Благочестиві неофіти: що після них залишається від релігії в Україні
Українці звикли наголошувати на своїх реґіональних відмінностях. Решта рис – ніби осторонь. А втім, наше суспільство щодалі ділиться на світське та релігійне. Причому, не-віряни часто й уяви не мають про найпростіші сторони церковного життя.
Медаль має й зворотний бік. Віднедавна класичним церквам притаманна спільна риса. Вони відроджують своє життя після того, як його насильно втято. За радянським спадком і новим ґенераціям українського духовенства важко зорієнтуватися: як було колись, та як мало бути б нині, якби «колись» не втяли й не вкрали? У ситуації найперше не варто змагатися б із рештою, хто «набожніший». Адже духовна практика – це своєрідна рефлексія, данина внутрішньому, а не позірній вірі; увага до змін довкола, сумніви, а не догматизм – таке було природне сприйняття релігії у попередників, що не зазнали розриву з батьківським світоглядом.
Скажімо, годі уявити, аби на Масницю ще довоєнні покоління випрошували прощення в ближніх. Начебто свідчення покути, а втім… Етнограф Олекса Воропай зазначав, що тільки літні люде просили прощення одне в одного того дня. Мова про релігійну сторону. Та скільки всього до тої Масниці додалося – і млинці, і бої навкулачки тощо. Церковники, осуджуючи такі вигадки, не задумуються, що самі їх і спричинюють, додаючи зайвої ваги релігії в суспільстві.
Усім також відома традиція поминати небіжчиків першої ж неділі по Великодню. У народі її зовуть по різному: і «гробки», і могилки, і «проводи», і «поминальною». Аж тут, навідавшись до провінції, з’ясовуєш: тепер «проводи» у нас як напередодні або після свята Трійці, як і восени на Дмитрівську суботу. Та остання – притаманна радше РПЦ, де набула паралелей із московським князем Дмитрієм Донським.
На сайтах як ПЦУ, як і РПЦ теж не раз зустрінеш рекомендації сповідатися та причащатися ледве не щотижня. Хоча ще «Требник» Петра Могили XVII століття рекомендував сповідь і причастя чотири рази на рік, відтак помісячну – лише тим, хто часто грішить. Згодом й у греко-католиків, й у православних лунатимуть заклики до бодай щорічного прийняття таїнств.
Імовірно, нині православні громади демонструють вірність Богові, стаючи навколішки під час літургій. Але колінопреклоніння – традиція католицька, і сьогодні там її задіюють лише наприкінці нетривалого богослужіння.
До слова, молитовники для мирян – у порівнянні з довоєнними – майже обернулися на чернечі кодекси. Замість кількох сторінок до прочитання вранці та ввечері, як колись – щонайменше вдвічі більше нині. Додати сюди молитви напередодні сповіді з причастям, котрі начебто треба відбути щотижня – і маємо людину, із чиєї голови не вивітрюються благання й денно, й нощно.
Дивовижно, як багато-хто практикує ці всі церемонії та навіть – ще радикальніші, як то невпинна молитва. Також чимало мирян на рівні суворих аскетів мордують себе в піст. Проте ще давні джерела передбачали кілька рівнів посту, зокрема і дозвіл молочних продуктів, найпаче коли вимагає здоров’я. Історії навіть відомий пізній візантійський патріарх, вимушений споживати м'ясо через недуг.
Прецінь корінь згаданих практик криється в сусідній російській версії православ’я.
І проблема в тому, що ця версія, відроджувана за книжками, отримує ґрунт в Україні через той-таки втятий совіцький спадок. Інакше кажучи, катма тих літніх вірян, навчених сприймати віру раціонально та здатних привести до тями неофітів.
Дещиця історії
Властиве, українцям історично притаманна особлива побожність, ревність у вірі тощо. Либонь, недарма одна з приказок звучить як «більший католик за самого Папу Римського».
Отак іще Павло Алеппський, син антіохійського патріарха Макарія ІІІ, мандруючи Україною, нарікав на тутешні довгі служби, які зносив навстоячки. Якраз Булус (араб. Павло) і залишив нам спомини про те, як супроводжував свого татка дорогою з далекого Дамаска – ген до Москви. Їздили, як то кажуть, жебрати. Циганкуваті православні з османських теренів здавна тяглися на Північ, щоби там побідкавшись, мовбито заледве зводять кінці з кінцями серед «агарян», бодай щось та й випросити.
А втім, Булус аль-Галябі трохи пізніше мав із чим порівняти українські звичаї. Провівши два роки на Півночі, він уже, повертаючись назад, присягав, що Україна йому ніби рідна сторона, і люди там – такі ж добрі, як «от ми самі».
Ще б пак. Описуючи московські служби, аль-Галябі згадував, як він із його делеґацією покидав їх: «не інакше, ніж із розбитими ногами та болем у спині, неначе нас розпинали». Прецінь, Булус не шкодує слів про Північ. Розказавши, як «бояться» в Московському царстві священників, ченців лупцюють нагайками за горілку, «коли знайдуть когось п’яним», а миряни не наважуються після ночі шлюбних обов’язків переступити поріг храму, поки «батюшка» не помолився над головою. Бідолашний дяк Павло з Алеппо врешті-решт увінчував свої пригоди коментарем:
«Отут-то ми й вийшли на шлях…. Самоприборкання, досконалости та благочестя, шанобливого страху та мовчанки. Що ж до жартів і сміху, то ми їх і поготів остерігалися, бо підступні московити підглядали й стежили за нами…».
От як веселі антіохійці боялися, аби їх не запідозрили в ганебній поведінці та не донесли про неї цареві. Чимало-бо візитерів на кшталт них поплатилися в російській минувшині за свої південні звички як не засланням деінде, то суворими чернечими обителями.
Новонавернені
Попри зміну часу, російське православ’я й донині знане напівтюремними традиціями. Проте ще дивніше спостерігати, як вони-таки мимоволі поширилися в Україні – і не лише серед прихожан РПЦ. Очевидно, пострадянський простір загалом зіткнувся зі складним явищем. Утрачену релігію, затим і сповідування її навичок стали масово відроджувати вихідці з досі пронизаного атеїзмом суспільства.
Звичними ж історіями нового духовенства та запеклих вірян раптом виявилися геть схожі на ті, що й у протестантів: «Пив, курив.., коловся – аж тут повірив у Бога – урятувався; тепер ходжу до церкви або й маю сан священника, чи пішов під постриг». Зрозуміло, що в цьому довкіллі, яке генерувало в 1980-1990-ті роки, зросли й зовсім новітні покоління вірян чи то примкнули до нього чергові неофіти 2000-х.
Відтак церковні кола обросли традиціями, почерпнутими цілковито з книжок. Властиво, також і з тієї літератури, котра надавала й російському православ’ю тих похмурих ознак, що їх завважив ще Павло Алепський. Не тільки каплички, джерела, проводи померлих на цвинтарях аж кілька разів на рік, як і різного почину «старці», по суті, убрані в одяг схимників ще зовсім молодики, раптом почали обертати релігію в пострадянському просторі на справжній «опіум».
Зауважимо, «старці» – явище притаманне російському православ’ю. Ще за царату там іменували отак літніх чернців, котрі напучували вірян і допомагали вирішувати їм особисті проблеми. Схимники ж – чернці, що покладають на себе найпаче строгі обітниці, стаючи на поріг смерти. І як дивно бачити, коли нині в ці образи перевтілюються різноманітні церковні кар’єристи.
Сюди можна додати багато чого: і екзорцизм (вигнання бісів), і хрестові ходи, і тонни брошурок, і купання в ополонках, і ті-таки гучні святкування Масляних, з якими бореться сама Церква, й ікони, що раптом повсюди замироточили, і різні дива в небі, і замалим – чи не з’яви людям самого Христа й святих небожителів.
Початок цих вакханалій мав уплинути й на сучасну формацію українських церков напрямком Схід-Захід. Адже «за Збручем» екзальтація громад була органічно чужа й православному, і греко-католицькому середовищам.
Природні культові дії виразно існували там щонайменше до совіцької окупації після Другої світової війни. Отож іще сяк-так збереглися до рішучого свого відтворення з кінця 1980-х. Хоча й західноукраїнські релігійні громади теж спіткав натиск неофітства. Досить згадати гучні руйнації мистецьких пам’яток, як от церковних розписів у селищі Славське на Львівщині, або незрозумілу появу – імовірно не без впливу зовні – фанатичної греко-католицької секти «догналівців».
Хай що, проте в 1990-х не лише патріотизм частини мешканців України, але й несприйняття новітніх форм православ’я, що попервах огорнули РПЦ, мусили б насамперед зіграти свою роль в їхньому виборі конфесійної приналежності.
На жаль, в Україні немає серйозних релігієзнавчих досліджень щодо цієї проблемної тематики. Власне, їх і не дуже є кому вести. Зв'язок із попередніми поколіннями духовенства, парафіян, які жили в умовах без заборон віросповідання, ми втрачаємо на очах. А їхні ж манери й життя, і поведінки, й обрядовости вирізнялися акурат тим, чого так бракує нині молоді, що в одвічних екзистенційних пошуках.
Завершення тут.
Олесь Кульчинський,
доктор філософії з тюркології, кандидат філологічних наук, сходознавець, перекладачем з турецької на українську, викладач кафедри україністики Стамбульського університет
