«Єдність попри розділення». До питання зв’язків Києва з бенедиктинським абатством св. Пантелеймона у Кельні

Перші згадки про храм св. Пантелеймона у Кельні відносяться до 866 року. У 955 р. Кельнський архиєпископ св. Бруно I Великий (925—965) засновує тут бенедиктинський монастир св. Пантелеймона, який дуже скоро став важливим духовно-культурним центром у краї. При імператорі Оттоні II (955—983) та його дружині імператриці Феофано (бл. 960—991) монастирська церква багато прикрашається, а також отримує в дар різні реліквії, зокрема частку мощей св. влмч. Пантелеймона, а також частку мощей свт. Миколая Чудотворця, привезені з Константинополя.

Писемні джерела засвідчують, що із цим монастирем підтримувала тісні зв'язки дружина великого князя Київського Володимира II Мономаха (1053-1125) та мати київського князя св. Мстислава І Великого (1076–1132) – Гіта Уессекська (англ. Gytha of Wessex), яка була донькою останнього англосаксонського короля Англії Гарольда II.

Дивовижну історію про зв'язок дружини Володимира Мономаха з Пантелеймонівським монастирем у Кельні переповідає чернець цієї обителі, німецький богослов, а пізніше абат монастиря в Дойц поблизу Кельна о. Руперт (1075–1129), який, судячи з усього, особисто знав кн. Гіту. Його твір, відомий як «Похвальне слово Святому Пантелеймону», був написаний наприк. ХІ – поч. ХІІ стт. Він дійшов до нас у списку другої пол. XII ст. і нині зберігається в Історичному архіві в Кельні (Historisches Archiv Koeln, cod. Wallraf. 320). Інший список XII–XIII стт. з рукописної збірки «Liber Bibliothecae s. Pantaleonis» (зокрема, частина з нього «Miracula S. Pantaleonis martyris») зберігався в архіві Дюсельдорфу і згорів під час бомбордувань міста в 1940-і рр, проте до того він був опублікований в «Acta sanctorum». Окреме дослідження цим літературним пам'яткам присвятив О. В. Назаренко.

У своєму творі о. Руперт повідомляє про щедрі пожертви на кельнський монастир від дружини Володимира Мономаха, на що її спонукало трагедія із їхнім сином кн. Мстиславом (Гаральдом), який мало не загинув на полюванні і вилікувався лише після молитов Гіти до св. Пантелеймона.

З оповідання о. Руперта (у розділі про чудо о «Гаральді, королі народа Русі») дізнаємося, що під час полювання ведмідь розпоров Мстиславу живіт так, що нутрощі вивалилися назовні. Він був присмерті. Рани були настільки серйозними, що надії на те, що Мстислав залишиться живим, не було зовсім. Кн. Гіта всю ніч провела біля ліжка знепритомненого і помираючого сина, молячись святому Пантелеймону Цілителю. Вранці князь несподівано прийшов до тями і розповів, що уві сні йому з'явився юнак, який «назвав своє ім'я – Пантелеймон, додавши, що його улюблений дім знаходиться в Кельні». Згідно з оповіданням, потім цей юнак, дуже схожий на св. Пантелеймона, вже наяву прийшов до хворого з цілющими зіллями і вилікував його. Після цього Гіта в якості подяки пожертвувала на кельнський монастир велику суму коштів і дала обітницю здійснити паломництво до Єрусалима.

Руперт додає про кн. Гіту, що «вона, за щедростями своїми, ще раніше удостоїлася стати сестрою в тій святій обителі його імені, яка служить Христу в Кельні». У монастирському поминальному синодику, який зберігся у двох пергаменних списках, під «10 березня» зберігся і запис про її смерть, що також може засвідчувати про зв'язок з кельнським монастирем як «королеви Гіти», так і її нащадків з Києва.

Описане німецьким ченцем Рупертом зцілення Мстислава Володимировича сталося в 1090-і рр. (О. В. Назаренко називав 1097 р.), тобто через сорок років після офіційного розриву між Римською та Константинопольською Церквами (1054 р.). Таким чином, як видно, попри розділення між Західною і Східною Церквами, на Русі, яка перебувала у юрисдикції Константинопольського Патріархату, продовжували і далі зберігати тісні контакти з осередками духовності Західної Церкви, зокрема у Кельні.

Після описаного випадку князь Мстислав починає особливо пошановувати св. Пантелеймона, а свого новонародженого сина Ізяслава (бл. 1097—1154) він назвав у хрещенні саме на його честь. З тих пір шанування святого Пантелеймона як цілителя на Русі з’єдналося з його шануванням ще й як небесного покровителя великокняжої династії та києворуських воїнів. Згодом, після смерті, поширилося пошанування і самого Мстислава, який не пізніше ХІІІ ст. був зарахований до лику православних святих.

Приблизно у той же час, вірогідно, з’являється і зображення св. Пантелеймона в великокняжій усипальниці найголовнішого храму Русі – Софії Київській. Воно розташоване над гробницею мстиславового прадіда – кн. Ярослава Мудрого і являє собою поясне зображення святого цілителя, який тримає в руках флакон з єлеєм.

Спадкоємець Мстислава – Ізяслав-Пантелеймон особливо глибоко шанував свого небесного патрона. Ставши великим князем Київським, він викував на своєму шоломі зображення святого Пантелеймона і, за легендами, був врятований його заступництвом від неминучої смерті в битві 1151 року. Саме Ізяслав в 1134 р. збудував під Новгородом найперший в Київській Русі Пантелеймонівський монастир.

Цікавий факт, що не погоджене з Константинополем (по суті, автокефальне) поставлення Климента Смолятича на митрополита Київського і всія Русі князь Ізяслав влаштував саме на день пам’яті св. Пантелеймона – 27 липня (ст. ст.) 1147 року. Після смерті князя Климент в 1155 р. полишив київську кафедру і після 1164 р. подався на Афон. Є підстави вважати, що тут в 1169 р. не без його сприяння для колонії києворусинських ченців було придбано занепалий монастир св. Пантелеймона, відомий з того часу як "Русик" чи "Росикон". Таким чином, справа передачі Пантелеймонівського монастиря на Афоні русинським ченцям в 1169 р., імовірно, пов’зана із заходами нащадків Мстислава та Ізяслава, які продовжували утверджувати культ пошанування св. Пантелеймона на Русі.

Відомо, що онук Ізяслава, Роман Мстиславич Галицький (1150 – 1205), перший князь Галицько-Волинський та Великий князь Київський, у 1194 році на під’їзді до давнього Галича, на Виноградній горі, побудував заміську княжу резиденцію та Пантелеймонівський монастир з величним кам’яним хрестобанним храмом на честь св. Пантелеймона. За часів Ізяславових правнуків – великих князів Данила Романовича (1201 – 1264) та Василька Романовича (1203—1269) на Волині продовжували традицію зведення храмів на честь св. Пантелеймона.

Отже, одна з найбільших святинь Кельна – Пантелеймонівський монастир, має безпосереднє відношення до київської князівської династії Мстиславичів (Мономаховичів). Завдяки зв'язкам із цим монастирем на Русі поширився культ св. Пантелеймона, під впливом чого були збудовані низка монастирів та храмів на честь цього святого, а в 1169 р. для колонії києворусинських ченців на Афоні було придбано ще й окремий монастир св. Пантелеймона.

Історія зв'язків з кельнським монастирем – важлива сторінка багатовікових українсько-німецьких історичних та духовно-культурних зв'язків, які єднають наші народи крізь століття. Водночас, вони є свідченням збереження єднання західних і східних християн навіть попри розділення та взаємні «анафеми» між офіційним церковним керівництвом Західної та Східної Церков. Цей монастир по праву має бути одним із центрів паломництва українських прочан (як греко-католиків, так і православних), адже він та його святині мають безпосереднє відношення і до України.

Про автора: Сергій Шумило, кандидат історичних наук, доктор теології, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, запршений науковий дослідник Ексетерського університету (Великобританія), науковий співробітник Інституту історії України НАН України