Красноармійський мешканець Ігор Падалко, багатодітний батько, уже протягом п'яти років три рази на тиждень влаштовує в центрі міста вуличні обіди для нужденних. Цим благодійність Ігоря не обмежується.
У матеріалі Вікіпедії, присвяченому місту Красноармійську, що на Донеччині, наведено цілий список місцевих визначних пам'яток. Однак серед них не згадана головна. Нематеріальна. Це – благодійна діяльність красноармійського мешканця Ігоря Падалки, багатодітного батька, котрий уже протягом п'яти років три рази на тиждень влаштовує в центрі міста вуличні обіди для нужденних. Цим благодійність Ігоря не обмежується. Але найцікавіше – це те, що одного разу спонукало нині 44-річного чоловіка поспішати робити добро.
З Ігорем ми домовилися зустрітися біля кінотеатру «Мир», поруч з яким проходять «червоноармійські обіди». По дорозі на місце зустрічі тутешній таксист трохи здивував мене, сказавши, що про Ігоря Падалко він особливо нічого не знає. «Зате знаю, що нашим шахтарям зарплату не дали за січень», – так водій перевів розмову в соціально-економічну площину. Після чого зачепив і політику: «Ось Янукович… Ну, покерував три роки, бачиш, що народ не задоволений – йди… Навіщо чіплятися за владу? Ми іноді тут теж до горілки прикипаємо, але потім все ж таки встигаємо вчасно одуматися»…
Тим часом біля кінотеатру вже починали збиратися бідні пенсіонери та безпритульні в очікуванні Ігоря та його обідів. Цього разу їх було близько десяти чоловік. Раїса Федорівна ходить сюди поїсти по понеділках, вівторках і середах вже чотири роки. «Звичайно, мені це допомагає. Я дуже вдячна Ігорю», – говорить добродушна пенсіонерка, продовжуючи також незрозуміло за що дякувати автору цих рядків.
Приїжджає Ігор. Разом зі своїми помічниками, серед яких – його старший син і співробітниця червоноармійського Управління праці та соціального захисту (як з'ясувалося пізніше, в допомозі держслужбовця при роздачі обідів полягає вельми скромна підтримка місцевих органів влади), він розставляє столи, дістає їжу та розливає її по тарілках. Пообідавши, люди повертають посуд, дякують і розходяться. Бачачи, як я фотографую, пенсіонер Микола Іванович цікавиться, з якої я газети…
«Я вже тут спілкувався з московськими каналами, – згадує літній чоловік. – З нашими каналами – не хочу. У Росії мене по телебаченню побачать ті, хто мене живцем не знає, а якщо по українських каналах покажуть, то можуть знайомі впізнати. А мені якось соромно… Взагалі, я ходжу сюди вже три роки. І товариша з собою вожу». Як виявилося, Микола Іванович раніше працював учителем фізики. Після розвалу СРСР у нього пропало п'ять ощадкнижок, і він перетворився на жебрака. «У ті часи багато освічених людей закінчували життя самогубством, але це не вихід, – констатує пенсіонер. – Якщо ми християни, то це вважається найбільшим гріхом. Риску під своїми міркуваннями Микола Іванович підводить цитатою з Книги Приповістей Соломонових: «Головне — мудрість; набувай мудрості; всім набутком твоїм набувай розум».
Трохи звільнившись від роботи, до мене підходить Ігор:
– З чого все-таки почалася історія Вашої активної благодійної діяльності? – запитую я.
– 10 грудня 2007 взяв у руки ключі від машини, зібрався йти до гаражу, і так з цими ключами і впав, – розповідає Ігор, і в нього починає тремтіти голос і виступати сльози. – Були всілякі комісії, лікарі, але причини того, що зі мною сталося, так ніхто й не встановив. Я лежав без руху й мови. Коли трохи відпускало, мене водили до храму сповідатися, причащатися, їздили по монастирях, молилися. Я дивився православні передачі, в яких показували про чудесні зцілення людей від важких хвороб. Я вірив, що одного разу настане й мій час. І ось 30 травня 2008 я прокинувся вранці та відчув себе абсолютно здоровим. Це було диво. Я почув голос: «Вставай». Злякався. Проте, я встав і пішов. Мама, побачивши мене у дворі, заридала…
Після цього дивного випадку Ігор почав активно займатися добрими справами та організував фонд «Спасіння душі». Крім обідів, красноармійський благодійник зараз займається будівництвом двох дитячих притулків, а також проведенням іпотерапії (лікування за допомогою їзди на конях) для дітей-інвалідів. Обіди ж варять всією родиною, роздають нужденним та їдять їх самі. У справах Ігорю допомагають батьки, дружина Світлана та діти, котрих у нього дванадцять. «Чотирьох народив, вісьмох взяв», – каже багатодітний батько. Старшому з них – двадцять три, молодшому – два. На життя Ігор заробляє фермерським господарством.
– У політику не збираєтеся йти? – цікавлюся я в Ігоря.
– Політикою я не займався, не займаюся та не збираюся займатися, – з явною недовірою до політичної сфери відповідає він. – Я зайнятий двадцять чотири години на добу, і на якусь політику в мене часу не вистачає. У мене вдома сімнадцять чоловік за стіл сідають, і ще сто чоловік через день обіди отримують… Розумієте, для деяких людей простіше вважати про мене, що, мовляв , «збожеволів». Просто бездомні – це важка тема, мало кому потрібна. Виїхав би я зараз в місто на дорогій іномарці, багато хто б сказали: «О, молодець, вміє жити!». Легко думати, що прогуляєш все життя, помреш, тебе закопають і все… Ні, хлопці, тут якраз найцікавіше починається. Доведеться тримати відповідь за все. Чи відривав ти щось від себе заради блага іншої людини? Ось що головне…
Довго затримувати Ігоря я не мав морального права, оскільки в нього кожна година на вагу золота. Домовилися триматися на зв'язку. Все ж реальні приклади, які зміцнюють віру в добрі справи, притягують набагато сильніше, ніж « скандали, інтриги, розслідування». Ну, а якщо хтось бажає конкретно допомогти Ігорю в його благодійній діяльності (а допомагають йому, судячи з усього, дуже небагато), з ним можна зв'язатися в соціальних мережах Вконтакті або Фейсбуці. До слова, як зазначала англійська письменниця Джордж Еліот: «Ми занадто часто доручаємо людей на милість Господа й занадто рідко самі проявляємо милосердя».