Надання автокефалії Православній Церкві України Вселенським Патріархатом у 2019 році стало однією з найважливіших церковних подій останніх десятиліть. Водночас воно висвітлило глибокі суперечності та відмінності в еклезіологічних поглядах у Православній Церкві. У цьому контексті позиція Єрусалимської Патріархії та особисто Патріарха Теофіла III, який протягом останніх років неодноразово ставив під сумнів — прямо чи опосередковано — координуючу та провідну роль Вселенської Патріархії, викликає особливу дискусію.
Це позиція, яку багато богословів, єрархів та церковних аналітиків вважають не лише сумною, а й небезпечною для всеправославної єдності, оскільки вона очевидно підриває фундаментальні еклезіологічні принципи, сформовані протягом століть у православній традиції.
У Православній Церкві Вселенська Патріархія посідає перше місце серед місцевих автокефальних Церков. Ця першість не є просто почесною, а супроводжується специфічними обов’язками та привілеями, визнаними Вселенськими соборами та багатовіковою церковною практикою.
Вони включають право надавати автокефалію новим церквам, як це відбувалося в минулому з Церквами Росії, Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, Польщі, Албанії та інших.
Вселенська Патріархія вважає, що Україна історично належить до юрисдикції Константинопольського престолу і що акт 1686 року не є остаточним переданням Київської митрополії Москві. На підставі цього тлумачення вона відновлює спочатку польську, а потім естонську та українську помісні церкви, надаючи їм Томос про автокефалію.
Незалежно від того, чи погоджується людина з цим конкретним рішенням, чи ні, важко заперечити, що Константинополь діяв на основі специфічної канонічної та історичної аргументації, а не довільно.
Найсерйозніша суперечка виникла, коли Єрусалимський Патріарх Теофіл виступив з ініціативою скликати «зустріч предстоятелів» в Амані, Йорданія, у 2020 році, зосередившись на українській кризі. Ця ініціатива була представлена як зусилля на користь діалогу та єдності. Однак вона викликала бурхливу реакцію з самого початку, оскільки вважалося, що вона обходить Вселенського Патріарха, який традиційно несе відповідальність за скликання всеправославних зустрічей.
Сама Вселенська Патріархія відхилила ініціативу, аргументуючи це тим, що Єрусалимська церква не має канонічної компетенції скликати зустрічі предстоятелів.
Зустріч в Амані, зрештою, не привернула очікуваної участі. Більша частина православних предстоятелів відмовилася брати участь, і зібрання обмежилося невеликою кількістю церков — факт, який багато хто визначив як провал.
Іншим елементом, що викликав занепокоєння, було враження, що амманська ініціатива служить головним чином прагненням Московської Патріархії.
Російська Церква вже розірвала спілкування з Вселенською Патріархією через надання автокефалії Україні і шукала шляхи оскаржити рішення Константинополя, створивши альтернативний центр впливу у православному світі.
Багато спостерігачів вважають, що прийняття такої ролі Єрусалимською Патріархією об’єктивно служить російським прагненням. Це враження підсилюється тим фактом, що зустріч в Амані була сильно підтримана Москвою та діячами російської церковної сфери.
Навіть якщо припустити, що наміри Патріарха Теофіла були щирими, результат виявився проблематичним: замість того, щоб подолати прірву, образ двох взаємоконкуруючих полюсів у православ’ї закріпився.
Ця позиція містить очевидне протиріччя.
Єрусалимська Патріархія традиційно захищає свої історичні привілеї та своє становище в православному світі. Водночас, однак, у випадку з Україною вона ніби ставить під сумнів відповідні привілеї Вселенського престолу.
Якщо кожна помісна Церква може вживати ініціатив загальноправославного характеру, незалежно від першого престолу Православ’я, тоді соборна структура Церкви неминуче порушується. Православна Церква не функціонує як вільна конфедерація абсолютно незалежних організацій. Існує канонічний порядок, який забезпечує узгодженість і єдність. Ставлення під сумнів цього порядку не зміцнює єдність, а послаблює її.
Патріарх Теофіл неодноразово стверджував, що Єрусалимська Патріархія, як «Матір Церков», несе особливу відповідальність за єдність Православ’я.
Безсумнівно, Єрусалим має унікальне духовне значення як місце Розп'яття та Воскресіння Господнього. Однак історичне та духовне значення не ототожнюється зі специфічними канонічними обов'язками.
Православна традиція чітко розмежовує честь від адміністративної відповідальності. Посилання на статус «Матері Церков» саме по собі не є достатнім, щоб встановити права, які Вселенські собори та канонічна традиція і практика Церкви прямо і виключно приписують лише Константинополю.
Трагічним є те, що ця конфронтація не обмежується лише теоретичними дискусіями.
Українська криза спричинила глибокі розколи у православному світі. Деякі церкви визнали автокефалію України, інші зайняли вичікувальну позицію, тоді як Москва перервала церковне спілкування з тими, хто визнав нову Церкву.
У цій складній ситуації можна було б очікувати, що Єрусалимська Патріархія буде виконувати роль мосту порозуміння між церквами, але завжди в рамках канонічного порядку Православ’я.
Натомість ініціативи Амана створили враження про паралельні центри координації та надали аргументів тим, хто прагне послабити Вселенське православ’я.
Питання щодо України, безперечно, не є простим. Існують серйозні канонічні, історичні та пастирські суперечки, які обговорюються й донині. Однак позиція Єрусалимської Патріархії протягом останніх років викликає обґрунтовані побоювання.
Аманська ініціатива, обхід Вселенської Патріархії, спроба відігравати своєрідну роль надцерковного координатора та об’єктивна збіжність із прагненнями Москви створили більше проблем, ніж намагалися вирішити.
Єдність Православ’я не може будуватися на антагонізмах щодо першості або на паралельних владних структурах. Вона передбачає повагу до канонічної традиції, щирий діалог і визнання особливої ролі, яку Вселенська Патріархія відігравала протягом усього часу як перший престол Православ’я.
Історія показала, що завжди, коли канонічний порядок поступається місцем геополітичним доцільностям або церковним суперництвам, єдність Церкви зазнає шкоди. І це, мабуть, найзначніша небезпека, підкреслена позицією Єрусалимської Патріархії під час української кризи.
Український переклад РІСУ, публікується за згоди автора