Православно-слов’янська філософська традиція: становлення

У період раннього Середньовіччя однією з найбільш розвинутих філософій була ромейська філософія [1], яка продовжила традиції епохи Античності й справила вплив на філософську думку мусульманських та західноєвропейських народів, посприяла становленню та розвитку вірменської, грузинської філософських традицій, а також філософської традиції в народів Східної Європи, які прийняли християнство східного обряду (православ’я). Переважно це були східнослов’янські й частково південнослов’янські етноси (за винятком сучасних словенців та хорват). У межах цієї традиції знаходиться й середньовічна релігійно-філософська думка деяких романських народів (маються на увазі румуни й молдавани).

Важливим культурним чинником у Середні віки для слов’янських народів, які прийняли православ’я, а також предків румунів та молдаван була старослов’янська мова. Цією мовою здійснювалася культурна, в т. ч. філософська, комунікація. Нею перекладалися класичні філософські твори переважно з грецької мови, писалися оригінальні праці, які мали філософську спрямованість.

Зазначені твори не були надбанням лише одного православного народу. Зроблені у ІХ-Х ст. на території Великої Моравії та Болгарії переклади релігійних і філософських текстів, а також написані оригінальні твори знайшли поширення на Русі, в деяких Європи та Балкан. Це стосується писемної спадщини Кирила та Мефодія, чорноризця Храбра, Іоанна екзарха Болгарського, Климента Охридського та інших. Значне поширення в православних землях Сходу Європи мав перекладений у Болгарії «Збірник царя Симеона». Він став відомий на Русі як «Ізборник Святослава». Його руський варіант послужив основою створення численних списків цього твору. Зокрема, знайдені Хілендарський список, поширюваний серед сербів, а також Бухарестський список, що, відповідно, поширювався серед православних румунів. І «Збірник царя Симеона», й інші вказані тексти витворили необхідну текстологічну базу для філософствування в православних країнах Сходу Європи.

У ХІІ-ХІІІ ст., коли Болгарія переживала занепад, вона живилася культурними здобутками Русі. Тут стали відомими Іларіонове «Слово про Закон і Благодать», твори Феодосія Печерського, Нестора, Кирила Туровського тощо.

Якщо ми звернемося до ранньомодерних часів, то побачимо, що видана в Україні Острозька Біблія (1581), інші українські друки, напрацювання Київського митрополита Петра Могили та його українських сподвижників («Требник», «Катехізис») були відомі не лише в Україні, а й у Білорусії, Росії, Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії.

Вищесказані факти дають підстави говорити про існування єдиного культурного простору, до якого в період Середньовіччя входили православні народи Східної Європи й Балкан, що послуговувалися старослов’янською мовою. У межах цього простору й сформувалася своя філософська традиція.

Звісно, культурна єдність цього простору була відносною, як і, наприклад, культурна єдність «латинської» Європи чи мусульманського світу. Але на рівні елітарної культури, в тому числі філософії, між православними народами Східної Європи та Балкан було багато спільного. Це і однакова релігія, і одна сакрально-елітарна мова, приблизно однакова лектура тощо.

Становлення православно-слов’янської філософської традиції пов’язане з поширенням християнства серед слов’янських народів. У 60-их рр. ІХ ст. християнство східного обряду стає офіційною релігією у Великій Моравії, Болгарії й, схоже, також тимчасово на теренах Київщини [2].

Особливо велике значення для слов’ян мала місія солунських братів [3] Кирила (орієнтовно 827 – 869 рр.) й Мефодія (орієнтовно 815-885 рр.). Є підстави вважати, що вони були ознайомлені з надбаннями античної культури, філософії зокрема. У «Пространному житії Костянтина-Кирила Філософа» Климента Охридського [4] йдеться про те, Кирило в молоді роки опинився в Константинополі, де отримав хорошу освіту: «…віддали його вчителям, щоби вчився. І за три місяці опанував усю граматику і до інших учень приступив. Навчався ж і Гомера, і геометрії, і у Лева і Фотія діалектики, і всіх філософських вчень, до того ж і риторики, й арифметики, й астрономії, і музики, і всіх інших еллінських вчень. Та так опанував їх усі, що жоден з них так не опанував». Отже, Кирило студіював твори Гомера, філософські вчення, математичні дисципліни, зокрема, геометрію, діалектику (як мистецтво дискусії) і риторику, а також музику й астрономію, котрі, на думку піфагорійців та платоніків, відображали світову гармонію.

Наставниками Кирила, як бачимо, були видатні ромейські мислителі Лев Математик (орієнтовно 790-870 рр.), архієпископ Салонік, який сприяв відновленню Магнаврської вищої школи в Константинополі й перетворенні її в школу вищого типу [5], та Фотій (орієнтовно 820-896 рр.), який з часом обійняв становище Константинопольського Патріарха [6]. Лев прихильно ставився до античної філософії й точних наук. Щодо Фотія, то це був інтелектуал високого рівня. У його праці «Миріобібліон» («Бібліотека») [7] містить реферативні огляди й фрагменти із 386 творів близько 280 античних та ромейських авторів (ораторів, граматиків, лікарів, істориків, географів, богословів тощо). Фотію та учням його школи також належить об’ємний твір енциклопедичного характеру «Лексикон».

Фотій критично ставився до філософії Платона [8]. Вважав, що риторичній прозі, підпорядкованій розуму, варто віддавати перевагу перед поезією, яка звертається до нерозумної частини душі й плодить шкідливі для християнина міфи. Через те в «Миріобібліоні» практично відсутні фрагменти творів поетичного характеру. Саме через поетичність та міфічність Фотію не подобалася творчість Платона. Відкидав він, зокрема, й Платонівську теорію ідей – як неприйнятну для християн у богословському аспекті. Адже, згідно з нею, Творець для творчого акту потребує предіснуючу «парадигму». Певний «ліберальний критицизм» простежується у Фотія й щодо християнських неоплатоніків. Натомість, він більше орієнтується на Аристотеля, зокрема, на його логіку. Зрештою, Фотію імпонувало й те, що Аристотель, на відміну від Платона, не займається власним релігійною творчістю, яка б знаходилася в суперечності з біблійним одкровенням та християнською доктриною [9]. При цьому чималу увагу мислитель звертав на проблеми мови, на те, як найкраще описувати реальність та виражати стани мислення. Певно, його інтерес до цих питань зіграв не останню роль у тому, чому Кирило взявся до слов’янських філологічних студій.

Говорячи про філософські зацікавлення Кирила, згадуване його житіє акцентує увагу на інтересі до Григорія з Назіянза. «…віддавшись науці, – читаємо в цьому творі, – він (тобто Кирило – П. К.) сидів удома і вивчив напам'ять твори святителя Григорія Богослова» [10].

Згадуваний Отець Церкви належав до представників християнського неоплатонізму [11]. Після себе він лишив 45 проповідей («Слів»), 245 листів, а також низку віршів. Григорія Богослова варто вважати не лише одним із перших стовпів християнської літератури, але також одним з останніх представників «високої» античної художньої літератури [12]. Наскільки можна судити із «Пространного житія Костянтина-Кирила Філософа», саме висока художність творів цього Отця Церкви приваблювала Кирила.

Григорій Богослов не лише знав і розумів одного з провідних ідеологів неоплатонізму Плотіна, але і був близький до нього за своїм філософствуванням. Для нього, як і для Плотіна, матерія – майже небуття. Оригінальною теорією мислителя можна вважати вчення про те, що все людство початково в своєму визначеному об’ємі є надсособистою особою, духовною цілісністю особливого порядку, що містилася ще в Адамі [13].

Позиція Григорія Богослова не зовсім гармоніювала з позицією вчителя Кирила Патріарха Фотія, який відкидав у філософствуванні поетичність і тяжів до раціоналізму. Чи розумів це Кирило? І як до цього ставився він? Наскільки можемо судити з того, що знаємо про нього та його творчість, він виявляв у цьому «еклетизм». З одного боку, Кирило тяжів до раціоналізму своїх вчителів Лева Математика й Фотія, а, з другого боку, його приваблювала висока поетичність творів Григорія Богослова.

Щодо брата і сподвижника Кирила Мефодія, то про нього маємо менше інформації. Однак немає сумнівів, що він був достатньо освіченою людиною; як і Кирило, непогано знав античну й ромейську філософію. Багато в чому допомагав своєму братові.

Кирило й Мефодій побували на сучасних українських землях, зокрема, в Таврії, її столиці Херсонесі (чи як тоді його називали – Херсоні), а також у Хазарії, котра охоплювала в той час значну частину сучасної Лівобережної України. При цьому в «Пространному житії Костянтина-Кирила Філософа» чи не найбільше уваги приділено хазарській місії солунських братів.

Цікаво відзначити, що розповіді про цю місію багато в чому нагадують оповідь про намагання Філософа схилити до християнської віри князя Володимира, вміщеному в «Повісті минулих літ». І загалом «Промова філософа» в цьому літописному творі нагадує те, що в «Пространному житії Костянтина-Кирила Філософа» говорить Кирило хазарському кагану. Тому є підстави вважати, що давньоруський літопис використав, навіть калькував житіє Кирила. Загалом «Повість минулих літ» багато уваги приділяє Кирилу й Мефодію, що постають там як першорядні християнські авторитети й філософи.

І все ж хазарська місія Кирила й Мефодія мала скромні результати. Відповідно «Пространного житія Костянтина-Кирила Філософа», лише близько двохсот чоловік з Хазарії «охрестилися, відмовившись від язичницьких гидот і незаконних шлюбів». Правда, хазарський каган начебто наказав своїм підданим охреститися. Але це якраз той випадок коли бажане видавалося за дійсне.

Однак успішнішою за хазарську була моравська місія солунських братів, яка розпочалася в 862 р. У той час правитель Великоморавської держави Ростислав пішов на союз із Ромейською імперією, попросивши імператора Михайла ІІІ та патріарха Фотія відрядити в Моравію християнських місіонерів. Ними й стали Кирило та Мефодій.

За свідченням згадуваного житія Кирила, солунські брати не лише здійснювали християнізацію Моравії, а й уклали слов’янську абетку. Можливо, це була глаголиця, оскільки кириличне письмо, ймовірно, сформувалося трохи пізніше в Болгарії.

Кирило й Мефодій переклали Євангеліє з Апостолом (Діяння та Послання апостольські), Псалтир та низку богослужбових книг старослов’янською мовою, що забезпечувало проведення на цій мові літургії. Очевидно, основою для старослов’янської мови став солунський діалект, який добре знали брати. При цьому варто враховувати, що в той час не було великих відмінностей між слов’янськими говірками. Тому унормована солунськими братами старослов’янська мова була зрозумілою для слов’янських етносів.

Попри те, що Кирило й Мефодій не були оригінальними філософами, їхня діяльність мала чимале значення для розвитку філософії в слов’янських країнах.

По-перше, вони, як уже говорилося, зробили багато для унормування писемної старослов’янської мови. А це була необхідна умова для філософствування (адже філософія – це плід другої комунікативної революції, коли відбувся перехід до письмової комунікації). Сьогодні нам видається само собою зрозумілим, що народ має свою писемність. Але такого розуміння не було ні в ІХ ст., ні навіть у наступні часи. У Ромейській імперії та на Заході мала поширення думка, ніби повноцінними мовами, які можна використовувати в сакральних цілях, є іврит (єврейська), грецька й латинська. Солунським братам доводилося в непростій боротьбі відстоювати право слов’ян мати свою писемність. У житії Кирила маємо велику його промову на захист старослов’янської писемності. «Хіба дощ не падає від Бога однаково на всіх? – запитував він. – Чи не світить також і сонце на всіх? Чи не всі ми дихаємо одним повітрям? Як вам не соромно визначати лише три мови (мається на увазі іврит, греку й латину – П. К.) й хочеться, щоб усі інші племена та народи були сліпі й глухі?»

По-друге, Кирило й Мефодій заклали основи філософської термінології в старослов’янській мові: ними були вироблені відповідники понять властивість, сутність, всесвіт, закон, буття, небуття, уява, поняття, річ та інші. Поява такої термінології відкривала перед слов’янськими народами не лише можливість освоєння давньогрецького й ромейського філософського спадку, а створювала умови для власного оригінального філософствування.

По-третє, Костянтин й Мефодій, самі маючи високу на той час філософську освіту, з самого початку зорієнтували слов’янські народи на позитивне ставлення до мудрості філософів. Принаймні у православно-слов’янській культурі ми не знайдемо вираженого протиставлення християнства і «язичницької» філософії. Філософія трактувалася тут як одна із найвищих духовних цінностей і, фактично, ототожнювалася з богослов’ям. Відповідно, філософ сприймався як людина, котра заслуговує на повагу за свої знання та мудрість.

Правда, Велика Моравія, в силу різних обставин, зокрема, тиску німецьких католицьких ієрархів, не змогла стати основним осередком православно-слов’янської культури. Після смерті Кирила й Мефодія їхні учні, зазнавши переслідувань, змушені були в 886 р. покинути цей край і переселитися до Болгарії. Остання, перейнявши естафету у Великої Моравії, стає на певний період головним культурним осередком православних слов’ян.

Культурне піднесення в Болгарії спостерігалося за правління царя Симеона (893-927). Останній провів молоді роки у Константинополі й «вкусив плодів» ромейської освіченості. На його замовлення був укладений згадуваний «Збірник царя Симеона», основою якого послужила створена у Ромейській імперії в ІХ ст. «Книга спасіння…» Цей твір виник в умовах богословських дискусій, а його укладачі поставили перед собою мету в живій та яскравій формі розкрити основні принципи християнського віровчення – про троїчність Бога, про боголюдську природу Христа і т. п. Однак трактуючи ту чи іншу проблему, укладачі часто виходили за межі чисто релігійних питань, залучаючи знання з галузі філософії, економіки, історії, географії, права тощо. Тобто це була енциклопедична праця, куди ввійшло 25 текстів грецьких авторів – Василя Великого, Кирила Олександрійського, Іоанна Дамаскіна, Максима Сповідника, Іоанна Златоуста й інших ромейських мислителів. Є там відомості з «Органону» Аристотеля, трактування аристотелівської «Метафізики», здійснене Максимом Сповідником. У «Збірнику царя Симеона» також зустрічаємо розроблену філософську термінологію старослов’янською мовою [14].

Часи розквіту болгарської культури у кінці ІХ – на початку Х ст. швидко змінилися періодом занепаду. Багато писемних пам’яток, створених у цей період, було знищено. Однак «Збірник царя Симеона» потрапив до Русі, де став відомий під назвою «Ізборник Святослава» в двох редакціях 1073 і 1076 рр.

Найвидатнішим мислителем періоду правління царя Симеона вважається Іоанн екзарх Болгарський (друга половина ІХ – початок Х вв.) [15], який, імовірно, навчався в Константинополі. Принаймні він добре знав грецьку мову. Іоанн здійснив переклад значної кількості творів Отців Церкви, зокрема, праць Василя Великого. Йому належить переклад частини твору Іоанна Дамаскіна «Точний виклад православної віри». Цей переклад, відомий під назвою «Небеса», мав велике значення для розвитку філософської термінології старослов’янською мовою. Очевидно, Іоанн брав участь і в підготовці «Збірника царя Симеона».

Мислитель толерантно ставився до давньогрецької філософії. Вважав, що не можна відкидати античний філософський спадок, хоча він і належить «язичникам». До цього спадку необхідно підійти критично, відкинути непотрібне і засвоїти корисне.

Одним із найбільш відомих творів Іоанна був твір компілятивного характеру «Шестоднев» та коментар до нього. У «Шестодневі» використовувалися твори Василя Великого, Іоанна Златоуста, Козьми Індикоплевста та інших християнських авторів. Звертався Іоанн і до робіт авторів Античності – Аристотеля, Гіппократа й інших. У «Шестодневі», зокрема, демонструється позитивне ставлення до філософії Платона. Там зустрічаємо твердження, ніби Платон висловлює ті самі думки, що й Біблія. У цьому випадку, зокрема, розумілася віра в безсмертя душі [16].

Іоанн у «Шестодневі» стверджує, що Бог створив видиме й невидиме світло, чого раніше не існувало. У цьому твердженні відчувається вплив неоплатонізму. Порушується також у творі питання про сутність Бога. Іоанн дотримується думки, що Бог не може бути подібний до людини. Бог є сам силою та волею і йому не потрібен посередник – на відміну від людини, яка для своєї діяльності потребує матеріалу. Думки Бога також різняться від думок людини.

У «Шестодневі» дається детальний опис матеріального світу. В його основі лежать чотири стихії (вогонь, вода, земля й повітря). Така думка мала поширення у античній філософії. Бог, створивши ці стихії, продовжує ними керувати, оскільки вони самі по собі не здатні поєднуватися. Загалом же матеріальний світ трактується позитивно, оскільки він створений Богом для людини. Людина ж знаходиться в центрі Всесвіту і володіє безсмертною душею. Душі мають також інші живі істоти. Однак тваринні душі, на відміну від людських, помирають разом із тілом своїх господарів. Головною якістю людської душі є розум, тобто здатність розмірковувати й думати. Завдяки розуму людина пізнає навколишній світ, розрізняє добро та зло, неправду та істину, корисне й шкідливе. Володіння розумом тісно пов’язане зі свободою волі. Кожна людина робить те, що хоче.

Загалом людина живе у подвійному світі, де ведуть боротьбу Бог та диявол, добро і зло. Справа людини вибирати, з ким іти – з Богом чи дияволом. У залежності від поведінки людини на землі складається її доля в потойбічному житті [17].

Як бачимо, в «Шестодневі» Іоанна поєднувалися ідеї античних філософів (передусім Платона й Аристотеля), християнських неоплатоніків і, можливо, навіть ідеї, притаманні тогочасній болгарській «народній» культурі. Наприклад, акцент на боротьбі між Богом та дияволом може бути результатом богумільського впливу.

Окрім Преслава, столиці Болгарії часів царя Симеона, ще одним центром культурного й філософського життя в країні стає Охрид на території Македонії. Сюди після вигнання із Великої Моравії переселилися такі учні Кирила й Мефодія, як Климент та Наум. На жаль, багата спадщина охридської школи була знищена в ХІ-ХІІ ст. і не дійшла до нашого часу.

Залишилися деякі відомості про творчість Климента Охридського (? – 916) [18]. Він був автором численних релігійних творів. Мислитель знаходився під виливом християнських неоплатоніків, зокрема, Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Розглядав Бога як вищу сутність, котру людська мова не здатна означити. У деяких своїх творах, наприклад, «Похвальному слові архангелам Михаїлу та Гавриїлу», Климент використовує ідею небесної та земної ієрархії.

«Золоті часи» царя Симеона змінилися феодальними усобицями, гострими конфліктами з Ромейською імперією. При допомозі київського князя Святослава грекам-ромейцям вдалося розгромити Болгарське царство. У 971 р. східна частина країни перейшла під владу Константинополя. Тоді на теренах Македонії виникає Болгарська держава зі столицею в Охриді. На той часі припадає розквіт Охридської школи. Однак ця держава проіснувала лише до 1019 р., після чого попала під владу Ромейської імперії. Поневолення греками-ромейцями Болгарії тривало до кінця ХІІ ст.

ХІ-ХІІ ст. ст. для Болгарії були часом не лише господарського, політичного, а й культурного занепаду. Грецьке духовенство здійснювало жорстку еллінізацію краю, викорінюючи набутки слов’янської культури.

В умовах розрухи й культурної дезорієнтації виникає та набирає поширення рух богумілів [19]. У доктрині останнього простежуються східні, зокрема, маніхейські, мотиви. Богуміли створили численну літературу, в якій розробили альтернативне християнству вчення. Для них характерне прийняття дуалістичної концепції доброго Бога й злого Сатани. Сатана, так вважали богуміли, був створений Богом, але позаздрив своєму творцю і вмовив ангелів від першого до п’ятого небес відійти від Бога та створити свій світ. Дізнавшись про це, Бог вигнав Сатану і прихильних йому ангелів зі свого світу. І все ж Бог, на прохання Сатани, дав йому сім днів, протягом яких той зі своїм воїнством створив видимий світ, в т. ч. й людину. Отже, людина створена не за образом та подобою Бога, а Сатани. Відповідно, людські діяння – гріховні.

Створивши світ і людей, Сатана, на думку богумілів, почав своє правління. Обдурив людей, представивши себе як Бога і дав людям книги, котрі оманливо видавалися за священне писання. Отже, і Біблія, і вчення християнської церкви – від диявола. Однак добрий Бог послав у грішний світ Ісуса Христа, щоб врятувати людські душі та повернути їх до себе. Світ Сатани має існувати сім днів, тобто сім віків. Укінці відбудеться друге пришестя Христове. Тоді грішники загинуть, а будуть спасенні обранці божі.

Трактуючи видимий світ як світ зла, богуміли не приймали суспільної нерівності, пишноту та багатство можновладців, виступали проти гноблення бідних. Тому богумільство поширювалося переважно серед простолюду. Його можна розглядати як «народну філософію», котра протистояла філософії елітарній.

Ідеї богумілів (правда, в прихованій формі) знайшли відображення в різноманітних релігійних пам’ятках слов’янських країн в епоху Середньовіччя. На Русі поширювалася різноманітна апокрифічна література, якою користувалися богуміли (Першоєвангеліє Якова, Євангеліє Хоми, Никодимове Євангеліє, Апокаліпсис Іоанна тощо), також твори «Суперечка Ісуса Христа з дияволом», «Ходіння Богородиці по муках», «Повість про Соломона і Кітовраса», в яких зустрічаються богумільські мотиви.

Занепад Болгарії не поставив крапку в генезисі православно-слов’янської філософської традиції. У кінці Х – на початку ХІ ст. естафету в її розвитку перебрала Русь.

Примітки:

1. Автор свідомо вживає автентичні терміни Ромейська імперія, ромейський замість кабінетних термінів Візантія, Візантійська імперія, візантійський.
2. Про хрещення русичів говорив константинопольський патріарх Фотій у «Окружному посланні» (867 р.). Цит. за: Россейкин Ф. Первое правление Фотия, патриарха Константинопольского. Сергиев-Посад, 1905. С. 279-280. Про хрещення русів у той час йдеться в біографії ромейського імператора Василя Македонянина (867-886), в також про це говорить Костянтин Багрянородний (905-959). Михайло Брайчевський висунув тезу про «Аскольдове хрещення» Русі в цей період. Див. : Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. Київ, 1988. С. 50-73.
3. Кирило й Мефодій походили з грецького міста Салоніки, де проживало чимало слов’ян. По-слов’янськи це місто іменувалося Солунь. Звідси й назва – солунські брати.
4. Климент Охридски. Събрани съчинения. София, 1973. Т. 3. С. 60-119.
5. Див. : Лемерль П. Первый византийский гуманизм. Замечания и заметки об образовании и культуре в Византии от начала до X века. Санкт-Петербург, 2012. С. 215—258.
6. Dvornik F. Le Schisme de Photius. Histoire et legende. Paris, 1950.
7. Фωτίου Πατριάρχου Κωνσταντινουπόλεως. Μυριόβιβλος ή Βιβλιοθήκη (5 τόμοι). Θεσσαλονίκη, 2001.
8. Кουτλούκα Μ. Η κριτική του Φωτίου στη θεωρία των ιδεών του Πλάτωνα. Ελληνική Φιλοσοφική Εταιρεία: Γλώσσα και πραγματικότητα στην ελληνική φιλοσοφία. Αθήνα, 1985. Σ. 313-318.
9. Культура Византии. Вторая половина VII – XII в. Москва, 1989. С. 43-44.
10. Григорія з Назіянза, як правило, іменували Григорієм Богословом.
11. Ruether R. R. Gregory of Nazianzus. Oxford, 1969.
12. Сперанский М. Переводные сборники изречений в славяно-русской письменности. Москва, 1904. С. 411—412.
13. Культура Византии. IV – первая половина VII в. Москва, 1984. С. 73.
14. Про «Збірник царя Симеона» див.: Пейчев Б. Философский трактат в Симеоновом сборнике. Киев, 1983.
15. Про Іоанна екзарха Болгарського див. : Трендафилов Хр. Йоан Екзарх Български. София, 2001.
16. Ватев Й. Същност и произход на «битието» според «Шестоднев» на Йоан Екзарх. Философска мисъл. София, 1980. Кн. 8. С. 91-97.
17. Бонов А. Възгледите за вселената на Йоан Екзарх български. София, 1982.
18. Милев А. Гръцките жития на Климент Охридски. София, 1966.
19. Про богумільство більш детальніше див.: Ангелов Д. Богомилство в България. София, 1980.