Благоговіння, як і страх Божий, у свідомості 'сучасніших церковних' людей стали 'середньовічними' артефактами, місце яким радше в музеях та історичних підручниках, ніж в сучасних, комфортних багатофункційних приміщеннях, які, з огляду на історичну ситуацію, все ще прийнято називати храмами.
Дискусії довкола церкви, дзвони якої, за легендою, спасли Львів від нападників, оголили проблему кількох важливих релігійних феноменів, на жаль, занедбаних, якщо не цілком забутих у релігійному середовищі побожної Галичини. Вони ховаються під чудернацькими старовинними церковними назвами, доступними далеко не кожній 'людині з вулиці', про яку хочуть подбати всі, кому не лінь, і заради якої у жертву пасторальним зусиллям приноситься все, що було таким цінним і бажаним ретроградним церковним людям середньовіччя, кілька недобитків з яких все ще блукають вулицями левового міста.
От взяти хоча б 'благоговіння'. Хто ще пам'ятає значення цього дивоглядного слова? А для древніх воно було чи не найважливішим релігійним терміном, без знання і розуміння якого ніхто навіть близько не підходив ані до храму, ані до якого іншого святого місця. Благоговіння ж, насправді, є досить простим словом, яке дослівно означає 'тривання у доброму', дбання про те, щоб все, що ти робиш, було добрим. Особливо тоді, коли ти стоїш перед лицем Всемогутнього і доброго Бога, в якого ти віруєш. Бога, який сам триває в добрі, через що ти захоплюєшся Ним, висловлюєш вдячність за те, що Він такий є, і що ти, принаймні в Його присутності, хочеш і можеш бути подібним до Нього - бути добрим, благоговіти - тривати в добрі. З огляду на це благоговіння релігійна людина творила багато доброго - вона зводила прекрасні храми, красою яких ми донині захоплюємося, віршувала прекрасні чудернацькі, а все ж захоплююче хитросплетені молитви, творила музику, живопис, літургійний одяг, та й сама людина намагалася 'удобритися' - випрати одяг, привести себе до порядку, очистити думки, слова і діла, бо ж не свині годувати вона збиралася на своїх релігійних зборах, а благоговіти - стояти перед лицем незбагненно доброго Бога, який так полюбив її, що віддав на смерть замість неї Свого улюбленого Сина. З огляду на благоговіння релігійна людина також відповідно поводилася у храмах - місцях зустрічі із благоговійним Богом. Цю поведінку можна порівняти із поведінкою закоханого хлопця, який у присутності коханої дівчини із благоговіння перед нею не впивається, не забруднює свої уста смердючим тютюном, не лихословить (хоч в житті, можливо, і мав час до часу такий гріх), а навпаки, намагається бути при ній якнайдобрішим, бо і її бачить він як певний ідеал усякого добра, євангельську перлину, заради якої варто позбутися всього, що маєш.
Спонукав релігійну людину до цього інший релігійний феномен, теж досить призабутий нині і навіть, може, часто вживаний заради сміху - страх Божий. Страх, взагалі-то, нині не надто улюблений термін. Людина світу, зазвичай, хоче його позбутися і заради цього готова навіть платити гроші психологам і духівникам. Людина релігійна, натомість, дорожить страхом Божим як великою цінністю. Бо ж недарма біблійні мудреці називають цей страх началом, можна навіть сказати Отцем Премудрості. Страх Божий не має нічого спільного зі страхом людським чи страхом перед природними явищами. Цей страх є страхом любові, страхом виявитись недостойним чиєїсь любові, страхом завдати своїми діями, словами, а може, й думками болю комусь, кого ти любиш, чи комусь (і то стається набагато частіше), хто любить тебе, любить несамовито і з готовністю самопожертви. Страх Божий дуже цінний передусім тому, що він є надзвичайно дієвим засобом від егоїзму і гордості, цих двох потвор, які часто зжирають людину живцем, пускаючи в неї метастази заздрості, злоби, дратівливості, тощо, тобто всіх тих якостей, через які наше спілкування і навіть перебування на одному квадратному кілометрі стає вкрай небажаним. Страх Божий ніколи б не дозволив віруючій людині впустити до свого храму щось чи когось, хто б міг загрожувати її благоговінню і благоговінню Бога до неї.
На жаль, благоговіння, як і страх Божий, у свідомості 'сучасніших церковних' людей стали 'середньовічними' артефактами, місце яким радше в музеях та історичних підручниках, ніж в сучасних, комфортних для 'людей з вулиці', багатофункційних приміщеннях, які, з огляду на історичну ситуацію, все ще прийнято називати храмами, чи то пак церквами. І поки ікони благоговіння і страху Божого знову не повернуть у храми, одні 'люди з вулиці' будуть обурюватися тим, що до храму впустили Соловій, а не якусь побожнішу співачку (не усвідмлюючи, що поп-співакам із нерелігійною програмою взагалі в церкві не місце), а інші 'люди з вулиці' радітимуть, що сучасні церковники не такі вже зашорені, як їх середньовічні колеги, і нарешті почали використовувати свої багатофункційні приміщення для людей, а не для якогось там Бога, якого, за Його ж власними словами, взагалі ніхто ніколи не видів.