«Моління Данила Заточника» – загадковий твір давньої літератури України-Русі

Ймовірним адресатом послання був князь Ярослав Володимирович, що правив у Новгороді з перервами у 80-90-і рр. XІІ ст. (помер після 1207 р.). Ім’я цього князя фігурує в деяких списках твору. Щоправда, в інших списках зустрічаємо ім’я Ярослава Всеволодича, який у ХІІ ст. правив у Чернігові. Зустрічаються в списках також імена інших князів. Твір же має «новгородську прив’язку». Із нього можна зрозуміти, що автор був засланий на озеро Лаче в Новгородській землі (зараз Архангельська область Російської Федерації) [1]. Словниковий матеріал списків твору дає підстави припустити, що батьківщиною автора була Південна Русь.

Про автора «Моління Данила Заточника» черпаємо відомості з самого твору. Текст же малює нам цікаву особистість, інтелектуала-книжника, який зазнав гонінь. Можемо припустити, що Данило служив якомусь новгородському князеві (напевно, Ярославу Володимировичу), а потім за якусь провину його заслали в глибинку – на озеро Лаче. Із контексту твору можна зрозуміти, що автор був наближений до князя, був його радником, однак зневажив авторитет свого пана, «піднісся розумом» – як і рабиня Агар, що «стала легковажити господинею своєю». У творі використовується популярна старозавітна історія про жінку Авраама Сарру та рабиню Агар, до котрої звертався Іларіон у «Слові про Закон і Благодать». Відомо, що ця історія мала «щасливий кінець». Ангел Господній знайшов Агар біля джерела води в пустелі (асоціативно в «Молінні» це можна сприймати як озеро Лаче, куди заслали Данила) й повернув її до дому Авраама. Так само Данило Заточник сподівався, що його повернуть до двору князя. Можливо, причиною опали автора була не лише «гордість ума», але й якась любовна історія. Бо чимало уваги в творі приділено «злому жіноцтву» – навіть з певними натяками сексуального характеру.

Те, що Данило Заточник не вигадана особистість, а реальна особа, підтверджує північноруський Симеонівський літопис. У ньому міститься розповідь про якогось попа, який прийшов із Орди «з мішком зілля» і якого заслали на озеро Лаче, «де був Данило Заточник».

Оригінальний текст послання Данила Заточника до нас не дійшов. Зберіглося п'ять його списків-переробок. Найвідоміші з них «Слово» та «Моління» Данила Заточника [2]. Те, що цей текст активно переписувався, а також перероблявся, свідчить про неабияку його популярність. Найкраще уявлення про первісний варіант твору дає «Слово», у якому, наскільки можна судити, оригінальний текст, на відміну від текстів інших редакцій, не перероблений, а тільки доповнений пізнішими вставками. Зокрема, туди ввійшли афористичні вислови на різні теми (заслання й життя при князівському дворі, багатство й бідність, щедрий та скупий князь, мудрість і дурість, чоловік і жінка тощо). Подібні чи майже дослівні афоризми зустрічаємо в збірці «Бджола». «Слово Данила Заточника» й старослов’янський переклад «Бджоли», фактично, ровесники. Аналіз тексту «Слова» дає підстави говорити, що автор брав собі за зразок цей збірник, а також інші ромейські (візантійські) джерела.

Якщо «Слово Данила Заточника» варто розглядати як реальне послання (хай навіть з певними додатками), то текст «Моління», будучи заснованим на базі «Слова», є текстом, радше, комбінованим, де маємо літературну гру. Михайло Грушевський навіть вважав, що «Моління Данила Заточника» – «збір різнородного, в різних часах, в різних місцях, з різних джерел нагромадженого матеріалу, дуже інтересного з культурно-історичного і літературного погляду, але досить припадково сполученого, в котрім доволі неясно проступають зариси первісного твору» [3].

«Моління Данила Заточника» можна сприймати як «антитекст», пародію. Книжкова лексика в творі перемішана із лексикою зниженою та грубуватою. Чимось твір нагадує діатрибу. Є певні відповідники цьому твору у ромейській літературі. Це – жартівливі послання письменників ХІІ ст. Феодора Птохопродрома та Михайла Гліки.

Варто сказати про цих можливих попередників Данила Заточника, твори яких міг використовувати автор (чи автори?) «Моління Данила Заточника». Феодор Птохопродром [4] був надзвичайно плодовитим автором, який писав богословські трактати, коментарі до євангельських текстів, творів Аристотеля, граматичні трактати, складав словники. Він, зокрема, був вчителем імператриці Анни Комніни – освіченої жінки, однієї з перших жінок-істориків. Сучасник Феодора Птохопродрома Михайло Гліка [5] був автором богословських творів. Йому також належить поетичне звернення, написане на народній мові, в якому він просив імператора Мануїла Комніна, аби той помилував його й увільнив із в’язниці. Цей твір перекликається з «Молінням Данила Заточника». Також Михайло Гліка уклав збірник поговірок з богословським трактуванням у віршах.

Можна погодитися, що «Моління Данила Заточника» «виражало свідомість людини, що стала жертвою власної спроби вирватися з узвичаєного середньовічного порядку, продемонструвавши свій інтелект і літературні здібності» і що, на відміну давньоруських пам’яток, синхронних «Молінню» (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) «твір Данила Заточника вражає експренсивним індивідуальним началом» [6]. А це якраз і було притаманним культурі й літературі Відродження.

Справді, «Моління Данила Заточника», на відміну від більшості оригінальних давньоруських пам’яток писемності («Слова про Закон і Благодать» Іларіона, проповідницьких «Слів» Кирила Турівського, «Києво-Печерського патерика», «Повісті минулих літ», «Поучення» Володимира Мономаха, житійної літератури), які є теоцентричними, виділяється своїм індивідуалізмом та своєрідним антропоцентризмом. Звісно, в «Молінні», як і в багатьох давньоруських писемних пам’ятниках, маємо чимало звернень до біблійних сюжетів. Однак ці звернення в Данила Заточника мають виражену індивідуалістичну інтерпретацію. Наприклад, це бачимо у використанні історії Сарри та Агар. Якщо, наприклад, у «Слові про Закон і Благодать» цей біблійний сюжет використовується для алегоричного осмислення розгортання світової (божественної!) історії, то в «Молінні Данила Заточника», як уже було показано, він стає алюзією відносин автора та князя. Те саме стосується й інших звернень до Біблії в цьому творі. Наприклад, автор часто звертається до Псалтиря, а також Притч Соломона. Але ці звернення здійснюються через його індивідуалістичне бачення. Зокрема, ведучи мову про свою мудрість (про це Данило говорить із вираженою самоповагою!) він користається авторитетом цих біблійних текстів:

«Пане мій! Не зри на зовнішність мою, роздивись внутрішність мою. Бо я, пане, хоч одежею вбогий, та розумом багатий, юний вік маю, та розум старий у мене. Думкою б ширяв, мов орел у повітрі.

Тож постав глек глиняний під струмінь крапель язика мого, хай накапають тобі за мед солодші слова вуст моїх. Як Давид [13] казав: «Солодкі слова твої, ліпше від меду вони устам моїм» [Пс. 18, 11]. Ото й Соломон каже: «Слова добрі солодкістю напувають душу, покриває ж печаль [Пр. 12. 25] серце недоумкуватому».

Взагалі антропоцентризм Данила Заточника має чіткий раціоналістичний характер – зокрема, в тому сенсі, що він часто апелює до розуму, мудрості. Саме такою апеляцією починається твір:

«Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи. Встань, славо моя, встань у псалтирі й у гуслях. Встану рано й сповідаюсь тобі. Та розкрию притчами загадки мої і провіщаю в народах славу мою, бо серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю».

Є тут і звернення до біблійних джерел, Псалтиря зокрема, є також Притч Соломона (відповідно, відбувається алегоричне тлумачення авторитетних християнських текстів). Однак на першому місці в «Молінні Данила Заточника» стоїть «свій розум».

Навіть при використанні книжної мудрості автор виявляє критичність, вказує, що самостійно вибирав із книг те, що йому було потрібним: «Я, княже, ні за море не ходив, ні від філософів не навчався, та був як бджола — припадав до різних квітів, збираючих мед у щільники. Тож і я по книгах багатьох збирав солодощі словесні й розум. І зібрав їх, наче у міх води морські». Як бачимо, автор, використовує образ бджоли – образ, що прийшов з ромейської літератури й, фактично, був ранньоренесансний. У такому використанні спостерігаємо орієнтацію на вибіркове «просіювання» книжної мудрості. У чомусь така позиція співзвучна позиції західноєвропейського схоласта П’єра Абеляра (орієнтовно 1079 – 1142 рр.), а твір Данила Заточника (хай і віддалено) перекликається з Абеляровою «Історією моїх страждань» [7].

Одна з головних тем «Моління» – заслання, бідність, з одного боку, та, з другого, життя при князівському дворі, яке пов’язується з багатством: «…кому Боголюбове, а мені горе люте, кому Біле озеро, а мені від смоли чорніше, кому Лаче озеро, мені ж, на нім сидячи, плач гіркий, і кому Новгород, у мене ж в оселі й кутки завалились». Це протилежності, які все ж перебувають у єдності. Більше того – детермінують діяння. Не було б цієї протилежності – не було й «Моління», яким (і це відчутно!) гордиться автор. Адже цей твір – нагода для Данила Заточника продемонструвати свою мудрість, котру він високо цінує.

Вказане протиставлення подається в поетичній та алегоричній формі. Боголюбове – символ заможності, багатства, «рай на землі». У цьому селі під Києвом перебувала резиденція великого князя київського. Боголюбовому ж протиставляється «горе люте». Далі йде низка подібних протиставлень.

Данило Заточник не має ілюзій щодо людей. Доки ти багатий, на тебе зважають, якщо бідняк – нікому ти не потрібен: «…багатий муж усюди знаний є, і на чужинській стороні друзів має, а вбогий — у своїй зненавиджений ходить [Пр. 19,4]. Багатий промовить — усі змовкнуть та піднесуть слово його до хмар, а вбогий скаже — усі на нього кричатимуть. Чиї ризи багаті, того й мова поважна». Натомість зовсім інше ставлення до бідняка, навіть його друзів і близьких: «Друзі ж мої та близькі мої й ті зневажають мене, бо не поставив перед ними трапези зі стравами різноманітними. Багато хто дружить зі мною, тицяючи руку зі мною в миску, а у напасті ворогами себе виявляють і навіть допомагають уразити ноги мої. Очима плачуть зі мною, серцем сміються». Звідси жорсткий висновок: «…не вір другові, на брата не сподівайсь».

Та все ж автор лишається оптимістом. Вважає: труднощі можуть загартувати людину, зробити її сильною, якщо вона зможе належним чином прийняти життєвий виклик і подолати нещастя: «Отак і цина гине, коли часто її топити, так і чоловік, що зазнає многих бід. Ніхто ж бо не може сіллю наїстися, ні у печалі розважливим бути. Всяк-бо чоловік хитрує й мудрує про чужу біду, а свою не може розважити. Золото топиться вогнем, а людина напастями, пшениця, коли товкти її сильно, хліб чистий дає, людина в печалі набуває розум довершений». Отака «діалектика»! Тут мимоволі пригадуються міркування французького філософа румунського походження Еміля Чорана (Сьорана): «Тиранія може зламати індивіда або додати йому сил, свобода ж розслабляє та перетворює на маріонетку» [8].

Звертається Данило Заточник і до моментів психологічних. Говорить, що песимізм, депресія (печаль) є згубними: «Міль, княже, ризи їсть, а печаль людину. Печаль людині кістки сушить». Щоправда, автор «Моління» начебто розраховує не стільки на внутрішні сили, скільки на князівську милість: «Як зглянеться хтось над людиною, що вона в печалі, мов водою студеною напоїть її у день спекотливий. Птах-бо весні радіє, а немовля матері, весна прикрашає землю квітами, ти оживлюєш людей усіх милістю своєю, сиріт та вдовиць, вельможами утиснутих. Княже мій, пане! Яви мені образ лиця свого, голос-бо твій солодкий і вигляд твій красний, мед виливають уста твої і те, що даєш ти, як плід райський. Тож як звеселяєшся ти багатьма ласощами, мене спом’яни, що хліб їсть сухий, п’єш солодке питво, то мене спом’яни, що теплу воду п’є, од вітру незахищений, коли ж лежиш на м’якій постелі під ковдрами соболиними, мене спом’яни, що під єдиним рядном лежить та від холоду конає і краплями дощовими, мов стрілами, до серця пронизаний». Насправді, ця можлива «зовнішня милість» князя не зовсім зовнішня. Для автора «Моління» вона не є чудом, а наслідком розумових зусиль, які прикладає сам Данило Заточник. Саме для цього й пише свій твір.

Далі автор переходить до творення образу щедрого князя (взагалі – можновладця), який відзначається благодіяннями й не скупиться на милостиню: «Бо князь щедрий — отець слугам своїм численним: багато хто полишає отця й матір та до нього приходять. Хто доброму господарю служить, здобуде свободу, а злому господарю служитиме, здобуде рабство ще гірше. Бо князь щедрий, мов річка без берегів, що плине крізь діброви, та напуває не лише людей, а й звірів, а князь скнарний, як річка в берегах, а береги кам’яні — ні пити, ані коня напоїти. Боярин щедрий, мов колодязь солодкий при дорозі, — перехожих напуває, а скупий, як колодязь солоний».

Здавалося, автор продовжує тему милостині, характерної для давньоруської літератури. Але це не зовсім так.

У міркуваннях про щедрого князя зустрічаємо чимало компліментарності. Однак це компліментарність нового, фактично, ренесансного типу. Ренесансні діячі теж шукали собі щедрих покровителів, аби мати змогу реалізовувати себе. Щось подібне бачимо і в Данила Заточника. Він просить князя виявити милість, щедрість і щоб той повернув його до свого двору, до «осередку цивілізації», де би Данило Заточник міг демонструвати свою мудрість. Це видно хоча б із таких слів: «Пане мій! Не позбавляй хліба злидаря мудрого, не піднось до хмар багатого нерозумного. Злидар-бо мудрий, мов злато в нечистій посудині, а багатий красивий та безтямний, наче з паволоки подушка, соломою напхана».

Данило Заточник багато говорить про мудрих людей, протиставляючи їх нерозумним: «Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйсь за ним іти. Бо хоч очі мудрих жадають блага, а глупого учти в оселі. Ліпше слухати суперечку розумних, ніж настанови безглуздих. Дай премудрому настанову, ще мудріший буде [Пр. 1,5]. Не висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють, не орють і в житницю не збирають, а самі себе народжують. Що в міх утлий лити, що глупого вчити, бо собакам і свиням без потреби злато й срібло, а глупому слова коштовні. Мерця не розсмішити, глупака не навчити».

Для Данила Заточника мудрість існує не заради мудрості. Вона для нього – утилітарна. Мудрість потрібна, щоб князь мудро правив. Це передусім у його інтересах. При цьому автор «Моління» не творить образ правителя-мудреця, чи то правителя-філософа. За великим рахунком, мудрість князя не в тому, щоб «бути мудрим», а в тому, аби мати мудрих радників: «То не море кораблі жене, а вітри. Не вогонь розпікає залізо, а роздмухування міхами. Ось так і князь не сам у халепу потрапляє, а радники вводять. З добрим дорадником думаючи, князь високого столу здобуде, а з лихим дорадником думаючи, то й меншого позбудеться». У цих міркуваннях можна побачити суб’єктивізм, чи навіть егоїзм автора «Моління» – адже він вважає себе мудрим радником і сподівається знову опинитися в оточенні князя. Однак при всьому цьому суб’єктивізмі політологічні міркування Данила Заточника не видаються безпідставними. Правитель не завжди здатний охопити всі сфери діяльності й приймати розумні рішення. Але діяти розумно, конструктивно він може, оточивши себе розумними людьми, котрі допомагають йому правити. Тут погляди Данила Заточника співпадають з тим, чого навчали представники китайської філософської школи моїстів. Останні виступали за вдосконалення системи управління. Вважали, що правителі повинні шанувати мудрість, підбирати служилих людей за їхніми діловими якостями і що «мудрі служиві» – це найбільше багатство країни [9].

У «Молінні» Данила Заточника спостерігаємо «плавний перехід» від міркувань про мудрість правителя до міркувань щодо розумної поведінки в сімейних відносинах. Сім’я – соціальна реальність, яка подібна до інших соціальних структур – церкви, державного апарату. Не даремно Данило Заточник, посилаючись на апостола Павла, стверджує: «Хрест є глава церкви, а муж — жони своєї» [Єф. 5, 23; І Кор. 11, 3]». І в сім’ї, стверджується в «Молінні Данила Заточника», багато залежить від того, чи добра жона чи зла, чи конструктивно вона себе поводить чи ні: «Добра жона — вінець мужеві своєму і безжурність, а зла жона — люта печаль, зубожіння дому. Черв дерево тлить, а зла жона дім мужа свого губить. Ліпше в утлій ладьї їздити, ніж злій жоні таїни звідати. Утла ладья штани намочить, а зла жона все життя мужа свого погубить. Ліпше камінь довбати, ніж злу жону навчити. Залізо розтопиш, а злу жону не навчиш. Бо зла жона ані повчань не слухає, ані священика не чтить, ні Бога не боїться, ані людей не стидається, а всім дорікає та всіх осуджує».

Завершується «Моління Данила Заточника» (що цілком зрозуміло) компліментарністю зі зверненнями до біблійних алюзій: «Господи! Дай же князю нашому Самсонову силу, хоробрість Олександрову, Йосипа розум, мудрість Соломонову, майстерність Давидову і примнож, Господи, всіх людей під ноги його». Але таку саме компліментаність можемо зустріти й у ренесансних та й пізніших західноєвропейських авторів. Однак, попри це, у «Молінні Данила Затиочника» є й самокритичність чи навіть самоіронія автора: «Та не уподібнюсь жорнам, бо ті багато людей насичують, а самі себе не можуть наситити житом. Тож не буду тим, кого мир зненавидів за бесіду багатослівну, як птаха, що дріботить пісні свої та скоро зненавиджують його».

Загалом можемо констатувати: «Моління Данила Заточника», яке деякі дослідники вважають чи не «найзагадковішим твором» Русі, справді виглядає «загадково» в контексті давньоруської літературної традиції. Однак ця «загадковість» має своє пояснення – «Моління» стало предвісником нової літератури ренесансного типу. Інша річ, що ренесансний шлях Русі виявився доволі тернистим.

Примітки:

1. Яценко Б. І. Історична основа «Слова Даниила Заточника». Український історичний журнал. Київ, 197 № 12. С. 59—67.
2. Вважається, що найкращим критичним виданням списків «Слова» й «Моління» Данила Заточника є: Danti A., Colucci M. Daniil Zatočnik: Slovo e Molenie. Firenze, 1977. Твір Данила Заточника сучасною українською мовою, який використовується в цій роботі, подається за перекладом Станіслава Бондаря в : Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. Київ, 2001. Том I. С. 344-349.
3. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. Київ, 199 Т. 3. С. 208-209.
4. Про Феодора Птохопродрома див. : Фрейберг А., Попова Т. Византийская литература эпохи расцвета. IX—XV вв. Москва, 1978. С. 124, 156—158, 160—161.
5. Про Михайла Гліку див. : Алексидзе А. Д. Византийская литература XI—XII вв. Тбилиси, 1989. С. 127-131.
6. Історія української літератури. Київ, 2013. Т. 1. С. 523.
7. Див. : Абеляр П. Історія моїх страждань. Листування Абеляра й Елоїзи. Ісповідь віри Елоїзі. Львів, 2004.
8. Сьоран (Еміль Чоран). Допінг духу. Київ, 2011. С. 132.
9. Читанка з історії філософії: в 6 книгах. Київ, 1992. Кн. 1. С. 73.