Серед кварталів центральної частини нинішньої столиці Криму здіймається угору шпиль мінарету. Це давня Ак-Мечеть, нині більш відома як Кебір-Джамі, тобто соборна. Автори побували в ній у надвечір'я Величної Ночі – центральної події священного місяця Рамадан.
Соборну мечеть Кебір-Джамі (м. Сімферополь, вул. Курчатова, 4) було споруджено 1508 року, про що свідчить напис арабською мовою над входом. Однак новітні дослідження реставраторів дозволяють припускати більш ранню дату – 1502 рік. До мечеті належав також навчальний заклад - медресе, будівля якого по вул. Самокиша, 8 теж збереглася (нині тут розташована кримськотатарська бібліотека).
Первісно базилікового типу храм був прямокутним у плані, розмірами 9 на 12 м (хоча за однією з версій, первісно храм був купольним, розмірами 7 на 7 м) із входом з півночі, міхрабом (нішею) у південній стіні й мінаретом, що стояв окремо. Аскетично скромним і скупим був його зовнішній вигляд: жодних профілів, лиштв, інших прикрас, крім хронограми, яка повідомляла, що мечеть спорудив на славу хана Султан-Менглі-Гірея Абдурахман-бек-Алі у місяці мухарел 914 (1508) року. Намагаючись урізноманітнити фасади, древній майстер застосував 2 варіанти оформлення вікон: у нижньому ярусі вони прямокутні, вгорі – округлі. Мальовничості всій композиції надавали також трьохсхиловий дерев'яний дах з черепичною покрівлею й невисокий мінарет, викладений з грубо тесаного каменю-вапняку, з простим шерфе (балконом) і конічним завершенням, увінчаним півмісяцем.
Стіни храму були викладені з черепашника на глиняному розчині з наступним тинькуванням і вапняною побілкою. Регулярно поновлювана білизна стін й визначила назву спершу храму – Ак-Мечеть (Біла мечеть), а згодом й однойменного татарського поселення.
У першій половині XVIII в. мечеть горіла, була відновлена в 1772 році й розширена у північну сторону. На початку XX в. (1907 р.) храм було капітально відремонтована й розширено, у результаті чого змінилася й ускладнилася його об'ємно-просторова композиція: після прибудови бічних нефів мінарет опинився всередині одного з них, на північному фасаді з'явився розвинутий карниз, збагачений дрібною пластикою, а на південному – фронтон, прикрашений лучковими кокошниками, невластивими архітектурі ісламу. Після примітивних перебудов і розширень споруда набула статусу соборного храму (Кебір-Джамі), майже квадратний план і дивний екстер'єр, у чому й полягала її оригінальність.
Однак розширення й оновлений вигляд не зуміли допомогти Кебір-Джамі стати дійсно провідним соборним храмом у змаганні з новими мечетями, зведеними у місті в XIX ст., більш привабливими або розташованими ближче до місця проживання парафіян. На кінець XIX ст. їх у місті налічувалося щонайменше десять.
Скромній древній Кебір-Джамі доля визначила відповідальну роль: вона стала головним містотворчим елементом колишнього середньовічного поселення Ак-Мечеть. Саме до храму й прилеглих до нього великих площ – культової, базарної, водорозбірної – сходилися найкоротші шляхи з житлових масивів, що наростали довкола як кристали у насиченому розчині, ліплячись одне до одного та розповзаючись схилом плато в усі боки.
Згодом, після приєднання Криму до Росії на вільних місцях біля Кебір-Джамі з'явилися православні храми – спершу полкова церква Костянтина й Олени, згодом Петропавлівський собор, Святотроїцька грецька церква й інші.
Після другої світової війни Кебір-Джамі перебувала у запустінні й переробках, тривалий час у ній знаходилася палітурня майстерня. Нове відродження древнього храму почалося після повернення з депортації на батьківщину кримських татар – 1989 року мечеть передано мусульманській громаді.
Після ретельного вивчення пам'ятки фахівцями Кримської комплексної архітектурно-реставраційної майстерні інституту «Укрпроектреставрація» та комплексного дослідження її стану, вирішено було звести на старих фундаментах нові кам'яні стіни на міцному цементно-піщаному розчині із застосуванням сучасних залізобетонних конструкцій. Залишено лише древній фрагмент стіни з міхрабом, вмонтований у мурування південного фасаду вже нового храму. Проект його виконали фахівці майстерні – архітектори А. Абдурахманов, Ш. Халілов, інженер Л. Опанасенко. Будівництво вели Кримське реставраційне управління й турецькі майстри. Замовником виступила Кримська інспекція пам'яток архітектури.
Нинішній вигляд мечеті вирішено у формах турецької культової архітектури. Трьохнефний молитовний зал із притвором, хорами для жінок та розташованим у західному нефі мінаретом увінчано напівсферичним куполом на високому восьмигранному барабані зі стрілчастими вікнами на всіх гранях. Автори урізноманітнили фасади поєднанням вікон – прямокутних у нижньому ярусі, стрілчастих і округлих угорі. У членуваннях плану оновленого храму відображено будівельні етапи реконструкцій та розширень.
Мечеть Кебір-Джамі може вмістити одночасно не більше 200 вірних, тож святкові намази, на які приходять до 2 тис. мусульман, доводиться проводити на вулиці або в орендованих спортивних залах. У зв'язку з цим, вже більш як п’ять років Духовне управління мусульман Криму звертається до сімферопольської влади з проханням надати земельну ділянку для будівництва нової соборної мечеті, однак проблему цю досі не вирішено.
***
8 жовтня цього року, проте, у мечеті багатолюдно не було. Удень сюди раз-по-раз заходили помолитись люди. Місцевий хлопчина пояснив: у будні, коли більшість мусульманам зайняті працею у світських установах, вірним дозволено відбувати намаз (молитву) не о чітко визначеній годині, а протягом певного проміжку часу, коли на це дозволять обставини. "Приходьте увечері, після заходу сонця – тоді буде цікавіше", — запросив він.
Так воно і було. До просторого шатра поруч з мечеттю о пів на сьому зійшлись на спільну трапезу кількадесят людей – ті, хто сумлінно постив протягом дня. Сиділи окремо: чоловіки за одними столами, жінки за іншими. Декілька хлопчаків розносили їжу: шурпу (м'ясну зупу), пиріжки з м'ясом та цибулею, хліб, а також по банану й пакетику соку.
Повечерявши, вірні перейшли до храму. Чоловіки зібралися унизу, жінки розташувались на другому поверсі, схожому на хори християнського храму. Деякі з них були вдягнуті у традиційне довге вбрання, що обгортає цілу постать разом з головою, залишаючи відкритим лише обличчя. Згідно зі звичаєм, жінка повинна вдягатися скромно і "не виділятися". Нині, щоправда, власницю такої одежі на вулиці аж надто помітно.
На відміну від жіноцтва, чоловіки сиділи на долівці рівними рядами. Протягом молитви поклони і проповіді мулли чергувалися з доволі монотонним, проте мелодійним співом. Вочевидь, ця молитва Величної Ночі була справді небуденним явищем – її старанно фільмувала місцева татарська журналістка.
Використано фрагменти книг Ю. Крикуна «Пам'ятники кримськотатарської архітектури» та С. Червоної «Мистецтво татар Криму» (переклад з російської власний).
Світлини Тараса Гринчишина