Від початку війни УПЦ увійшла в штопор. У всіх сенсах: іміджевому, соціальному, політичному – в усякому. Авторитету в суспільстві стає менше, політичний вплив також розчиняється. Війна розкрила справжнє обличчя нинішньої РПЦ – обслуговувати фашистську владу. Вже не відкрутишся мовляв, “ми не знали”, “ми – самі по собі” – ви нікого не обдурите. Якщо митрополит Онуфрій знайшов у собі мужність і принципову позицію вважати квазі-вторгнення росії на сході громадянською війною і через це не встати в пам’ять про загиблих в АТО, то чому не може знайти мужність розірвати повністю стосунки з МП? Нещодавно отець Миколай Данилевич скаржився, мовляв, свої в Україні гірше ставляться, ніж за кордоном. Ну так може ви всіх дістали? Своїми вибриками. Вимогами грошей, розпилом землі під храми, типу, а заодно і під архієрейські дачі. Скільки олігарх-казнокрад Омельяненко вам нарізав землі в Києві та в області? Скандалом із содомітами, яких ви укриваєте. І ось ваш зв’язок із москвою – став останньою краплею терпіння у суспільства, після якої вам згадали все. Та що там казати: головний ньюсмейкер новин від УПЦ – владика Павло (мерседес) скільки часу вам псував імідж? Подякуйте СБУ, що зробила вашу роботу – прибрала його з горизонту, що йому зараз не до публічних “прокльонів до смерті” журналістів. Беріть приклад з УГКЦ – у медійному плані вони поводяться набагато розумніше. Правильні повідомлення, у спокійному тоні, жодних істерик, і, головне, немає жодних зайвих дій у публічному дискурсі. Не випускають в ефір мракобісів. Я впевнений, що дурнів і в них вистачає (їхній відсоток завжди скрізь однаковий), але ось вони таких запхають подалі, а не дають їм трибуну в головному монастирі країни.

Другий випадок мужності м. Онуфрія. У перший (чи другий здається) день вторгнення він перший виступив з умовляннями виродка Путіна. І це був дуже мудрий крок, яким він зайняв дуже вигідну позицію. Ну так потрібно було цей вигідний плацдарм розширювати – про це вам будь-який Залужний-Сирський скажуть. Потрібно було щомісяця такі заяви робити з оцінкою поточних новин. Де співчуття загиблим у Бучі? Де цілий УПЦ єпископ Бучанський? А він такий існує, уявляєте? чи вже був… напевно звалив куди подалі від місця трагедії, від місця своєї “кафедри служіння”… тобто єпископ УПЦ бучанський служить тільки собі, ну ще начальству, і все, а на людей йому плювати – принаймні зовні так виглядає.

Іноді мені здається, що в церкві її канони стали другим культом, точніше карго-культом. У цій гонитві за канонічністю забувають заради кого церква була організована – заради людей. Але в “жертву канонічності” без роздумів принесуть усіх… З іншого боку УПЦ так довго трималася за свою канонічність, що не може її відпустити, як пліт, що навіть почав тонути і тягнути на дно. Але ж коли потрібно або коли невигідно – всі ці канони і забуваються, і засуваються далеко, чи не так? Таке відчуття, що основні функціонери УПЦ нічого не читали крім Дитячої Біблії. Невже в історії церкви не знайдеться благовидного прикладу, щоб вчинити поверх канонів? Найперший приклад – 100 років болгари з греками в церкві не спілкувалися – і що? хтось помер від цього? ні – помирилися ніби нічого й не було! “Ой, якщо ми порвемо з Москвою, тоді ми порвемо з усім православ’ям!”. А люди для вас не важливі? Ваші ж люди страждають від цього. Точно виходу немає? Ви шукали? І, здається, ви не тільки не шукаєте виходу – а ще й б’єте по руках тим, хто робить вашу роботу (роботу єпископів), роботу з діалогу з контрагентами. Це я про нещодавнє повідомлення про тиск на тих священиків, хто був на зустрічі в Софії. Митрополит Антоній Паканич продавлює порядок денний, роблячи всіх або мучениками, або ворогами: “мовляв, хто не з нами – той проти нас! ми будемо відстрілюватися до останнього парафіянина!”. Навіщо? З якою метою? Заради чого страждати і прирікати інших на страждання? Паканич зараз активно займається тим, що адмінважелями просто затикає медійно-активних священиків (приклад – отець Андрій Пінчук). Але якщо ви заткнете всі канали виходу цієї пари, тобто невдоволення керівництвом УПЦ, то не боїтеся що рвоне?

Від самого початку запропонована шановним отцем Андрієм Кураєвим формула: “Немає ніякого гріха залишатися в УПЦ, і немає ніякого гріха переходити в ПЦУ” – мені ця формула здавалася утопічною. Вона хороша, тільки вона не враховує зіпсованості людської природи, а тим паче зараженості корпоративними інтересами – з усіх боків. За цими інтересами найчастіше ховаються особисті інтереси.

Не знаю, почують мене чи ні, але я все одно скажу. Я думаю, що УПЦ зараз потрібно покаятися. За все, що наворотили її функціонери всі попередні роки, особливо за часів влади регіоналів, коли вони розгорнули на всю котушку свої забаганки. І робити це потрібно було вже давно. Інакше авторитет буде тільки зменшуватися. І цю структуру змістять з головних позицій на узбіччя (а святе місце порожнім не буває, як відомо), де вона стане прихистком фріків і тих, хто досі чекає на росію в Україні. Шановні представники УПЦ – папа Римський вибачався за інквізицію, тіара з нього не впала, а ви? – з вас корона впаде якщо попросите вибачення за свої косяки?

Функціонерам УПЦ потрібно відмовитися від контпродуктивної стратегії – бажання обдурити всіх, мовляв, “ми краще знаємо канони, тому ви всі – мовчіть”. Ні, греки краще знаю канони – вони їх писали. Ні шановні, щоб когось переконати в тому, що вам вигідно, потрібно хоча б щоб вас слухали. А вас тепер слухати не хочуть. І ви весь час навіть “ображаєтеся” – “як це так! нас тепер не слухають! нас тепер у рівень з усіма ставлять! та ми ж – ого!” Ні, забудьте, звикайте до нової реальності, тепер потрібно бути на рівних із контрагентами і вступати в чесну конкуренцію з іншими релігійними організаціями. Ваші токсичні стосунки з мск – це ваші проблеми, і нічиї більше. Вирішуйте, думайте, тільки не думайте, що можна пересидіти, тому робіть щось – вихід є, якщо його шукати.

Наведу приклад. Я був знайомий з одним сільським батюшкою в селі під Києвом, він ще мені з гордістю говорив, що це рідкісний храм УПЦ в Києвобласті, де поминають п. Кирила. А вже років п’ять ішла війна – і вже тоді було трохи токсично поминати п. Кирила. К. І керівництво УПЦ на це дивилося крізь пальці – “ваша справа, як хочете поминайте чи ні” (і правильно до речі). А тут отець прямо хизувався цим – ось! у нас поминають! Хоча він не подумав про тих людей, у кого вже тоді в цьому селі хтось загинув в АТО – яким їм це буде? Ну я добре знаю церковну кухню, сиділи-випивали, говорили про те про се, обговорювали церковні плітки. І ось він скаржиться, що, мовляв, сільрада його пресує, чіпляється, штрафи за світло надсилає тощо. Я тільки відкрив рота, щоб сказати: “ну так ти роби хоч щось, щоб заробити авторитет у сільської громади, у людей”. Не знаю, курси англійської для дітей чи ще щось там – а в нього є кілька приміщень при храмі, які просто стоять порожні – і він тут перебиває мої думки – йому, виявляється, пропонували зробити там центр реабілітації для атовців – гуртожиток можна було організувати. Поруч природа, ставок, річка – вони могли б там якось відволіктися і прийти до тями після війни.Але ні – батюшка відмовив – “тааа… навіщо це? а що вони тут будуть робити? тааа, не потрібно!” Тобто людина не може одне з іншим ніяк пов’язати… Ну і коли нещодавно я побачив повідомлення, що були збори громади цього села, де всі одностайно проголосували за перехід до ПЦУ (це село чудом уникло окупації, але людям усе було дуже добре і чутно, і видно, і відчутно, коли будинки підстрибували від вибухів…) – перша моя думка була: “Ну що, дурень-батюшка, допоминався патріарха Кирила?!”. А потім подумав: “Ідіот ти, ідіот, адже якби ти пустив до себе в храм атовців – вони б тебе і захистили, а так – втратив усе”. І ось у цьому маленькому прикладі – вся УПЦ. Її неадекватність у сприйнятті того, що відбувається в суспільстві, завзятість у “лінії партії”, дурість у не зароблянні очок іміджу в суспільства, чванство і лінь. І очікування незрозуміло чого… Тільки ось чого? Російських танків із російським миром? Ви дочекаєтеся поки суспільство, як моя сільська громада, до вас прийде і скаже – а ну-ка забирайтеся-но звідси, хлопці, туди, край села…

Відносини – ресурс, тільки якщо їх будувати і в них вкладати. І ось в УПЦ стосунки з суспільством зіпсувалися з багатьох причин, а УПЦ цього за своїми діями впритул не помічає. Вони навіть щось говорять, але нічого не роблять – як чиновники – сидять на своїх місцях і відмовляються встати, навіть коли вся країна – встала…