Біженці потребують знову повірити в те, що контролюють своє життя, - монахиня-психолог
Сестра Неля Куцак зі Згромадження від Ангелів є професійним психологом і вже має досвід праці із постраждалими від війни на Донбасі. Вона звертає увагу на існування так званого синдрому біженця, що не дозволяє людині вести нормальне життя. А тому не можна все робити за біженців, вони повинні знати, що й надалі зберігають вплив на своє життя, що й надалі можуть приймати рішення. "Допомагати потрібно мудро", - акцентує монахиня.
Черниця бере участь у чергуваннях на залізничному вокзалі у Вінниці, куди прибувають евакуаційні поїзди. Сестри разом з волонтерами облаштували місце, де біженці можуть відпочити перед подальшою подорожжю.
«Це в основному матері з дітьми, які часто нічого не мають з собою», – розповіла сестра Неля, зазначивши, що в залі є місця для спання, іграшки та речі для дітей, а також місце, де роздають гарячі страви, які цілодобово приносять мешканці міста. Також розподіляються речі, які біженці можуть забрати із собою в подальшу мандрівку, зокрема, дитяче харчування, напої та печиво.
«У травматичних ситуаціях їм здається, що вони вже нічого не можуть. Тоді вони стають беззахисними як діти», – зазначила черниця-психолог, вказуючи на те, що потрібно допомогти біженцям повірити в те, що вони і надалі можуть вирішувати про свою долю.
«Коли опускаються руки, коли їм здається, що вони є жертвами, що вже ні до чого не здатні, тоді настає найбільша загроза, тоді вони можуть втратити життя, – додала вона. – Коли ж повертаємо їм відчуття того, що за будь-яких обставин можу обирати, можу щось зробити, то люди витримують тягар і дають собі раду навіть серед найважчих обставин. Такі розмови я проводжу навіть на вокзалі, – зазначає с. Неля, – де люди спонтанно підходять і починають розповідати про те, що пережили. За допомогою різних запитань підводжу їх до того, щоб вони знову взяли контроль над своїм життям, після чого вони зовсім в іншому стані їдуть далі, дехто каже, що завдяки цій розмові від серця відвалися камінь, бо раніше не могли про це нікому розповісти. Дехто виходить із залу, знову всміхаючись, наш вокзал стає для них оазисом серед болю та страждання».
