Благочестиві неофіти: у пошуках недавнього релігійного пройдешнього
Початок тут
Було колись
У пошуках ще недавнього релігійного пройдешнього знову-таки складно апелювати до науки, яка наразі оминула увагою його приземлені аспекти. Тому залишається хіба що звертатися до живого зв’язку, хай би нині й оберненого на спомини, що, утім, зблискують у закапелках пам’яти буцім барвисті скельця надщерблених довоєнних карафок:
— Іду кудись – сама не знаю, куди; чи там щось є – аніхто не знає, – світло й тихо у волинському містечку мовила перед смертю сливе сторічна Тодора. За «совітів», позбувшись усіх своїх чималеньких земельних наділів, давно поховавши чоловіка й двох дітей та так і не дочекавшись вістки од сина-повстанця, вона поволі, як і «за Польщі», щонеділі здіймалася схилом – до церкви; з віком вже дибала туди, опершись на ціпок.
Оце й було сприйняття віри…чисте… Тодора передовсім залишала по собі в спадок – рецепт паски. Без кучерявих оздоб, цукрованих «помадок» сучасною мовою, та всіляких кольорових цяток, що радше пасують «кулічам». ЇЇ паска – Великодня здоба, змазана жовтком, із родзинками, вимішена натхненно тонкими, але дужими жіночими руками – пишно вилискувала всього-на- всього гарно загніченою маківкою.
– Сержику, довгенько не бачилися, – там-таки перед церковною брамою смачно пихкала цигаркою в мундштуці інша пані, звертаючись до панотця, що поспішав на літургію. Тривало літня вдова. Тепер – тітка Маруся. Раніше, певно, і не рівня Тодорі за земельними статками, однак – із власними примхами та скандальною уявою про життя; така ж затята до цигарки, як її небіжка-свекруха – священникова дружина.
Маруся – це вже з поколінь молодших. До слова, Тодора теж було набралася сорому через ті покоління. Гаразд, зять – у священники не висвятився, натомість загримів у Березу Картузьку, і все через його «науки» та «музику». Тоді-то підприємливій Тодорі довелося мерщій перехрещувати ще й власну новоспечену невістку з католиків у православні, бо та понесла до шлюбу.
– Везу на возі Стасю з животом у церкву до Шумська; хрестити. А всі євреї довкола знайомі, озираються, дивляться на мене. Питають лукаво: «Куди це ви, Тодосю, їдете?». Я тільки й відводжу очі вбік, – аж до кончини нарікала жінка на ту оказію.
Інакші
Переказані історії якнайліпше демонструють виміри людей, що сповідували християнство змалечку, майже з пелюшок. Вони й почерпнуті з життя священицьких родин на Волині, що потім подарували когорти українських інтелектуалів на Заході, та що дужче – поповнили лави бійців ОУН-УПА, згодом загиблих у лісах або замордованих десь у в’язничних катівнях.
І з де-де призабутих світлин на вас часто приязно глянуть геть не якісь там бородаті чи замолені до синців під очима юнаки. Анітрохи. Франти з гітарами в руках; поціновувачі віршів, театру й світських гутірок, оперних концертів... Усі вони теж ходили до храму; багато з них поставали священнослужителями, проте анікому й на думку не спадало стрибати в спідній білизні до ополонки на Ікві, річці, яку описав у поемі «Варнак» ще Тарас, або ж схиблено бити по десять поклонів за кожної ектенії (молитовні прохання під час літургії).
Такого вам не трапиться на західноукраїнських світлинах довоєнного часу. Аж поодинокі свідки тієї пори прокоментують їх:
– А свекор, отець Леонтій, такий уже був… На базарі пів селу подарунків накупить. Рідним же дітям – що не що , а то – ну, нічогісінько тобі! Ледь не босі ходять. Ліза навіть пальта не мала. І син його, мій чоловік, такий самісінько. Постійно комусь розсилає гроші в конвертах – і ніколи не підпише від кого. Якось іде після служби й тягне додому частувати всіх хористів… Та вдома акурат – ані крихти… Отой думай думу!
Ще колишнє священство, за споминами очевидців, неабияк любило преферанс. Картярська гра – найпаче поширена серед інтелектуальної когорти. Та-бо здобувала богословську освіту – мандруючи за нею до Варшави – сперту на лоґіку, загартовану у вік дискусій з позитивістами, природознавцями тощо.
– Грали, пригадую, з владикою, той на «мізері» пролетів; картами бахнув об стіл і, мовляв, усе – завершено гру! Гроші віддавати не хотів, – донині підсміюються вихідці зі священицьких родин.
До сучасности
Цитовані розповіді мешканців волинських містечок чимось достоту перегукуються з картинами грецького православ’я, або ж його решток у Стамбулі. Чи не тому, що цьому мегаполісу своєї доби теж був притаманний той самий полірелігійний колорит, що й Україні?
Гамірні греки, галасливо, без жодних сповідей шикуються до причастя, а далі –спокійнісінько смалять цигарки на подвір’ї Вселенського патріярхату; богослужіння навсидячки із солідними вірянами в ошатних костюмах. І священники, що раптом стають навколішки перед прихожанами на сповіді, звертаючись риторично: «Що там? Кави випив? Банана з’їв? Та це дрібниці. Сповідайся, усе кажи, але подумки, Богові, не мені». І дітвора, що гомонить під час служби та шмигає по цілому храму, але їй аніхто не дорікне навіть словом.
Ще дивніше спостерігати, коли на нескінченні поклони якогось туриста вже немолодий грецький чернець, стоячи спиною до вівтаря та спостерігаючи зі схрещеними руками за цією чудасією, зрештою мовчки, але напрочуд осмислено, коротко перехристився до грудей і вмостивсь у крісло.
Здається, колись отак «скупо» христилося й українське духовенство. Ніхто ще тоді не лякав пеклом за «перевернуте знамення» – знак христа, що начебто схожий на перевернутий, позаяк рука, наносячи його на тілі від чола, не сягає живота. Урешті, сам катехізис Петра Могили передбачав отакий утятий – лише до серця – христ.
Атож, і в Стамбулі або Ізмірі нечисленні православні віряни також люблять на Водохрестя позмагатися, хто швидше допливе до христа, кинутого в море. А втім, води-таки не крижані, та й це радше олімпійський відгомін – змагаються дужі парубки.
Власне, греки, Константинопольский патріярхат, ще в XVI столітті забороняли українцям святити паски, добачаючи в цім відверте язичництво. 1589 року Вселенський патріярх Ієремія ІІ Транос застерігав українську паству, запобігаючи освяченню хліба та м’яса в наших церквах: «А як хто віднині надалі матиме спільний (звичний) хліб благоговійно за святий… Хай буде відлучений від Отця, і Сина, і Святого Духа, і проклятий, і непрощений».
Та тільки годі згадувати, що на ці погрози в Україні нітрохи не реагували. Відтоді збігло понад чотириста років, але й тепер у будь-якому приході заведено цілісінький рік щось тягнути на подвір’я до церкви, аби тільки «покропити святою водою».
Нині ж і патріярх Варфоломій – перший ієрарх-екологіст. А туристів від РПЦ передусім у стамбульських церквах ще до сьогодні відразу пізнати по згорбленій поставі з поклоном на кожнісіньке «кіріє єлєйсон» – букв. «Пане (Господи) милуй». Однак після схизми Кирила Ґундяєва, його розриву молитовної єдности з Константинополем, ревнивих бороданів та жінок у пістрявих хустинах на Фанарі вочевидь поменшало.
Дивує, утім, чому навіть якась частина прогресивного українського кліру самохіть потакає розвою релігійної екзальтації в Україні. Чи, може, не з руки припиняти ці всі «масляні», «купелі» та колінопреклоніння разом із тривалими богослужіннями? А то запідозрять в єресі й спалять на кострищі?
Якось так, здається… Нарікав руський полеміст Василь Тяпинський ще в XVI столітті: «… І такі були великі ревнителі, що чимало великим коштом церков і монастирів намурували й маєтностями опатрили, золотом, сріблом, перлами й коштовностями церкви приоздобили… Тільки того, що найпотрібніше було, шкіл посполитих – не фундували».
До світла
Імовірно в темряві пострадянської релігійности нескладно простежити, окрім російських впливів, ще два простіших начала. Духовенство, той-таки люд з його вразливими місцями, не поспішає відмовлятися від влади над темною паствою. Ту й налякаєш, і жити навчиш, і гроші, які не є, а власних дітей до пуття доведеш. Момент другий – темнота самої пастви, отже – брак освіти.
Християни на Заході давно піднялися на новий щабель релігії, розгорнули нові дискусії довкола її ваги. Адже не посперечаєшся ні з відкриттями НАСА, ні з генетиками чи й гуманітаріями, що дедалі глибше зазирають в людські суперечності. «Утіху від їжі, як і від сексу, даровано Богом», – декларує папа Франциск. «Природа заслуговує від нас у ставленні до неї того ж трепету й зачудування, яким ми наділяємо людину», – доповнює його патріярх Варфоломій.
В Україні ж навіть в ПЦУ не раз притаманні нашарування неофітських уявлень, що мимохіть випинають назовні. Іноді, заходячи в модерну храмову споруду, де зосереджене прогресивне духовенство, занурюєшся в атмосферу відсутніх поглядів і зматкобожених постатей, що раз по раз горбляться чи то перед вівтарем, чи то перед «отцями».
Та ж похмурість, яка зненацька огорнула наші храми вслід за сонячними орнаментами в кам’яних і дерев’яних церквах козацького бароко. На такому тлі старші покоління зачинателів української автокефалії мають і сучасніший, і значно інтелектуальніший вигляд, попри те, що зійшли в могили. Загадати бодай Мстислава Скрипника – постать, що всім єством бурлила та сипала іскрами з очей навіть в інвалідному візку.
Відтак за радянським спадком і новим генераціям українського духовенства доволі важко зорієнтуватися в питаннях: як було колись, та як мало бути б нині, якби «колись» не втяли й не вкрали? У ситуяції найперше не варто змагатися б із рештою конфесій: хто «набожніший».
– Іду кудись, сама не знаю, куди, чи там щось є – ніхто не знає, – світло й тихо мовила сторічна Тодора.
Отже, духовна практика як своєрідна рефлексія, данина внутрішньому, а не позірній вірі; увага до змін довкола, сумніви, а не догматизм – природне сприйняття релігії від попередників, що не зазнали розриву з батьківським світоглядом.
– А тато після академії вирішив стати реґентом, бо передусім цінував у церкві спів. Потім на якийсь час розчарувався в релігії, не міг її пов’язати з наукою. Але й далі реґентував. Ми-то, дітьми, приходили до церкви з мамою аж на «Вірую», як тоді жартували: «на десяті півні»…
Щонайменше років десять тому на Волині ще таки можна було застати подекуди в кав’ярні просто неба ошатних статечних жінок, які дорогою з храму навідувалися туди ґречно побесідувати за філіжанкою кави, трішки з коньяком, а то й келихом пива з фісташками. І на здивований погляд вони відповідали прямим зором, мовляв: «Що не так?...». Тоді залишалося тільки зніяковіло потупитися перед мудрими очима.
Олесь Кульчинський,
доктор філософії з тюркології, кандидат філологічних наук, сходознавець, перекладачем з турецької на українську, викладач кафедри україністики Стамбульського університет
