Архиєпископ ІГОР (Ісіченко): “Зближенню з УГКЦ перешкоджають ілюзії минулого та негативні стереотипи”
Собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ на чолі з архиєпископом ІГОРЕМ (Ісіченком) у перших днях квітня прийняв резонансну постанову:
«Звернутися до Блаженнішого Патріярха Святослава і синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви з проханням про братні поради щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдности Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з Українською Греко-Католицькою Церквою як із співспадкоємницею київської духовної традиції».
Це рішення викликало жвавий інтерес і реакцію представників різних Церков. Дехто одразу звинуватив архиєпископа Ігоря у переході до католицизму та зраді православ’я.
Про що насправді йшлося на Соборі і що стало причиною звернення до Глави УГКЦ, РІСУ вирішила розпитати особисто владику Ігоря (Ісіченка).
— Цей крок став закономірною реакцією на вичерпання надій на канонічне упорядкування статусу єпархії шляхом її прийняття під омофор Вселенського Патріарха як частини УАПЦ в діаспорі. Наші численні звернення до управління УАПЦ в діяспорі було зіґноровано, а нам натомість запропоновано приєднатися до групи єпархій, що донедавна перебували під предстоятельством митрополита Мефодія, і разом із ними ввійти до єдиного з УПЦ КП релігійного об’єднання, створенням котрого нині переймається влада. Ця модель з різних причин для нас неприйнятна.
— Після зміни керівництва УАПЦ виникла нагода відновлення єдності Церкви і пошуку інших шляхів її розвитку. Чи Ви розглядали такий варіант?
— Такий варіант, безперечно, розглядався. Ми очікували зі зміною керівництва звільнення УАПЦ від осіб, прийнятих до єпископату всупереч статутові Церкви, чіткої оцінки мого усунення від єпископського служіння в 2003 р., ліквідації альтернативної «Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ». Принаймні ми очікували на кроки, спрямовані до діалогу. Але Ви не повірите: не було жодного листа або телефонного дзвоника.
Отже, ми переконалися, що «галицька» УАПЦ й надалі іґноруватиме або й гальмуватиме розвиток Церкви на сході України. Як це траплялося, на жаль, у минулому.
— Чому згадана модель єдиного з УПЦ КП об'єднання є для Вас «неприйнятною»?
— Ця модель не відповідає нашим уявленням про київську, українську церковну ідентичність, вільну від служіння політичній кон’юнктурі та наслідування московських синодальних звичаїв. Мріючи про рівноправні партнерські стосунки з УПЦ КП ані я, ні більшість наших священиків і мирян не можемо ототожнити себе з цією конфесією.
Це не є критичною оцінкою УПЦ КП: досвід її служіння переконує, що для тисяч і тисяч постсовєтських українців така модель оптимальна в перехідний час.
— Чи Ви попередньо радилися з єпархіальними священиками щодо вибору щодо можливості єднання з УГКЦ? Як вони сприйняли рішення?
— Я ніколи не вмів і не любив займатися інтригами, воліючи говорити відверто. До того ж, перед собором вже не було й часу на зустрічі — безперспективність обраної раніше стратегії розвитку єпархії остаточно з’ясувалася менш як за два тижні до собору. Я сам знайшов вихід і підготував виступ з цього приводу лише кількома днями раніше.
При зустрічах із деякими священиками я радився з ними, питав їхньої думки, як і в деяких наших активних мирян. Але більшість почула пропозиції про зближення з УГКЦ лише на соборі. Наразі перешкоджають об’єктивній оцінці ситуації вплив ілюзій минулого й неґативні стереотипи. Парафіяльні священики, особливо сільські, бояться втратити старшу, найбільш консервативну частину парафіян. Тому вони сприйняли мої пропозиції насторожено.
До того ж, з несподіваною агресивністю включилися в боротьбу за наші громади галицькі автокефалісти. Зараз наші священики й активні миряни опинилися в ситуації психологічного терору з використанням телефонних дзвоників, розсилки електронних повідомлень, образливих постів у соціяльних мережах.
— А є такі, які відверто стали на Ваш бік, серед священиків та мирян?
— Так, звичайно! Мене зрозумів і підтримав актив Харківського крайового братства апостола Андрія Первозваного, з розумінням поставилися до моєї пропозиції діяльні священики, які є реальними духовними лідерами громад і стежать за динамікою церковного життя через медійні засоби. Власне, підтримку пропозиція виходити на широкі контакти з УГКЦ знайшла в тих представників громад, які не бояться руху вперед, не хочуть миритися зі стагнацією, яка загрожує спільноті в разі збереження сучасного стану речей. Важливу роль відіграли в реакції на проєкт ухвали рівень поінформованости про церковне життя та зрілість системи особистих пріоритетів.
— Тобто, про яку кількість громад, що Вас підтримали, йде мова?
— Ну, про підтримку чи осуд громад наразі не йдеться. На соборі були ж бо лише представники громад, переважно настоятелі. А тепер священики уповноважені роз’яснити парафіяльним громадам ідеї соборової ухвали, поглибити їхні знання з історії Української Церкви — а тоді вже можна буде складати уявлення про тенденції розвитку доцентрового руху в єпархії.
— Чи повідомляли Ви комусь із керівництва УГКЦ про свою позицію перед прийняттям рішення на Соборі?
— Звичайно, я не міг би повідомляти керівництву УГКЦ про ще не прийняте рішення. Ще було невідомо, як сприйме таку пропозицію собор. Для мене було приємною несподіванкою, що помітна більшість таки її підтримала. Хоча дискусії були і вони триватимуть. Це нормальний процес у житті спільноти. Шкода лише, що в нього брутально втручаються зовнішні чинники.
— Якою була реакція УГКЦ на таку ухвалу Собору?
— Сподіваюся, документи буде одержано цими днями й ми довідаємося про реакцію на них. Але маю передчуття, що наша ініціятива буде підтримана: адже вона відповідає концепції сопричастя, розроблюваній в УГКЦ.
— Чи йде мова лише про сопричастя, єдність в Євхаристії, чи про інституційну єдність або персональне входження вірних Вашої єпархії до УГКЦ?
— Мова йде про перспективу, в якій найважливіше — євхаристійне єднання. Оскільки наша єпархія втратила надію на реальне — повноцінне, відкрите — входження, а радше повернення до УАПЦ в діяспорі як спадкоємниці УАПЦ митрополита Полікарпа (Сікорського), до котрої Харківсько-Полтавська єпархія належала з 1942 р., постає проблема інституційного підпорядкування. Єпархія не може існувати поза церковними структурами. Ми непокоїмося про це й просимо поради.
А найактуальніша проблема — участь у загальнонаціональних проєктах на кшталт організації капеланського служіння, від котрих незалежна єпархія виявилася ізольованою. Тут ми потребуємо посередника в стосунках із державою. З різних причин, про які не варто говорити на Страсному тижні, ним не можуть бути ані УАПЦ (митрополита Макарія), ні УПЦ КП.
— Тобто, єпархіальний собор поставив завдання на входження до УГКЦ?
— Не треба шукати в ухвалі того, що в ній не написано. Єпархіяльний собор УАПЦ звернувся до єпископату братньої УГКЦ за порадою: що робити? Він з вдячністю прийме цю пораду, але вирішуватиме — чи діяти відповідно до неї, чи ні — наступний собор. Маємо час на роздуми.
— У соціальних мережах ця ухвала викликала жвавий інтерес, наприклад, серед кліру УПЦ КП. Проводилися навіть паралелі із Мелетієм (Смотрицьким). Чи очікували Ви на такий поворот подій?
— Звичайно. За майже 22 роки мого єпископства я вже наслухався подібних вигадок. Тож був цілком готовий до спотвореного тлумачення наміру відкритого діалогу з УГКЦ. Але й досі мене не припиняє дивувати: як люди, що називають себе християнами, можуть з такою ворожістю ставитися до ближнього й апріорно підозрювати його в усіх смертних гріхах? Чому люди в сані так легко ображають гідність співбрата? Мені пощастило, що я не залишив викладання в університеті з прийняттям сану. І тепер я маю нагоду реґулярно порівнювати стосунки у викладацькому колективі та в середовищі православного духовенства. Вгадайте, на чию користь порівняння?..
Розмовляв Тарас Антошевський
