При розгляді історії України кінця XVI – початку XVII століть часто акцентується увага на боротьбі між римо-католиками та прихильниками унії, з одного боку, і прихильниками “старожитнього” православ'я – з іншого. Ця боротьба розглядається найчастіше як внутрішня. Хоча певна увага приділяється й зовнішньому чиннику – римо-католицькій експансії, яка йшла з Заходу. Безперечно, така експансія була. У той час “латинська” Європа була в силі. Тому, закономірно, європейські країни, у значній частині яких домінувало римо-католицьке віровизнання, намагалися поширити свої впливи. Разом з тим поширювався й вплив Римо-Католицької Церкви, котра у той час здійснювала активну місіонерську діяльність – у т. ч. й за межами Європи.
Однак, розглядаючи історію України зазначеного періоду, ми часто дистанціюється від турецького чинника. Складається, наприклад, враження, що він не відігравав помітної ролі в тогочасній міжконфесійній боротьбі на українських землях. Хоча неупереджений огляд фактів показує, що це не так.
Як відомо, в XVI ст. сунітська Османська імперія належала до супердержав: її володіння розкинулися на трьох континентах – в Азії, Африці й Європі. На Сході їй протистояла шиїтська Персія, на Заході – католицький світ, де чи не найголовнішою політичною силою була імперія Ґабсбургів (Австрія). Проводячи західну політику, турецькі султани були зацікавлені в тому, аби не допустити консолідації європейських країн. Не останню роль у цьому відігравав релігійний чинник – він суттєво впливав тоді на політичне життя. Зрештою, не лише тоді.
У той час Західна Європа була розколота конфесійно на католиків і протестантів. Цей розкол був на руку Османській імперії. І щоб нашкодити римо-католикам, вона підтримувала протестантів, а крім того намагалася використовувати ще й православний чинник.
Хоча конфлікт між римо-католиками й православними мав давню історію, проте зберігалося уявлення, що і одні, й другі – християни, що між ними є чимало спільного. Римо-католики й православні контактували, про що засвідчила Флорентійська унія 1439 р. В інтересах очільників Османської імперії було не допустити єдності католиків і православних, а то й посприяти конфлікту між ними. Тим паче, що турецькі султани мали серйозний важіль, з допомогою якого могли істотно впливати на ситуацію. Усі східні патріархи Православної Церкви опинилися в межах Османської імперії. Вони так чи інакше залежали від турецьких султанів і, відповідно, мусили ладнати з ними.
В інтересах Порти було не допустити об'єднання Московії з римо-католицьким світом, а також створити зони конфесійної напруги між православними і римо-католиками у Східній та Південній Європі. Натомість римо-католики шукали шляхів до укладення унії з православними – зокрема тими, що жили за межами Османської імперії.
У цій ситуації римо-католики самі створили привід для напруги між ними і православними. Мається на увазі прийняття 1582 року Католицькою Церквою Григоріанського календаря. Існувало сподівання, що також інші християни, у тому числі православні, приймуть його, оскільки цей календар ґрунтувався на точніших астрономічних розрахунках і де-факто не торкався догматичних питань. Проте східні патріархи, зокрема Константинопольський Єремія, відмовилися від календарної реформи. 1583 року Єремія провів собор, на якому різко її засудив. Імовірно, тут дався взнаки вплив османської влади. Представники останньої добре прорахували, що неприйняття православними Григоріанського календаря призведе до конфліктів між ними й католиками. На українських теренах, зокрема у Львові, на “календарному ґрунті” дійшло навіть до кривавих конфліктів, а в українській полемічній літературі кінця XVI – початку XVII ст. питання календарної реформи стало одним з найголовніших. Показово, що перший український друкований полемічний твір – “Календар римський новий” Герасима Смотрицького – присвячений саме йому. До речі, протестанти теж спершу відмовлялися приймати Григоріанський календар.
Саме після календарної реформи розпочинаються активні вояжі православних єрархів з Османської імперії на терени Східної Європи, зокрема й в Україну. З чим була пов'язана така активність? Формально – до Москви їхали нібито “за милостинею”, тобто розжитися грішми. Та головне – ці єрархи почали втручатися в церковне життя на українських землях.
Майже за 600 років існування Київської митрополії (з часів хрещення Русі) ніхто зі східних патріархів не відвідував Русь-Україну. А тепер вони стали тут частими гостями. 1586 року на українських теренах побував Антіохійський Патріарх Йоаким, який, зокрема, надав ставропігію Львівському братству. Тепер це братство виходило з-під влади місцевого єпископа й безпосередньо підпорядковувалося патріарху. Йому надавалися широкі права. Ось як про це писав Михайло Грушевський: “В своїх розмовах з братчиками він (мається на увазі Патріарх Йоаким – П. К.) не тільки похвалив їх плани братського устрою, але ще додав до них у своїй грамоті ряд дуже важливих прав і поручень братству, які мали зробити повний переворот в дотеперішніх церковних відносинах: реформоване Львівське братство має послужити центральним, навчальним орнаном нової організації, релігійної назверх, національної в основі своїй, яка мала обняти всю Україну. Давніші братства касуються, нових закладати нікому не дозволяється інакше як по типу Львівського братства, під його зверхністю й властю, як його підвладні органи”Це, до речі, сприяло створенню конфліктних ситуацій між братством і Львівським єпископом Гедеоном Балабаном. Буквально через два роки після відвідань Антіохійського Патріарха Йоакима, в 1588-1589 рр., на українські землі прибув Константинопольський Патріарх Єремія. Тоді ж таки він побував у Москві, де дав згоду на створення там Московської патріархії. Хоча це було зроблено під тиском московської влади, але такий вчинок не суперечив політиці Османської імперії, яка на той час бачила в Московії корисного для себе гравця на європейській геополітичній шахівниці. Їй вигідно було мати на Сході Європи православне царство, яке б протистояло Речі Посполитій, де домінували римо-католики. До того ж у цій державі були православні анклави, Україна й Білорусь, які могли бути використані Московією в своїх політичних іграх.
Показово, що Константинопольський Патріарх Єремія здійснив чимало перемін у церковному житті України, які важко назвати конструктивними. Грушевський, який загалом позитивно ставився до православних діячів, вважав, що цей єрарх втручався в місцеві відносини дуже різко, не рахуючись із місцевими обставинами, тутешніми практиками та звичаями. Він підтвердив установчу грамоту, дану Львівському братству Патріархом Йоакимом, й поставив місцеву єрархію під контроль і цензуру братств. Єремія вдався до репресій над єрархами, скинув Київського митрополита, загрожував скиненням єпископам, оточив їх атмосферою погроз та кар. Звісно, можна говорити, що Єремія погано знав українські реалії, чогось міг і не врахувати.
Однак не варто думати, що Патріарх, перебуваючи на українських землях, діяв спонтанно. Він проводив певну лінію, маючи на меті створити в Україні підконтрольні йому ставропігійні інституції, братства зокрема, а, по можливості, й установити контроль за єрархією Київської митрополії. Для чого він це робив? Очевидно, щоб не допустити зближення православних Речі Посполитої з католиками. Однак результат, радше, був протилежним. “Се, – писав Грушевський, – мало нещасливі наслідки: владики українські були ображені такою сваволею патріархів, і се було одним із важливіших мотивів переходу їх на унію”Грушевський також зазначає, що слідом за патріархами на українські землі хлинули різні грецькі єрархи, серед яких не можна було відрізнити правдивих від самозванців, розібратися в грамотах, які вони приносили нібито від патріархів, жадали грошей, вирішували спори тощо. Загалом вчений вважав, що масова поява священнослужителів з Османської імперії була пов'язана з меркантильними інтересами. Звісно, можна допустити, що серед цієї братії були авантюристи, які приїхали задля наживи. Та все ж складається враження, що такий відносно масовий наїзд православних священнослужителів із чужої держави не був випадковим. Чи не було серед них агентів, які працювали на турків?
Безперечно, турки були зацікавлені не допустити унійного процесу, тобто власне поєднання католиків і православних – у Речі Посполитій. Не вдаючись у деталі, звернемо увагу на один відомий факт. 1596 року у Бресті одночасно відбулися два собори: на одному підтримали унію, на іншому, де зібралися православні ортодокси, її засудили. На православному соборі був присутній представник Константинопольського Патріарха Никифор. Уже після собору влада Речі Посполитої звинуватила його у шпигунстві на користь турків. І хоча православні ортодокси усе заперечували, до цієї особи було чимало запитань. Православний полемічний твір “Пересторога”, написаний буквально слідами цих подій, хоча й виправдовує Никифора, проте наводить факти, які змушують засумніватися в його доброчесностіПісля того, як було укладено унію, Константинопольський патріархат продовжував посилати своїх представників в Україну. Головним центром православної опозиції на початку XVII ст. став Київ. Тут у Печерському монастирі 1612 року оселився Софійський митрополит Неофіт, який почав виконувати єпископські функції: святив церкви, ставив священників і дияконів тощо. Загалом, дивно, що митрополит, під духовною опікою якого перебувають болгарські терени, покидає свою митрополію і їде в Україну. Невже з доброї волі? Чи, можливо, його змусили це зробити, давши певне завдання?
Цікаво відзначити, що в той час у полемічній літературі починає творитися міф про те, що православним християнам під турецьким султаном жити краще, ніж у Речі Посполитій. У цьому випадку маємо свідоме перебільшення. Звісно, не варто демонізувати Османську імперію, але казати про велику віротерпимість цієї держави теж не слід. Тим паче, що тут релігійні інституції жорстко контролювалися владою. Щодо Речі Посполитої, то це була одна з найбільш віротерпимих країн Європи. Очевидно, комусь потрібен був міф про “хороше життя” православних християн під турецьким султаном. Тому виникає запитання, чи не готували православні полемісти приєднання українських земель до Османської імперії? Зрештою, у другій половині XVII ст. турки захопили частину Правобережної України.
У 1620 та 1621 роках Єрусалимський Патріарх Феофан без згоди на те влади Речі Посполитої висвятив Київського митрополита й єпископів Київської митрополії. Таким чином відбулося відновлення єрархії Православної Церкви в Україні й Білорусі, яка зазнала руйнації після Берестейської унії 1596 р. Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха. При ньому ж був екзарх цього патріарха Арсеній. Цікаво, що перед відновленням православної єрархії Київської митрополії Феофан побував у Москві, де теж учинив певні свячення. А під час висвячення єрархів Патріарх відпустив Петру Конашевичу-Сагайдачному та іншим козакам, що, власне, організували цю акцію й захищали Феофана, гріхи – бо незадовго перед тим вони здійснили похід на Москву.
Зважаючи на особливості згаданого візиту Патріарха Феофана, можемо стверджувати, що він мав бути санкціонований турецькою владою. Відновлення Феофаном у Москві патріаршества створювало умови для перетворення Московії на такий собі “оплот православ'я”, який би протистояв Речі Посполитій. Оскільки у цій державі, як уже говорилося, залишалися значні православні регіони, Москва мала би стати для них “притягальною силою”, створюючи серйозні проблеми Варшаві. Саме тоді, коли здійснювалася ця “православна спецоперація”, Туреччина вела серйозну війну з Річчю Посполитою, яка закінчилася грандіозною Хотинською битвою 1621 року.
У цьому контексті й маємо осмислювати відновлення Патріархом Феофаном єрархії Київської митрополії. Він не лише висвятив єпископів і митрополита, а й широко роздавав ставропігійні права. Наприклад, такі права отримали Київське, Луцьке, Слуцьке, Львівське та інші братства, вийшовши з підпорядкування місцевого духовенства. Показово також, що єрархи Феофанового свячення однозначно орієнтувалися на Москву. Один з цих єрархів, Володимирський і Берестейський єпископ Йосиф Курцевич в 1624 чи в 1625 році прибув до Московії, де був висвячений на єпископа Суздальського і Торуського. Він також сприяв переселенню на московські терени українцівЄрархів Феофанового свячення не визнавали представники влади Речі Посполитої. Самого ж Феофана вважали турецьким шпигуном. Висвячені ним митрополит і єпископи майже не виїздили з Києва, перебуваючи під збройним захистом козаків.
Взагалі в той час чимало православних з України й Білорусії шукали підтримки у Москві, оскільки остання володіла значними матеріальними ресурсами. Тому туди їздили за фінансовою домогогою, шукали там покровительства. Це спостерігалося ще з кінця XVI ст. Уже тоді просили фінансової допомоги в московського царя львівські братчики, а також різні духовні особи. Й отримали її. Особливо активізувалися контакти православного духовенства України й Білорусі з Московією в 20-их рр. XVII ст., коли Київським митрополитом був висвячений Патріархом Феофаном Іов Борецький. Тодішні українські й білоруські православні священнослужителі навіть почали проводити ідею, що московські царі з династії Романових походять від давніх київських князів й мають права на Київ. Відповідно, православні України й Білорусії мали б опинитися під рукою московітів. Не без впливу агітації з боку православного духовенства у 20-30-их рр. XVII ст. почалися переселення українців, зокрема козаків, на терени Московії.
Єрархія Феофанового свячення існувала паралельно з уніатською (обидві претендували на успадкування колишньої Київської митрополії), що створювало для влади Речі Посполитої проблему, яку треба було, поки не пізно, вирішувати. Це спробував у 30-х рр. XVII ст. зробити новообраний король Владислав IV Ваза. У 1632 р. при його сприянні сейм прийняв “Статті для заспокоєння руського народу”, які легалізували діяльність у Речі Посполитій неунійного православного духовенства. Король, затвердивши 1633 року Київським православним митрополитом Петра Могилу і узаконивши існування Православної Церкви в Речі Посполитій, домігся того, що нові православні єрархи зайняли лояльну позицію до влади. Водночас ці нововисвячені й признані владою єрархи були налаштовані проти козацтва, яке, натомість, підтримувало владик Феофанового свячення. Лідером останніх можна вважати Ісайю Копинського, який боровся з Петром Могилою за митрополичу кафедру. У 30-их рр. XVII ст. активні контакти православного духовенства України й Білорусії з Москвою припинилися. Лише в 40-их роках вони почали поступово відновлюватися.
Ситуація помітно змінилася 1648 року, коли Богдан Хмельницький підняв повстання. Перед цим він уклав договір з турками, за яким вони мали допомогти козакам. Що й зробили, приславши Хмельницькому кримських татар, які становили майже половину його повстанського війська. Тогочасні архиєреї православної Київської митрополії не схвалювали таких дій. Принаймні намагалися займати нейтральну позицію. Проте Хмельницького підтримали прислані з Османської імперії православні єрархи. 27 грудня 1648 року Єрусалимський Патріарх Паїсій вітав козацького гетьмана, а під час урочистої служби без сповіді (!) відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи. Цікаво, що після київського візиту Паїсій подався до Москви, де, зокрема, зустрічався з царем Олексієм Михайловичем, який 1654 року після Переяславської ради “взяв під свою руку” гетьмана Хмельницького з військом Запорозьким.
Загалом, показово те, що всі східні патріархи, які приїздили в той час в Україну і втручалися в місцеві церковні й політичні справи (Єремія, Феофан, Паїсій), були пов'язані з очільниками Московії і працювали над тим, щоб православні Київської митрополії опинилися в орбіті московського впливу. Це відповідало інтересам Османської імперії.
Єрусалимський Патріарх Паїсій залишив при Хмельницькому свого повіреного – коринфського митрополита Йоасафа. Це досить дивна особистість. Він перебував при гетьмані в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. Йоасаф навіть подарував Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господньому. Символічний подарунок! Цей єрарх також учащав до Москви. Зберігся універсал Богдана Хмельницького від 1 травня 1649 р. для поїздки Йоасафа в стольний град “всеа Русиї”Цікаві свідчення про Йоасафа подає анонімна “Дума козацька о войні з козаками під Берестечком”"Все світ спужає, коли пізнає: МИТРОПОЛИТ забитий.
В той же порі ту а був з КОРИНФУ ой старець знаменитий".
Та все ж автор осуджує діяння цієї людини:
"О дідчії коси, сто дідьків в носі: твоя то справа била
З твоїми чернцями, монастирцями, богдай се і не снила.
Ви підбивали, ви розгрішали, хоругви нам святили
Свинець давали і примішали, щоб єсмо ляхів били".
Із цих слів однозначно випливає, що коринфський митрополит разом з присланим з Османської імперії православним духовенством провокував козаків на війну з поляками. Цього автор не сприймає й осуджує:
"Кров наша била, нас боронила у Жовтих Вод. Бог з нами
Ви запалили і світ згубили вашими пихотами".
Більше того, автор пісні вважає, що «боронити віру» козакам не було сенсу, адже Річ Посполита в релігійному сенсі була державою толерантною. Вона вважалася чи не найбільш віротерпимою державою в тогочасній Європі Зрештою, конфесійні противники православних не чинили їм якоїсь великої кривди:
"Мовите ВІРА: дадь в Польщі міра вся ЄРЕСЬ заживає:
Жид, і поганин, і аріанин покой о віру має.
Ми дурні були: о віру били, бо ви нас так учили.
Щоб єсте віру зо всього миру руського вигубили.
Ви бунтували, бисьте пропали. А козакам УНІТИ
Що провинили, в чім прогрішили козакам ЄЗУВІТИ?"
Ці рядки повністю заперечують традиційні в українській історіографії уявлення про роль релігійного чинника у повстанні під проводом Хмельницького. Якщо виходити з розуміння автора, то цей релігійний чинник був зумовлений не якимись переслідуваннями православних, а пропагандою, яку проводив митрополит Йоасаф і йому подібні. Вони цілеспрямовано нацьковували козаків, щоб ті воювали з ляхами. І, схоже, такі уявлення відповідали реаліям.
З цієї ж пісні дізнаємося, що під час Берестецької битви було схоплено турецького посла до Хмельницького, який їхав до нього з якимись грамотами. Цей епізод засвідчує, що Хмельницький активно контактував з турками. І, очевидно, не останню роль тут відігравали священнослужителі, прислані з Порти.
Загалом, можемо констатувати, що православне духовенство Константинопольського та інших східних патріархатів наприкінці XVI — початку XVII ст. відігравало не останню роль у «гібридній війні», яку вела Османська імперія проти Речі Посполитої. У цій війні воно не лише працювало на турецьку владу, а й підігравало Московію, яка стала «православним царством» і почала претендувати на православні землі у Східній Європі. Одним з результатів цієї «гібридної війни» й стала Переяславська рада 1654 року.