Архимандрит УПЦ МП Серафим (Панкратов) приєднався до ПЦУ
Про це о. Серафим повідомив у своєму Фейсбуці, передає Україна Православна.
Також він повідомив про причини свого рішення та, що його наслідком стала заборона у служінні від митрополита УПЦ МП Євлогія (Гутченка).
О. Серафим, зокрема написав, що місіонерство є головним його покликанням.
«Невдовзі після травневого Собору УПЦ, коли з’явилися серйозні сумніви, що дійсне усамостійнення нашої Церкви все ж відбудеться, я собі твердо сказав, що не зможу далі залишатися в УПЦ у двох випадках:
– якщо побачу повернення УПЦ до попередніх відносин з РПЦ;
– та якщо я на власному досвіді пересвідчусь, що перебування в ній радикально звужує мені можливості свідчити про Христа не лише парафіянам, але й людям, які ще не належать до Церкви. Я не готовий зарити талант в землю, відчуваючи свою відповідальність перед Богом за нього», – написав о. Серафим.
«…Мені зробили пропозицію, від якої я не зміг відмовитися, бо вона не лише відкривала широкі можливості служіння іншим, тим, чим я, власне, й вмію (та що Журавному (де є жіночий монастир – ред.), я, на жаль, реалізувати майже не можу), а й стосувалася однієї теми, яка мене дуже непокоїла – реабілітації військовослужбовців», – написав архімандрит.
О. Серафим повідомив чотирьох сестер-монахинь та парафіян, що вимушений поїхати в Київ та служитиме раз на місяць.
«Опинившись в Києві, вочевидь побачив, що моє подальше перебування в УПЦ не лише зашкодить самій справі, але й принесе неприємності тим, хто ручався за мене. Виявилося, що й вони насправді сподівалися, що я швидко ухвалю рішення про входження до юрисдикції ПЦУ. І справа не у «безбожній владі», не в «підступах» ПЦУ, а в тому, що ну ДУЖЕ суспільство налаштоване проти УПЦ. І це – в першу чергу на совісті керівництва та єпископату УПЦ, з їх ганебним мовчанням!», – пояснює архимандрит.
Після чого митрополит Євлогій, заборонив отця Серафима у служінні, на підставі полишення місця служіння.
Аналізуючи причини переходу та, завершуючи пояснення, о. Серафим написав: «Я став сумним свідком того, як велика церковна спільнота відмовляється від невід’ємного, можливо, головного, покликання Церкви, та відвертається від серця свого народу. Заради страху опинитися в ситуації «канонічної невизнаності».
Такі маловірство та малодушність можливо пробачити лише неофітам. Але у мене є сподівання, що ті, з ким ми були друзями, ми друзями залишимось. І що в ПЦУ, окрім моїх давніх друзів, я зможу знайти нових. А ще, що прийде час, коли, побачивши наслідки «канонічних» війн, словосполучення «канонічна Церква» у більшості буде викликати здоровий рвотний рефлекс, а замість нього вживатиметься здорове словосполучення «Церква Христова».
