Created with Sketch.

Ашкенази та сефарди: етнокультурна спільність європейського народу

05.02.2010, 10:33

Людина і світ. — 2001. — № 10. — С. 43-49

За всю історію Ізраїлю основною зовнішньою проблемою була відмова арабських сусідів визнати його існування. Основна же внутрішня проблема – взаємовідносини між ашкеназами та сефардами. Хоча слово «ашкеназ» на івриті означає «Германія», поняття «ашкенази» стосується всіх євреїв – вихідців з Європи. Хоча «сефард» означає на івриті «Іспанія», поняття «сефарди» стосується євреїв – вихідців з арабського світу. Оскільки релігійні традиції цих двох общин дещо різняться, в Ізраїлі є два верховних рабини, один з яких сефард, а другий ашкеназ.

Ашкенази — термін, що позначав у середньовічній єврейській літературі євреїв, які проживали на Рейні, а відтак в усіх германських землях загалом. «...І було між ісмаїльтянами й персами в ту пору, і були розгромлені перси ними (арабами), і падали вони під їх ноги, і рятувалися втечею численні євреї з країни Парас, як від меча, і рухалися вони від племені до племені, від держави до іншого народу і прибули у країну Русію й землю Ашкеназ та Швецію і знайшли там багато євреїв...»*. Сьогодні до ашкеназів відносять всю ту частину єврейського народу, яка належить до цього соціального й культурного комплексу.

На відміну від сефардів, ставлення яких до релігії зазнало очевидного зовнішнього впливу, ашкеназькі євреї дотримувалися цілісної непохитної віри. Їх вчені приділяли більше уваги вивченню Талмуду та тлумаченню священних текстів, ніж спробам систематичної кодифікації Галахи (юридичних установлень) чи створенню узагальнюючих норм. Однак ашкеназькі й сефардські культурні центри впливали один на одного.

Ашкеназька община грунтувалася на принципі багатогамної сім’ї згідно з настановами раббі Гершома бен Ієхуди Меор ха-Гола. Її керівництво знайшло нові й успішні засоби здійснення общинної автономії. З плином часу різниця у звичаях ашкеназьких і сефардських євреїв вилилася в обособлені норми, які виявлялися у способі життя, у вимові івриту, в літургії та шрифті.

У ХV-ХVІ ст. центр ашкеназького єврейства перемістився в Богемію, Моравію, Польщу та Литву. Вживання мови ідиш (грунтованої переважно на німецькій та івриті) стало відмітною рисою ашкеназьких євреїв. Як правило, вони використовували ідиш там, де не мали рівних прав з місцевим населенням. Євреї Польщі та Росії, наприклад, говорили на ідиш, у той час як переважна більшість євреїв Франції і Німеччини користувалася французькою й німецькою мовами. Коли євреї мігрували у країни, де вони мали рівні права, ідиш звичайно використовувався лише першим поколінням. Це надзвичайно колоритна мова. Сьогодні нею все ще користуються в хасидських общинах, отож вона й досі живе — у блаженному невіданні, що її вважають мертвою.

З XVII ст. збільшується кількість ашкеназьких євреїв; значення їх зростає. Після погромів 1648 р. чимало ашкеназів з України та Польщі розсіялися по Західній Європі, деякі навіть перетнули Атлантичний океан. Через кілька поколінь чисельність ашкеназьких євреїв у країнах Заходу перевищила число сефардів. У кінці XIX ст. у результаті переслідувань почалася масова еміграція ашкеназів з Росії до США. Саме тоді ашкеназькі євреї досягли чисельної переваги майже в усіх общинах Європи, США, Австралії, Південної Африки й Палестини. Сефардське єврейство зберегло більшість лише в Північній Африці, Італії, на Ближньому Сході та у країнах Азії. Перед Другою світовою війною ашкенази складали 90% всього єврейського населення у світі. Винищення євреїв в Європі під час гітлерівської окупації різко зменшило число ашкеназів і понизило їх кількісну перевагу.

Коли в 1948 р. була заснована держава Ізраїль, її населення в основному складалося з ашкеназів. У перші ж роки існування країни єдиними євреями, які масово переїжджали туди, були вихідці з арабських країн. У той час багато ізраїльтян скаржилися, що їхнє суспільство «наводнюється примітивними елементами». У цьому зв’язку ізраїльські газети 1950-х порівнювали новоприбулих сефардів — особливо з Марокко — з арабами, причому не на користь перших.

Стосунки між ашкеназькими й сефардськими євреями мали різний характер залежно від епохи й місця. Обидві общини завжди існували пліч-о-пліч, але окремо.

Сефарди — назва, що походить від топоніму Сфарад, згаданому пророком Авдієм: «...І переселені з війська синів Ізраїлевих заволодіють землею Хананейською до Сарапети, а переселені з Єрусалима, що знаходяться у Сфараді, дістануть у володіння міста південні...», згодом ототожненому з Іспанією. Тепер сефардами називають нащадків євреїв, вигнаних в 1490-х рр. з Піренейського півострова, або тих, хто покинув його згодом, а також (особливо в Ізраїлі) всіх євреїв неашкеназького походження.

На Піренеях цей субетнос сформувався в добу пізньої античності й середньовіччя. У V-VII ст. єврейське населення Піренейського півострова зазнало переслідувань з боку пануючих вестготів; до початку VIII ст. там не залишилось євреїв, які б відкрито сповідували іудаїзм. Мусульмани, що завоювали у 711-718 рр. майже весь півострів, закріпили за євреями статус зиммі (тобто нерівноправне становище щодо мусульман), але водночас дарували їм общинну автономію, свободу віросповідання й можливість економічної діяльності. Сильний вплив мусульманського оточення в той період на освічений прошарок єврейського суспільства, прагнення багатьох євреїв до гармонійного сполучення релігійних і світських знань багато в чому визначили духовний склад сефардів.

У середині XII ст. основна частина єврейського населення перемістилася на північ у християнські королівства, дехто переселився в Північну Африку або Ерець Ізраель (землю Ізраїлю). Основною розмовною, а згодом і літературною мовою піренейських євреїв стала єврейсько-іспанська мова, яка дістала назву ладино. (Сьогодні нею говорить мало людей, останніми роками багато класичних літературних творів цією мовою перекладено на іврит й англійську.)

У ХIII-ХV ст. остаточно визначилися особливості релігійної практики й культу, характерні для євреїв Піренейського півострова, які відрізняли їх від ашкеназів. Ці успадковані сефардами особливості стосувалися передусім тлумачення релігійних питань, що торкалися побутових сторін життя: так, сефардам на відміну від ашкеназів було дозволено їсти рис, кукурудзу та горох у Песах (Пасха), споживати курей, в нутрощах яких при ритуальному забої було знайдено яйця. У зв’язку із забороною їсти сідничий нерв ашкенази, як правило, не їли стегна ссавців, а сефарди лише видаляли той нерв. (Усі приписи були пов’язані з кашрутом — законами чистої ритуальної їжі.)

Виникли також численні розбіжності у звичаях: наприклад, у сефардів не було й досі немає положень, які забороняли б багатоженство й розлучення проти волі дружини (у християнських державах подібні заборони накладали королі). Водночас введене раббі Гершомом правило не звинувачувати у відступництві тих, хто зрадив віру, а згодом повернувся в єврейство, застосовувалось головним чином у сефардських общинах. Визначилися й відмінності у влаштуванні синагог і в порядку служби: так, у сефардських синагогах Тора (Святе Письмо, П’ятикнижжя Мойсея) зберігалося в багато інкрустованому дерев’яному або срібному футлярі, а в ашкеназів — у чохлі з парчі або шовку; вознесення сувою Тори передувало його читанню, а у ашкеназів — слідувало за ним тощо.

Майже в усіх місцях, куди в ХV-ХVІ ст. переселялися вигнанці з Піренейського півострова, до часу їх прибуття вже існували общини італійських та арабомовних євреїв, євреїв з Магриба або ашкеназів. Однак різниця в мові, літургії, тлумаченні галахічних настанов, звичаях, а також культурні, побутові й соціально-психологічні особливості сефардів перешкоджали входженню їх у ці общини. Тому попервах вигнанці практично скрізь створювали власні синагоги, органи громадського управління, навчальні заклади та благодійні установи. Надалі стосунки між новоствореними сефардськими общинами та іншими групами євреїв складалися по-різному. Випадків злиття сефардських й ашкеназьких общин практично не було. А проте між ними постійно підтримувалися культурні контакти. Нерідко сефардські й ашкеназькі общини надавали один одному посильну допомогу: так, сефарди Османської імперії викупали з рабства багатьох ашкеназів, захоплених кримськими татарами на Україні або в Польщі під час повстання Б. Хмельницького.

До середини XVII ст. сефардські общини були найкрупнішими осередками єврейської вченості та культури. Тут діяли численні школи, працювали видні філософи, екзегети, граматики, природознавці, лікарі. Розвиток єврейської культури загалом був немалою мірою зв’язаний з духовними досягненнями сефардів. Так, розроблена ними луріанська каббала (містичне вчення) наклала глибокий відбиток на релігійну думку багатьох груп євреїв, не виключаючи східноєвропейських ашкеназів: хасиди не тільки сприйняли чимало положень вчення І. Лурії та його учнів, а й широко використовували сефардський молитовник для створення своєї літургії. Сефарди були серед головних розповсюджувачів єврейського книгодрукування в Європі, Північній Африці й на Ближньому Сході: вони відкрили перші єврейські друкарні у Стамбулі, Салониках, Амстердамі, Дамаску, Фессі та деяких інших містах.

З кінця XVII ст. сефардські общини в різних країнах вступили у смугу занепаду. Багато їх помітно збідніли, незважаючи на те, що там як і перше було чимало багатих і впливових комерсантів, банкірів, підприємців. Духовне і громадське життя сефардів стало менш яскравим й активним, хоча і в XIX ст. серед них зустрічалися відомі вчені, політичні діячі, філантропи й меценати. Культурний та освітній рівень членів більшості общин понизився.

У XVIII ст. євреї почали повертатися на Піренейський півострів. Це стало можливим лише після того, як у конституції Іспанії, прийнятій у 1869 р., було закріплено принцип віротерпимості й визнано можливість створення некатолицьких общин.

У роки війни нацисти знищили майже всіх сефардів у Нідерландах, Югославії, на острові Родос, значна їх частина загинула й у центральній Італії та Франції. З усіх країн, окупованих гітлерівською Німеччиною або її союзниками, лише в Болгарії сефардські общини майже не постраждали. Чимало сефардів було врятовано завдяки зусиллям урядів Іспанії та Португалії, які надали їм, а також багатьом ашкеназам громадянство та в’їзні візи.

У результаті фашистського геноциду загальна чисельність сефардів значно скоротилася. Велику кількість пам’яток їх історії та культури було повністю або частково зруйновано. Майже повне знищення общини Салоник завдало невідновлюваних втрат духовній культурі. У кінці 1940-х — на початку 1960-х рр. десятки тисяч сефардів репатріювались в Ізраїль. Асиміляція в діаспорі й інтеграційні процеси в Ізраїлі ведуть до поступової втрати сефардськими общинами їх етнографічної і соціокультурної своєрідності. Постійно зменшується кількість носіїв єврейсько-іспанської мови, володіння нею дедалі частіше розглядається просто як данина традиції. Але за останнє десятиліття спостерігається зростання наукового інтересу до сефардської історії і культури.

Упродовж віків єврейська община незмінно виступала проти того, щоб євреї зверталися з цивільними позовами один проти одного у світські суди неєвреїв. Правові розбіжності між євреями слід вирішувати в «бейтдині» (єврейському рабинському суді). У сучасному Ізраїлі існує релігійна інституція — Верховний рабинат, вищий авторитет у питаннях релігійних установ, судочинства й адміністрації. Очолюють його співголови — два верховних рабини: сефардський та ашкеназький. Посаду сефардського верховного рабина було узаконено в 1842 р. властями Османської імперії. До 20-х рр. XX ст. його обирали глави місцевої сефардської общини; він мав турецький титул хахам-баші, так само як існуюче з XVII ст. почесне звання ришон ле-Ціон (перший у Сіоні). Уряд Османської імперії визнавав його представником єврейської общини Палестини в стосунках з властями та верховним авторитетом в усіх її духовних і релігійних справах. Ашкеназький верховний рабин не мав офіційного визнання турецьких властей, але для членів його общини був незаперечним авторитетом в усіх питаннях релігійного та общинного управління.

У 1921 р. з ініціативи британських мандатних властей було створено Верховний рабинат під офіційною назвою «Верховна рабинська рада Палестини». Очолювати її мали двоє верховних рабинів, які обиралися й функціонували не в рамках своїх общин, а як релігійні представники всього єврейського населення країни, і спільно виконували покладені на них обов’язки.

Після заснування держави Ізраїль прийняті Кнесетом відповідні закони не внесли суттєвих змін у правила, що регулюють обрання верховних рабинів і функції Верховного рабинату. Як і раніше, він є вищою апеляційною інстанцією в усіх підсудних рабинським судам справах, тобто в питаннях, які стосуються особистого статусу євреїв в Ізраїлі: шлюбів і розлучень, утримання жінки та дітей тощо. За згодою сторін ці суди повноважні також вирішувати питання усиновлення, спадкоємства й опікунства.

У той час як стосунки між віруючими й невіруючими ізраїльтянами та між ізраїльськими й арабськими громадянами Ізраїлю загострювались, прірва між ашкеназами й сефардами поволі зменшувалася. І слід відзначити, що кожне наступне покоління більшою мірою усвідомлює себе ізраїльтянами, ніж ашкеназами й сефардами.


* Авторство тексту приписується відомому хроністу й лікарю Йосифу бен Ієгошуа Га-Когену, що жив у XVI ст., але мав у своєму розпорядженні більш ранній рукопис.

Підготувала Світлана ВАЛАХ

Читайте також
Людина і світ Не від світу сього…
10.02.2010, 14:00
Людина і світ Гроші Ватикану
10.02.2010, 13:59
Людина і світ Литовські мученики в історії України
10.02.2010, 13:58
Людина і світ У Державному комітеті у справах релігій (№ 8)
10.02.2010, 13:56