Аскольд і Дір – хрестителі Русі й творці Руської держави

У ньому 6360 рік від створення світу або 860-ий рік від Різдва Христового постає як важлива дата в історії руських (українських) земель. Саме з того часу можемо вести мову про існування Руси-України. У «Повісті минулих літ» від цієї дати ведеться літочислення й сказано, що з того часу наша земля почала називатися землею Руською. Звучить це в перекладі таким чином:

«У рік 6360…, індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися… Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що до цього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописці грецькому. Тим-то і звідси почнемо, і числа положимо». Далі йде розлога хронологія: говориться, які важливі події відбувалися від створення світу до Різдва Христового, а потім від Різдва до часів ромейського (візантійського) імператора Михайла ІІІ; ведеться мова про те, які князі правили на Русі від часів Михайла ІІІ до Ярослава Мудрого й Святополка. При цьому вказується, скільки років минуло від однієї події до іншої. Правда, наведена хронологія не є точною. Завершується стаття під 6360 роком такими словами: «Та ми до попереднього повернемось і розкажемо, що вдіялося в ці літа, як ото ми раніш почали були – [у] перший рік [цесарювання] Михайла, – і по порядку положимо числа [літ]» [1].

Спочатку звернемо увагу на концептуальні моменти у наведеній літописній статті. У ній виділяються такі ключові події у хронології – Різдво Христове (що цілком зрозуміло для християн) і правління імператора Михайла ІІІ, котре трактується як початок руської історії та державності. При цьому автор посилається на грецьке літописання, власне, «Хроніку» Георгія Амартола. Тобто він находився під впливом ромейської культурної й історичної традиції, пов’язуючи «початок Русі» з часом правління імператора Михайла ІІІ.

Чому саме цей імператор став ключовою фігурою руської історії для літописця? Справді, часи правління Михайла ІІІ були важливими як для Русі, так і загалом для слов’янського світу. Тому варто сказати кілька слів про цього правителя. Народився він у 840 р. і у віці двох років опинився на імператорському престолі. Реґенство в той час знаходилося в руках його матері Феодори. Феодора була усунута від влади в 856 році, а Михайло ІІІ став повноправним правителем. Тоді важливу роль у державі відігравав Варда, брат Феодори. Завдячуючи останньому вдалося досягнути значних успіхів на воєнній та дипломатичній ниві. Ромейська (Візантійська) імперія зупинила експансію арабів і перейшла в наступ. Однак 21 квітня 865 р. Варда був убитий з санкції Василія Македонянина, який зайняв становище фаворита при Михайлі ІІІ. Для молодого імператора це стало фатальним кроком. У ніч з 23 на 24 вересня 867 р. Михайла ІІІ вбив Василій, захопивши трон. Тим самим було покладено край Аморійській династії і встановлена династія Македонська.

На замовлення Василія та інших представників Македонської династії Михайла ІІІ зображували у вкрай негативному світлі, подаючи його як пияка, негідну й аморальну людину. Тим самим виправдовувалося його вбивство. Звісно, Михайло ІІІ не був зразком доброчесності, проте не варто перебільшувати його «злодіянь» і зловживань. Був то далеко не найгірший правитель, який зробив чимало для відродження Ромейської імперії. І хоча не всі успіхи цієї держави за часів його правління є заслугою Михайла ІІІ, все ж він теж спричинився до її здобутків.

За часів правління Михайла ІІІ (що дуже важливо!) закінчився період іконоборчої кризи, який тривав з 711 р. по 843 р. У цей час через гострі конфлікти внутрішнього характеру імперія занепала. Якби криза продовжилась, Ромейська держава, що позиціонувала себе головною державою християнською, своєрідним «монополістом» у справі поширення християнського віровчення, взагалі могла б припинити своє існування. Михайлу ІІІ, точніше його соратникам, довелося виводити її з цього важкого стану. Важливу роль у цій справі відіграв Варда, а також один із найвидатніших ромейських вчених того часу Фотій, який 28 грудня 858 р. став Константинопольським Патріархом.

Варда в 849 р. реформував Магнаврську школу в Константинополі, засновану ще в 425 р. імператором Феодосієм. Ця школа була перетворена в заклад університетського типу, що отримав назву Пандидактеріон. Дехто його вважає першим європейським університетом – і не безпідставно. У Пандидактеріоні викладання велося грецькою та латинською мовами, вивчалися філософія, зокрема твори Платона й Аристотеля, юриспруденція, медицина й риторика. Деякий час тут працював Костянтин-філософ, якого вважають одним із «апостолів слов’ян». З часом Пандидактеріон став школою релігійного типу, де велика увага приділялася теологічним питанням.

Щодо Фотія, то він був знаний не лише як вчений. Відомий візантолог Ґеорґ Остроґорський дає йому таку характеристику: «Фотій був найвидатнішою особистістю, найздібнішим і найметкішим дипломатом серед усіх, хто досі перебував на патріаршому престолі в Константинополі» [2].

З Фотієм пов’язаний, на нашу думку, один момент, що присутній у наведеній літописній статті під 6360 р. Там, зокрема, говориться, що за часів Михайла ІІІ Русь здійснила похід на Константинополь. А про похід «північних варварів», ймовірно, русів, на Константинополь у 860 р. й говорив Патріарх Фотій у своїх двох проповідях [3].

Із ромейських джерел відомо, що 18-25 червня 860 р. руси оточили столицю імперії, пограбували її околиці, вчинили багато зла грекам і спокійно зі здобиччю повернулися додому. Цей похід продемонстрував велику військову силу русів і викликав чималий резонанс як у Ромейській імперії, так і за її межами. Щоб організувати такий похід, необхідна була відповідна державна організація. Не даремно давньоруський літописець пов’язував з цим походом початок Русі. Відтоді історія Русі тісно переплелася з історією Ромейської імперії, а також Болгарії. Виникла потреба вести рахунок рокам і співвідносити руські справи зі справами сусідніх держав.

Ймовірно, похід (чи походи) русів на Константинополь змусив політичну верхівку Ромейської імперії звернути увагу на «руське» й загалом «слов’янське» питання. Не без санкції Фотія у цей час Костянтин-філософ опиняється з дипломатичною місією в Північному Причорномор’ї. Основне його завдання – навернути до християнства хазар, які панували в цьому регіоні. Про поїздку Костянтина до хазар, його диспути з єврейськими та мусульманськими служителями культу йдеться в Паннонському житії цього «апостола слов’ян», а також у інших джерелах [4].

Здавалося, хазарська місія не мала відношення до Русі. Але це не так. Хазарський каганат на той час був не лише найбільшою військово-політичною потугою Північного Причорномор’я та Приазов’я, він також намагався підпорядкувати своїй владі східнослов’янські племена, зокрема полян. «Повість минулих літ» говорить, що поляни платили данину хазарам [5], а, отже, й Київ був хазарським. Християнізувавши Хазарію, ромейці могли зробити з неї свого союзника, ввівши її в сферу свого впливу. У такому випадку вони з допомогою хазар стримували б русів від нападів на Ромейську імперію.

Те, що такі кроки відповідали ромейській зовнішній політиці, сумніву немає. У наступні роки Ромейська імперія прагнула мати собі за союзників кочівників Північного Причорномор’я, зокрема печенігів, як противагу русам [6].

Чи здійснив Костянтин під час «хазарської місії» якісь кроки у напрямку християнізації русів, ми не знаємо. Брак джерел не дає можливості відтворити ці події. Є як прихильники, так і противники думки, що Костянтин хрестив русів. Правда, у згадуваному Паннонському житії зустрічаємо повідомлення, ніби він знайшов у Корсуні (Херсонесі) Євангеліє, писане руськими письменами. Щодо «справжньої мови» цього Євангелія існують різні думки, але сама по собі ця згадка є цікавою. Очевидно, в Херсонесі робилися спроби християнізувати «варварське» населення і з цією метою перекладалися релігійні тексти місцевими говірками.

Ще одним моментом, який дає певні підстави говорити про можливість проповіді Костянтина серед руського населення, є «Промова філософа», яка вміщена в «Повісті минулих літ» і приписується цьому діячові [7]. Правда, «Промова…» ніби проголошувалася перед князем Володимиром Святославовичем, який жив на сто років пізніше Костянтина. Але чи не є це відголоском «давньої пам’яті» про те, що Костянтин виголошував таку проповідь перед якимсь язичницьким князем, наприклад Аскольдом, який імовірно очолив похід русів на Константинополь у 860? Михайло Брайчевський вважає, що «Промова…» походить саме з Аскольдових часів [8].

Очевидно, на початку 60-их рр. ІХ ст. ромейцям не вдалося християнізувати русів і таким чином усмирити їх. Правда, в цей час здійснювалася християнізація інших слов’янських народів. У 862-863 рр. Костянтин та його брат Мефодій опиняються у Великоморавській державі, де здійснюють християнізацію місцевого населення. Приблизно у той самий час відбувається християнізація болгар. До речі, «Повість минулих літ» під 6366 роком (ймовірно, під 866 р. від Різдва Христового – якщо використовувати олександрійське літочислення) спеціально розповідає про цю подію: «Михайло-цесар з військом рушив берегом і морем на Болгар. Болгари ж, побачивши, [що] не могли вони стати насупроти, просили охрестити їх [і дали згоду] покорятися грекам. Цесар, отож, охрестив князя їхнього [Бориса] і бояр усіх, і мир учинив з Болгарами» [9]. Щоправда, ці відомості взято з продовження «Хроніки» Амартола, але там немає дати. Загалом вважається, що болгари були охрещені в 863-864 рр. Хоча в тій же «Повісті минулих літ» під 6377 роком (чи то 869, чи 877 роком від Різдва Христового – в залежності від того, яку приймаємо систему літочислення від початку світу, константинопольську чи олександрійську) говориться буквально одним реченням, що охрещена була вся земля болгарська [10]. Як зрозуміти такі два різні датування в одному джерелі? Процес християнізації «варварів», як правило, мав тривалий характер. І тому можна вести мову про кілька дат християнізації того чи іншого «варварського» народу. Очевидно, це стосувалося болгар – що і знайшло своє відображення на сторінках «Повісті минулих літ».

Ймовірно, близько 866 р. християнство приймають руси, принаймні їхня військова верхівка. Це, зокрема, засвідчує «Окружне послання» Патріарха Фотія, написане й розіслане на початку 867 р. Але, перш ніж навести відповідну цитату, варто сказати кілька слів про контекст, у якому з’явився цей документ. Патріарх Фотій проводив активну церковну політику, яка об’єктивно робила Константинопольський патріархат незалежним від Римського папського престолу і в перспективі вела до розділення християнства. Цим подіям передував акт висвячення на імператора Римським Папою Карла Великого, який відбувся в 800 р., коли Ромейська імперія переживала занепад, знаходячись у стані «іконоборської кризи». Згадане висвячення вело до створення альтернативної для Ромейської держави імперії. Тим самим порушувався принцип, який утвердився за останні століття: одна імперія – одна християнська Церква. А це вело до дистанціювання Церкви Ромейської імперії від Риму – що й сталося після закінчення «іконоборської кризи». За часів Патріарха Фотія церковний конфлікт між Римом і Константинополем став цілком очевидний. Патріарх намагався розширити вплив Церкви Ромейської імперії. Втративши свої позиції в Східному Середземномор’ї, завойованому арабами, Фотій прагнув поширити церковні впливи Константинополя на Балкани, Північне Причорномор’я, а також слов’янські народи. З цим так чи інакше пов’язані «хазарська місія» Костянтина, місія Костянтина й Мефодія у Велику Моравію, а також хрещення Болгарії. Це, своєю чергою, викликало незадоволення з боку римського престолу, який теж претендував на християнізацію цих теренів. Патріарх же Фотій, зі свого боку, розпочав теологічну дискусію з Римським Папою Миколою І, засудивши догмат «філіокве», самостійно признаний Римською Церквою. З цією метою у Ромейській імперії почалася підготовка до церковного собору, на якому планувалося дискредитувати Миколу І та «римлян».

Саме в таких умовах і з’являється «Окружне послання» Фотія, де звучав заклик до церковних єрархів приїхати на собор до Константинополя. Цілком закономірно, що в цьому посланні йшлося про успіхи в християнізації слов’янських народів. Зокрема, в ньому писалося таке: «І не лише цей народ (болгари – П. К.) змінив попереднє нечестя на віру в Христа, але навіть відомі своєю жорстокістю та вбивствами так звані роси, які, поневоливши народи, що їх оточують, і через це дуже загордившись, підняли руки й проти Ромейської держави. Однак тепер і вони змінили еллінське (язичницьке – П. К.) та нечестиве вчення, якого дотримувалися раніше, на чисту християнську віру і люб’язно поставили себе в ряд наших підданих та друзів, покинувши нас грабувати й битися проти нас. І наскільки загорілося їх бажання та ревність віри… що вони прийняли єпископа і пастиря з великою ревністю й ревно приймають християнське вчення» [11].

Можливо, Фотій у деяких моментах видавав бажане за дійсне. Та все ж це не був просто плід фантазії. Існують й інші свідчення про цю подію в ромейських писемних джерелах. Зокрема, є розлога оповідь у біографії імператора Василя Македонянина (867-886) про хрещення руських земель у 60-их роках ІХ ст. Ось як звучить вона:

«А ще імператор утихомирив буйний і архибезбожний народ, прихиливши їх щедрими дарами золота, срібла і шовкових одеж: він уклав з ними мирну угоду, переконав їх прийняти благодать хрещення, поставив над ними [архи?]єпископа, що отримав висвяту від Патріарха Ігнатія. Прибувши до краю згаданого народу, архиєпископ здобув у них визнання, вчинивши наступне. Правитель того племені скликав своїх підданих на збори та головував на них разом зі старійшинами свого двору; останні відстоювали свої забобони навіть упертіше, ніж усі решта, тому що вони звиклися з ними за довгий час. Сперечаючись про свою віру і віру християн, вони закликали єрарха, який недавно прибув, і запитали, з чим він прийшов і чому має навчити. Єрарх простяг їм Святе Письмо Євангелія Божого і прочитав їм про кілька чудес, створених Спасителем нашим і Господом; він також розтлумачив їм деякі з чудес Господніх, описаних у Старому Завіті. Після чого роси сказали: «Якщо нам не покажуть чогось подібного, особливо такого, що, як ти кажеш, [сталося] трьом юнакам в огненній печі, то анітрохи тобі не повіримо і більше не слухатимо твоїх казань». Єрарх послався на істинне слово Того, Хто сказав: «І коли що просити будете в Ім’я Моє, те вчиню» та «Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більше від них він учинить» (якщо те, що чиниться, чиниться задля спасіння душі, а не задля хвастощів), і сказав їм: «Хоч не слід спокушати Господа Бога, та якщо ваше рішення прийняти Бога йде з глибини серця, то можете просити Його про все, що забажаєте, і Бог напевне вам це подарує, тому що ви увірувати – щоб я навіть був наймізернішим, найменшим чоловіком». Вони попросили, щоб оту саму книгу християнської віри, тобто Боже і Святе Євангеліє, кинути у вогонь, нам розведений; якщо їй не станеться нічого і вона не згорить, то вони приймуть Бога, якого він проповідує. Після цих слів єрарх звів очі і руки до Бога і сказав: «Ісусе Христе, Господи наш, у цей час хай славиться Ім’я Твоє перед усім цим людом, і книга Святого Євангелія була кинута в огненну піч. Минуло кілька годин, піч згасла, і виявилось, що свята книга лишилася ціла і неушкоджена, не обгоріла і не обкоцюбилася від вогню, навіть китички на застібках вціліли, як були. Коли варвари те побачили, то приголомшені величчю чуда, відкинули всякі сумніви і почали охрещуватись» [12].

Неведений уривок демонструє типовий сценарій охрещення варварів, який був притаманний для ромейських місій. Спочатку імператор дарує варварам, точніше їхнім вождям, цінні подарунки, задобрюючи їх. Після цього висвячується єпископ, який має поширювати християнство серед них. Цьому єрарху допомагають задобрені цінними подарунками вожді. Він проповідує серед варварів. Але ті тримаються своєї стародавньої віри й вимагають для підтвердження істинності нової віри, яку їм пропонують, чуда. Єпископ здійснює чудо. Після цього варвари стають християнами.

Те, що руси в той період прийняли християнство, засвідчує також Костянтин Багрянородний, автор ІХ ст. Він писав наступне: «І народ росів, войовничий і найбезбожніший, за посередництвом щедрих дарунків золота й срібла і шовкових строїв він (імператор Василій Македонянин – П. К.) схилив до перетрактацій і, уклавши з ними мирну угоду, переконав зробитися учасниками божественного хрещення, і влаштував так, що вони прийняли архиєпископа, який дістав рукопокладення від Патріарха Ігнатія» [13]. Правда, тут треба зробити деякі пояснення: Костянтин Багрянородний був онуком Василя Македонянина. Тому, закономірно, намагався з кращого боку показати діяння свого діда. Не виключено, що Костянтин Багрянородний приписав йому та поставленому ним Патріарху Ігнатію хрещення русичів, яке, насправді, було здійснене за часів імператора Михайла ІІІ Патріархом Фотієм.

У «Повісті минулих літ», ймовірно, саме на цей час, 866 рік, припадає цікава згадка про похід Русі на Константинополь: «У рік 6374. Рушив Аскольд і Дір на Греків, і прийшов [туди] в чотирнадцятий рік… Михайла-цесаря. А цесар… був у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх (правитель Константинополя – П. К.)… послав йому вість, що русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, [руси], в середину Суда увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомастами кораблів оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з Патріархом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили [її] полу. Була тиша, і море заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної русі розметало, і до берега пригнало, і прибило їх [так], що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося» [14].

Маємо тут питання щодо датування подій. На перший погляд видається, начебто літописець використовував олександрійське літочислення. Й, відповідно, ця подія мала би статися у 874 р. Тим паче з цього повідомлення начебто випливає, що між першим походом Русі на Константинополь, який відбувся в 860 р., і другим пройшло 14 років. Однак у повідомленні йдеться про Патріарха Фотія. Останній же на патріаршому престолі був до 867 р. У 874 р. був інший патріарх. Можна, звісно, припустити, що літописець у цій статті говорив про події 860 р. Але можлива й інша версія. Він просто наплутав з літочисленням і використав константинопольське літочислення, яке відрізняється від олександрійського на 8 років. А якщо так, то означений похід русів на Константинополь відбувся в 866 р.

З приводу цих руських походів на Ромейську імперію у 60-70-их роках IX ст. дослідники висловлюють різні версії. Мовляв, їх було кілька. Наприклад, Михайло Брайчевський говорить про чотири походи такого типу, датуючи їх 860, 863, 866 та 874 роками [15].

Не виключено, що походи русів на Ромейську імперію ставали «поштовхом» для їхньої християнізації. І певну роль у цьому відіграла «хазарська місія» Костянтина.

На нашу думку, варто говорити про два великі походи русичів на Ромейську імперію в 60-их рр. ІХ ст., як це подає «Повість минулих літ». Перший припав на 860 р. і, власне, від нього покладено «початок Русі», другий – у 866 р. Про ці походи є певні згадки й у ромейських джерелах.

Цікаво, що, ведучи мову про похід 866 р., літописець згадує його очільників – Аскольда й Діра. Щодо цих історичних персонажів існують різні погляди. Поширена, зокрема, думка, ніби в той час існував лише один князь-правитель у Києві – Аскольд чи то Оскольд (так це ім’я писалося в південноруських варіантах літописів). А Дір з’явився в результаті неправильного прочитання скандинавського імені Аскольда – Haskuldr чи Höskuldr.

Звісно, «більш логічною» видається версія, що в Києві правив один князь, саме Аскольд. Але ж і випадки дуумвірату теж мали поширення в ті часи. Однак будемо триматися літописної версії, оскільки інші джерела про цих правителів мовчать.

Отже, що говорить літопис про них? Вони начебто прийшли на східноєвропейські терени разом із закликаними варягами – Рюриком, Синеусом й Трувором. Останні закріпилися на землях північних, підпорядкувавши місцеві слов’янські й фінські племена – словенів, кривичів, чудь, мерю, весь, мурому.

Під 6370 р. (начебто у 862 р. від Різдва Христового – якщо використовувати константинопольську систему літочислення, або в 870 – якщо олександрійську), де йшлося про «закликання варягів», читаємо наступне: «І було в нього (мається на увазі Рюрик – П. К.) два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні жителі], сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею» [16].

Хоча літописець спеціально вказує, ніби Аскольд і Дір були боярами Рюрика, але вони не належали до його племені. У них був свій рід. І вони з цим родом опанували землю полян, тобто Київ з навколишніми теренами. Літописець так чи інакше мусить визнати, що це «окреме плем’я», чи то рід, який різниться від роду Рюрикового.

Відомості про Аскольда й Діра в «Повісті минулих літ» досить скупі. Хоча їх загалом більше, аніж про Рюрика, а тим паче про його братів. Принаймні з них випливає, що вони зуміли потіснити з Києва й Полянської землі хазар й влаштували великий похід на Константинополь. Тобто на теренах нинішньої України вони заклали свою державу.

Є також про них відомості й у інших, пізніших джерелах. Так, у Никонівській та Йоакимівській літописах говориться про втечу частини новгородської знаті від Рюрика до Аскольда в ході боротьби за владу в Новгороді, походах Аскольда на полочан, кривичів, що знаходилися під владою Рюрика, а також про похід цього князя проти печенігів у 875 р. Йдеться там і про загибель Аскольдового сина в боротьбі з болгарами у 872 р. [17] Ймовірно, ці відомості не безпідставні. Вони певним чином доповнюють «Повість минулих літ», даючи змогу говорити, що на Київщині у 860-870-их роках сформувався доволі сильний державний осередок.

Відомості про Аскольда зустрічаються і в польських середньовічних та ранньомодерних авторів. Відомий польський хроніст XV ст. Ян Длугош писав, що Аскольд і Дір були полянськими князями – нащадками легендарного Кия [18]. Такої ж версії дотримувався й польський історик XVI ст. Мацей Стрийковський [19]. Знайшлися й прихильники цієї версії серед науковців. Та все ж переважає думка, представлена в давньоруському літописанні, що Аскольд і Дір були варягами. Тим паче, що їхні імена, начебто мають нормандське походження.

Звісно, не варто вважати, що до приходу варягів у Східну Європу тут не існувало державних утворень, зокрема в слов’янських племен. Про них писали мусульманські автори. Так, перський автор Х ст. аль Масуді у своїй книзі «Промивальні золота» вмістив об’ємний розділ під назвою «Походження слов’ян та їхніх племен. Згадка про слов’ян, місця їхнього проживання, відомості про їхніх царів». Фактично, говорячи про слов’янські племена, автор веде мову про державні утворення, називає їхніх правителів. Серед них, до речі, фігурує Дір (Альдір). Дещо схожі свідчення зустрічаються і в іспано-арабського автора ХІ ст. аль Бакрі [20].

Ці свідчення мусульманських авторів є співзвучні з інформацією «Повісті минулих літ». У цьому літописі йдеться про слов’янські племена Східної Європи. Однак це не тільки етнічні спільноти, а й політичні. Зокрема, описуються їхні звичаї, власне звичаєве право. Говориться також, що вони мали своє княжіння. Наприклад, звертається увага на князя Кия та його братів Щека й Хорива, які й заснували Київ. Говориться, що Кий ходив до Цесарограда (Константинополя) і його начебто навіть приймав ромейський імператор. Із цього випливало, що в полян була своя держава. При цьому літописець зазначає, що такі держави були і в інших слов’янських племен: «А по сих братах (тобто Кия, Щека й Хорива – П. К.) почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян [було княжіння] своє, а дреговичі [мали] своє, а словени — своє в Новгороді, а другі [сиділи] на [ріці] Полоті, котрі й [називаються] полочанами» [21].

Щодо варяг, то вони трансформували ті державні утворення, які уже існували на теренах Східної Європи. Принаймні це можна зрозуміти із «Повісті минулих літ». Варяги (переважно скандинави), приходячи в Східну Європу, створювали тут на торгових шляхах свої військово-торгові корпорації з відповідними факторіями. Останні були «космополітичними» за своїм складом. У них проживало як прийшле варязьке, так і місцеве населення. Правителі цих факторій, маючи військові загони, намагалися зробити данниками місцевий люд. При цьому широко практикувалася работоргівля, яка давала хороші доходи.

Перспективними стало створення таких факторій на балто-чорноморському торговому шляху, чи то, як він називався в «Повісті минулих літ», «шляху з варяг у греки». Варязьку військово-торгові корпорації руйнували створені «природним шляхом» місцеві, відносно мирні державні утворення й творили агресивні військові держави, що базувалися на «грабіжницькій економіці». Саме такі утворення виявилися більш живучими й перспективними, підпорядкувавши «старі» слов’янські держави.

Схоже, у 860-870-их рр. з’явилося дві великі варязькі військово-торгові корпорації на шляху «із варяг у греки», які конкурували між собою. Одна з них дала початок «державі Рюрика» на півночі, друга започаткувала «державу Аскольда й Діра» на півдні. Перша начебто виникла в результаті «закликання варягів». Хоча це «закликання» видається, радше, міфом, створеним для виправдання варязьких завоювань. Щодо «держави Аскольда і Діра», то вона з’явилася в результаті завоювання, точніше – відвоювання Полянської землі в хазарів, про що говорить «Повість минулих літ». На середину IX ст. ця земля заходилися в сфері впливу Хазарського каганату. Місцеве населення платило данину хазарам, а Київ був торговою факторією на околиці каганату. Аскольду й Діру вдалося підкорити Київ, відвоювавши його в хазарів.

«Держава Рюрика» та «держава Аскольда і Діра» воювали між собою. Це і знайшло відображення в давньоруських літописах. Зрештою, ця боротьба завершилася перемогою першої над другою. Про це розповідає «Повість минулих літ» – щоправда, дуже міфологізовано. Ось як звучить ця оповідь:

«Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв — варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого.

І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми — купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас».

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви обá не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. — І [тут] винесли Ігоря. — А се — син Рюриків».

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила — за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю.

Сей же Олег почав городи ставити і встановив данину словенам, і кривичам, і мерям. І встановив він варягам данину давати від Новгорода, — триста гривень на рік заради миру, — що до смерті Ярославової давали [новгородці] варягам» [22].

Тут що не речення – то питання.

Яке відношення мав Олег до Рюрика, ким він доводився йому? На підставі чого Олег став «легітимним правителем» Києва й правив тут тривалий період при Рюриковому сині Ігор – навіть коли той став повнолітнім?

Навіщо було Олегу з малолітнім і начебто єдиним сином Рюрика йти на Київ? Адже існували ризики, що цей єдиний «спадкоємець престолу» може загинути? Чи не краще йому, малолітньому, було сидіти в північних землях і правити тут після смерті батька?

Для чого було обманювати й вбивати Аскольда та Діра, якщо вони були підданими Рюрика, його боярами? Чи не краще було їм нагадати, хто вони є і що мають підкоритися «законній владі»?

І якщо Аскольд і Дір вчинили якісь незаконні дії і їх треба було вбити, то навіщо їх поховали у знакових місцях Києва й, судячи з усього, з відповідними почестями?

Та все ж ця міфологічна розповідь відображує певні реалії. Вона показує, що варязька військово-торгова корпорація на півночі зуміла розгромити подібну корпорацію на півдні й захопити Київ як важливу торгову факторію. Можливо, це відбулося з допомогою військової хитрості, обману, як про це пише «Повість минулих літ». Наприклад, київських правителів приходні з півночі зуміли заманити в пастку.

Утвердження в Києві дало змогу завойовникам взяти під контроль шлях «із варяг у греки». Не даремно Олег начебто каже про Київ: «Хай буде се мати городам руським». Городи руські – це, власне, варязькі факторії. Адже, згідно з літописом, русь – то варяги. Отже, Київ стає центром цих факторій, столицею новоствореної держави на шляху «із варяг у греки». При цьому цікаво, що Олег встановлює данину з північних факторій та північних племен, зокрема Новгорода.

Чи була створена Олегом варязька держава прогресом у порівнянні з такою ж державою Аскольда і Діра? На це питання, радше, маємо негативну відповідь. Судячи з усього, він повторює діяння Аскольда й Діра, зокрема, здійснює походи на Ромейську імперію й намагається укласти торгову угоду з її правителем. Також воює з сусідніми племенами, намагаючись їх підкорити.

Однак, судячи з усього, Аскольд і Дір установили певні відносини з Ромейською імперією та прийняли християнство. «Повість минулих літ», певно, не випадково зазначає, що на могилі Аскольда була поставлена церква святого Миколи. Словом, Аскольд і Дір «цивілізували» свою державу, ввели її до спільноти християнських народів. А таке введення мало не лише релігійне, а й політичне і навіть економічне значення.

Олег же, захопивши Київ, зруйнував це «цивілізування». Його держава була язичницькою, опинившись поза християнською спільнотою європейських народів. Треба було ще не одне десятиліття, аби Русь стала християнською. У цьому сенсі загибель «держави Аскольда і Діра» варто розглядати як регрес.

І все ж Аскольду й Діру, попри програш, повезло з історичною пам’яттю. Принаймні – Аскольду. Аскольдова могила в Києві стала своєрідним культовим місцем. У 2010-2013 рр. в Українській Православній Церкві (Московського патріархату) обговорювалося питання канонізації Аскольда-Миколая (вважається, що він отримав при хрещенні ім’я Миколи). Проте справа до цього так і не дійшла. Однак Аскольд-Миколай 27 червня 2013 р. був причислений до лику святих УПЦ Київського Патріархату з нагоди 1025-річчя хрещення Русі. Його канонізували в двох ликах святості – як благовірного князя і як мученика. Будемо вважати, що справедливість восторжествувала.

Примітки:

1. Літопис руський. Київ, 1989. С. 11.
2. Острогорський Г. Історія Візантії. Львів, 2002. С. 210.
3. Л[овягин] В. Две беседы святейшего патриарха Фотия по случаю нашествия россов на Константинополь. Христианское чтение. 1882. № 9-10. С. 430-436.
4. Сказания о начале славянской письменности. Москва, 1981. С. 90-91.
5. Літопис руський. С. 10-11.
6. [1] Див.: Удальцова З.В. Дипломатия. Культура Византии: вторая половина VII – XII в. Москва, 1983. С. 243.
7. Літопис руський. С. 52-60.
8. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. Київ, 1988. С. 73.
9. Літопис руський. С. 11.
10. Там само. С. 13.
11. Цит. за: Россейкин Ф. М. Первое правление Фотия, патріарха Константинопольского. Сергиев-Посад, 1915. С. 279-280.
12. Цит. за: Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Львів, 2014. С. 47-48.
13. Цит. за: Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. С. 50.
14. Літопис руський. С. 13.
15. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. С. 42.
16. Літопис руський. С. 12.
17. Княжа доба: історія і культура. Львів, 2012. Вип. 6. С. 19-36.
18. Ioannis Dlugossii Annales seu cronicae incliti regni Poloniae. Liber 1-2. Warszawa, 1964. P. 121.
19. Kronika polska, litewska, zmodzka i wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego. Warszawa, 1846. T. 1. S. 112—113, 115.
20. Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. Рівне, 2016. С. 14-20.
21. Літопис руський. С. 6.
22. Там само. С. 13.