліє Київського Патріархату. А Василь Червоній завжди був церковною людиною, допомагав Церкві, хоч і не був мільйонером чи олігархом. Навіть будучи головою Рівненської облдержадміністрації, він залишався доступним, простим, не зраджував своїх ідеалів у служінні Україні.

Монастир на Козацьких Могилах ніколи не залежав від тої чи іншої людини, у тому числі й від Василя Червонія, а ось ті чи інші люди справді залежать від цієї обителі: одні поєднали з нею все своє життя, прийнявши чернечий постриг, інші віддають частку своєї душі, приносячи тут свої щирі молитви, відвідуючи святиню.

Ред.: Отче Олексію, Ви у 2008 році очолили Рівненську Духовну Семінарію. Важко займати такі високі посади – намісника монастиря і ректора духовної школи?

А. О.: Якщо людина були лише нарікати на тяготи житейські, то тоді треба просто скласти руки й чекати смерті. Кожний з нас має свої проблеми: один зі здоров’ям, другий – в особистому житті, інший – з роботою. Але іноді ті проблеми й турботи, які нам попускає чи благословляє Господь, допомагають нам краще зрозуміти себе, відчути на собі любов Божу і Його Божественне піклування про нас.

Я не просив собі посади намісника монастиря, але коли мені довірили займатися відродженням обителі на Козацьких Могилах, я прийняв це, як свій послух перед Церквою, перед Богом. Таким чином проявлялася довіра до мене Священноначалія нашої Церкви – Святійшого Патріарха Філарета, Священного Синоду, владики Даниїла. Було тяжко, були переживання, що не виправдаю покладену довіру, але все це спонукало й до мобілізації своїх внутрішніх сил, додавало, з Божою допомогою, мудрості та рішучості.

Призначення мене у 2008 році ректором Рівненської Духовної Семінарії, де я викладав з 2001 року, був благочинним семінарського храму, помічником інспектора, стало для мене моїм черговим послухом, який я виконую перед Богом та Церквою. Час покаже, чи я оправдаю довіру Священноначалія нашої Церкви, але поки що моє завдання – зробити зразковий навчальний заклад, який підготує відданих та освічених пастирів Церкви Христової, духовників та проповідників Слова Божого з високими моральними та людськими якостями.

Ред.: 2010-й та 2014-й роки є ювілейними для Свято-Георгіївського монастиря. Як братія буде відзначати ці ювілейні дати?

А. О.: Справді, цього року відзначається 100 років від початку будівництва Георгіївського храму-пам’ятника на Козацьких Могилах. Ця дата відзначається скромно, на рівні монастиря. До святкування готується підземний Параскевський храм Георгіївського собору, робиться капітальний ремонт. 10 листопада цей храм буде святкувати своє престольне свято, тому запрошуємо всіх розділити духовну радість братії монастиря.

А відносно святкування століття монастиря у 2014 році, то наступного року буде зрозуміло, чи братиме участь у цьому питанні наша держава, бо 26 червня 2011 р. буде святкуватися 360-а річниця битви під Берестечком. Для братії монастиря залишаються важливими питання будівництва приміщення для музею, дзвіниці, виготовлення 14-тонного дзвону та зовнішнього іконостасу зі смальти. А Київський Патріархат буде святкувати столітній ювілей Козацьких Могил урочисто, тільки про це зарано говорити. Оргкомітет по відзначенню цього ювілею буле працювати з 2012 року.

Ред.: Зараз в Рівненській єпархій три реально діючих монастиря. Якою Ви бачити перспективу їх розвитку?

А. О.: Динамічно розвиваються Свято-Георгіївський чоловічий на Козацьких Могилах та Дубенський Свято-Варваринський жіночий монастирі. Там є повноцінне чернече життя. Свято-Воскресенський чоловічий монастир на Повстанських Могилах фактично будується, хоча там є намісник і відправляються богослужіння у недільні та святкові дні. Перспективи для розвитку є у будь-якого монастиря, незалежно, чи він знаходиться в селі, чи в місті, чи в лісі. Але все залежить від організації внутрішнього духовного життя насельників, від їхнього бажання жити братським життям – в любові, терпеливості, прощенні.

Ред.: Рівненську єпархію пару років тому потрясали так звані «корупційні скандали», були різні звинувачення вищого духовенства. Якщо коротко – Ваша оцінка усього, що сталося.

А. О.: Результат діяльності представників самозваної «церковно-громадської ініціативи по боротьбі з симонією та хабарництвом в Рівненській єпархії» видимий зараз для всіх: більшість з тих ініціаторів перейшли до так званої Російської Православної Церкви закордоном, яка не об’єдналася з Московським Патріархатом. Ця псевдо-церква підтримує російські монархічні ідеї, це є, по своїй суті, антиукраїнська організація. Я б нікому не радив молитовно та євхаристійно спілкуватися з представниками цієї «церкви», бо серед її «єпископату» є багато таких, які не мають канонічних хіротоній, більшість з них мають заборони у священнослужінні, як колишні клірики нашої єпархії Ю. Велігурський, В. Поровчук, А. Рябчевський та ті, що з ними.

Прикриваючись благими цілями, люди, які стоять за цією «ініціативою», з самого початку своєї діяльності фактично проявили свій протестантизм, помножений на повну відсутність духовної освіти, морально-етичних якостей. Почали звинувачувати всіх навколо у різних гріхах, не думаючи про свої власні. Знаний багатьма Юрій Велігурський купив диплом про семінарську освіту, а інших звинувачував, що хабарники!

Питання, які піднімала «ініціатива», розглядалися авторитетною єпархіальною Радою, яка так і не побачила жодного доказу з боку «викривачів», а ті ще й досі звинувачують Рівненську єпархію, що не було організовано комісію по розслідуванню. Люди, які стояли за цією «ініціативою», ніколи не були авторитетними в Церкві, не мали духовної освіти, прийшли в Церкву через політику – Ю. Велігурський, В. Поровчук, С. Одарченко. Двоє останніх, навчаючись в Рівненській семінарії, були відраховані мною за не здачу трьох сесій підряд (!), а навкруги заявляли, що їх переслідують, що на них тиснуть, що ректор семінарії їх шантажує. Якби мали страх Божий і вірили в Божу всемогутність, то не робили б у Церкві того зла, не викривали всіх у гріхах, а каялися б у своїх провинах та просили у Бога милості!

Ред.: Отче Олексію, маючи великі навантаження та насичений графік, як Ви зберігаєте у собі міцний дух та фізичні сили для плідної діяльності, для служіння, для спілкування з людьми?

А. О.: Я відповідаю перед Богом за багатьох людей, їх сотні: це братія ввіреного мені монастиря, це студенти, вихователі, викладачі, працівники духовної семінарії, це мої брати-священики з нашої єпархії та з багатьох куточків України, це всі ті, хто просить у мене, недостойного, молитовної підтримки. І я своєю немічною молитвою молюся за них. А Господь чує їхні молитви і дає мені сили працювати, служити, брати участь у церковному житті нашої Церкви, отримуючи від цього велике духовне задоволення!

Віра в Бога перемагає всі хвороби. Кожна людина обирає свій шлях. Можна бути здоровим, але байдужим до свого життя, до тих, хто поруч. А можна жити з хворобами і не чекати своєї смерті. І цей спосіб життя я поєднав з власним служінням Богові, Церкві й людям. А вони вже будуть вирішувати, як я служу, чи оправдовую довіру, чи достойно несу той хрест, який доручив мені Господь!

Ред.: Отець Олексій, Ви берете участь у виборах депутатів до Рівненської обласної Ради по Радивилівському району. Що Ви можете пообіцяти своїм виборцям?

А. О.: По-перше, необхідно сказати, що на своє балотування в депутати Рівненської обласної Ради я одержав благословення митрополита Євсевія. Не буду обіцяти своїм виборцям щось нереальне, щоб потім самому не було соромно. Але скажу одне: робитиму все можливе, щоб Радивилівський район отримував те, на що заслуговує, щоб його жителі могли працювати та отримувати достойну заробітну плату, щоб були нормальні дороги, щоб були забезпечені школи та лікарні, щоб відроджувалася духовність, щоб розвивався туризм та культура.

Ред.: Дякую за дуже цікаве інтерв’ю! І ще просимо декілька слів до наших читачів та Вашого благословення.

А. О.: Всі ми – і Церква, і держава, і народ України, - живемо зараз у часи великих випробовувань. І всім нам необхідно усвідомлювати, що лише від нас залежить наше сьогодення і наше майбутнє: вчителям треба вчити, лікарям треба лікувати, військовим треба оберігати спокій, керівникам треба керувати й переживати за підлеглих і так далі… Але всім нам, незалежно від того, хто ми за фахом чи покликанням, треба молитися за Україну! Молитися так, як молилися наші прапрадіди-козаки, які вмирали за рідну землю, за православну віру! Треба кожному на своєму місці робити усе можливе, щоб об’єднати розділене українське суспільство, і легше всього це зробити через об’єднання Православних Церков в Україні в єдину Помісну Православну Церкву під київським патріаршим омофором! Як говорив Святійший Патріарх Філарет: «Кожний з нас повинен любити Україну в собі, а не себе в Україні!», але цього багато хто ще не розуміє…

Прошу Господнього благословення на всіх нас, на наші родини, на тих, хто має добре серце, відкриту душу, теплі працьовиті руки!

І я впевнений, що ми побачимо Україну щасливою, що ми розбудуємо в ній Помісну Православну Церкву, бо всі ми молимося за Україну!

Інтерв’ю підготовлено прес-службою Рівненської єпархії УПЦ Київського Патріархату спільно з редакцією газети «Духовна нива».

13 жовтня 2010 р. Божого, м. Рівне.

Офіційний сайт Свято-Георгіївського монастиря на Козацьких могилах, 19 жовтня 2010 року