Серед великої кількості релігійних діячів Української Греко-Католицької Церкви ХХ ст. чільне місце посідає особа священномученика Миколая Чарнецького, якого Святіший Отець Іван Павло ІІ 27 червня 2001 р. проголосив блаженним. Священномученик Миколай Чарнецький відзначався святістю ще за життя, але став ще більш відомим після відходу до вічності.
с. Андрея (Ольга) Маслій
У цій публікації висвітлюємо 7 важливих місць формації блаженного священномученика Миколая Чарнецького як священника, ченця, єпископа, а в останні роки життя — ісповідника віри.
Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 р. у с. Семаківцях, що на Городенківщині (сьогодні Івано-Франківської області) [22, арк. 29; 24, с. 151]. Греко-католицька парафія села Семаківці належала до Городенківського деканату спершу в межах Львівської архиєпархії, а з 1885 р. – в межах Станиславівської єпархії. У селі з 1830 р. функціонував храм Вознесіння Господнього, побудований та освячений у 30-40-х рр. ХІХ ст. [49, s. 98]. Душпастирями села була священнича родина Каратницьких: о. Василь з 1832 по 1861 рр., о. Йосиф з 1861 по 1904 рр. та о. Омелян з 1879 по 1885 рр. [5, с. 658; 48, s. 127; 63, s. 170-171].
Миколай народився в сім’ї Параскеви та Олексія Чарнецьких, окрім нього у родині було ще десятеро дітей. Мати, Параскевія, була дочкою Івана Притоцького та Євдокії (дівоче прізвище невідоме), місцевих селян з присілка Білка, який належав до села Михальче і народилася 1864 р. [21, арк. 34]. Батька Миколая Чарнецького звали Олексій, він народився 1855 р. в с. Семаківцях [20, арк. 38]. Микола Чарнецький був найстаршим серед інших дітей що вижили, старшими за нього були двоє братів – Василь та Іван, які померли у ранньому віці [22, арк. 24; 30, с. 4.].
Сільські діти того часу не могли сподіватися на велике та світле майбутнє. Як правило, їхні життєві мрії обмежувалися закінченням сільської школи та щоденною копіткою працею коло землі. Ймовірно, такий шлях чекав і на Миколая Чарнецького, проте мусимо підкреслити, що Боже Провидіння змалечку готувало до більшого служіння, а він відчитував знаки Божої інтервенції.
Особливіший вплив на виховання малого Миколая мала дружина місцевого пароха о. Йосифа Каратницького – Марія. За сприянням М. Каратницької у 1890 р. Миколай Чарнецького розпочав навчання у шестерічній школі повітового містечка Товмач (сучасне містечко Тлумач Івано-Франківської обл.), яку закінчив у 1896 р. [3, с. 9].
Однією з найвідоміших гімназій Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. була Станиславівська з польською мовою викладання. Саме туди, склавши іспити, у 1896 р. вступив Миколай Чарнецький [24, с. 151]. Гімназійний товариш о. Атанасій Тимків характеризував Миколая як такого, який відзначався взірцевою поведінкою, був мовчазним та правдомовним, точним і покірним, а головне, пильним у виконанні своїх обов’язків, зокрема в навчанні [24, с. 152]. Навчання у Станиславівській гімназії Миколай завершив у 1904 р. [7, с. 5; 17, с. 14-43.]. Влітку цього ж року двадцятирічний Миколай самостійно зробив один із найбільших виборів у своєму житті – зголосився кандидатом до священства [40, с. 60].
В останні роки навчання у Станиславівській гімназії Миколай познайомився з о. Григорієм Хомишиним, який згодом став єпископом Станиславівської єпархії. Саме за підтримки та сприянням владики Г. Хомишина М. Чарнецький продовжив свою формацію у Папській Руській колегії при церкві святих Сергія і Вакха в Римі [24, с. 153]. В університеті «De Propaganda Fide» Микола студіював філософію та богослов’я, вивчав інші мови. Приятелями студентських років були Омелян Ковч, Йосиф Коциловський, Леонід Фьодоров, Іван Бучко та інші.
Перебуваючи у Вічному Місті, Миколай не тільки здобував інтелектуальні знання, а й зростав у своєму християнському покликанні, торкаючись до тисячолітньої історії Церкви. Його римська формація завершилась здобуттям докторського ступеня з богослов’я. Успішний захист дисертаційного дослідження відбувся 16 листопада 1909 р. в університеті Урбаніанум, що належав до Конгрегації поширення віри [6, с. 279.].
Після завершення навчання в Римі о. д-р М. Чарнецький у грудні 1910 р. був призначений духівником семінарії у Станиславові та викладачем схоластичної філософії, аскетики та фундаментальної догматики у богословському ліцеї ім. св. Івана Золотоустого. Викладацькою діяльністю Миколай Чарнецький займався до 1919 р. [17, с. 24].
Виконуючи служіння духівника та викладача у Станиславівській семінарії, о. М. Чарнецький був заангажований в інші справи Церкви. Так, у липні 1911 р. був учасником екуменічної зустрічі у м. Велеграді, літом 1912 р. здійснив паломництво до Люрду, а під час Першої світової війни душпастирював у навколишніх селах на околицях Станиславова [38, с. 59-61]. За ревну працю владика Григорій Хомишин 17 січня 1912 р. нагородив о. Миколая Чарнецького почесною відзнакою Католицької Церкви – палериною. Додатково у «Метриці кліру Станиславівської єпархії» відзначено, що Миколая Чарнецького 24 січня 1912 р. було призначено радником єпископської консисторії Станиславівської єпархії (грамота № 309) [17, с. 28].
За спогадами брата-василіянина Йосифа Гротського, коли митрополита Андрея Шептицького було вивезено російськими царськими військами на заслання, то він перед виїздом у вересні 1914 р., перебуваючи в Києві, висвятив на єпископа Й. Боцяна і дав грамоту на єпископські свячення о. М. Чарнецького [46, с. 86]. Проте отець М. Чарнецький став єпископом, але дещо пізніше у 1931 р.
У 1918 р. о. Миколай Чарнецький познайомився із чернечою спільнотою Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, а вже через рік 15 вересня 1919 р. став ченцем редемптористом [43, с. 45.]. Після першої зустрічі з о. М. Чарнецьким о. Йосиф Схрейверс написав до протоігумена, що сподівається на його вступ: «Я сподіваюся, що духівник Станіславова сам вступить до нас. Він називається Чарнецький, йому 32 роки, римський доктор, професор догматики в семінарії й Станіславові, дуже обізнаний у творчості св. Альфонса й пронизаний його ідеями, знаючи французьку та італійську мови, чоловік дуже побожний і простий, дуже ввічливий та з рівномірним настроєм. Лише він трохи хворобливий і не зможе помагати місіями. Тож, якщо він прийде, я приймаю» [41]. Так, розпочався новий період у житті о. Чарнецького – монашої формації. 16 жовтня 1920 р. новик о. М. Чарнецький на руки о. Й. Схвейреса склав перші чернечі обіти, а 16 вересня 1923 р. – вічні [43, с.47].
У період своєї чернечої формації о. М. Чарнецький два роки душпастирював у Станиславові, з осені 1920 р. до січня 1922 р. В цьому часі спільнота оо. Редемптористів заснувала свій монастир при парафії св. Йосифа. Отець Миколай виконував служіння священника при храмі та духівника для семінарії [29, с. 3].
З 1922 по 1926 рр. о. Чарнецький проживав у монастирі поблизу Львова, Збоїськах і займався різного роду душпастирською, адміністративною та місіонерською діяльністю. Виконував служіння форматора у спільноті редемптористів, був викладачем, реколектантом, хроністом, перекладачем, секретарем віце-протоігумена, місіонером тощо [43, с. 44–89]. З 1924 р. о. М. Чарнецький почав цікавитися місіонерською діяльністю на територіях, що знаходилися за «сокальським кордоном», тобто на Волині, здійснивши туди першу поїздку разом із своїм співбратом о. Романом Бахталовським.
Після Першої світової війни політична карта світу зазнала суттєвих змін. До відновленої Польської держави були включені території, які тривалий час перебували в складі російської імперії. На цих землях Волині, Полісся, Підляшшя та Білорусі впродовж 1924-1939 рр. реалізовувалася релігійна акція, ініційована Ватиканом, яка увійшла в історію як неоунія. Від самих початків реалізації проекту неоунії, тобто відновлення католицьких парафій східного обряду, було недостатньо духовенства. Неоунія поширювалася під протекторатом духовенства Римо-Католицької Церкви, згодом до неї долучилися представники з посеред греко-католицького духовенства.
Отець Миколай Чарнецький став одним із перших місіонерів східного обряду, який розпочав своє душпастирське служіння на Волині. Офіційно ченці редемптористи отримали запрошення для своєї діяльності у березні 1926 р. від єпископа Луцької дієцезії А. Шельонжека [32, с. 3]. Перший монастир на Волині вони заснували 16 вересня 1926 р. у м. Костополі [31, с. 3]. Місіонери Найсвятішого Ізбавителя здійснювали своє душпастирське служіння у різних місцевостях: Колодному, Ковелі, Берестечку, Кремянці, Почаєві, Шумську, Здолбунові та інших. Отець Чарнецький священнодіяв також серед вихідців із Галичини, які переселилися на північні території після війни. Навколо містечка Костополя функціонували такі колонії переселенців: Антонівка, Олександрівка, Кадобище, Мала Купля, Великі Селища та інші.
11 вересня 1927 р. спільнота редемптористів переїхала на постійне місце проживання до Ковеля [3, с. 111]. Місіонерське служіння о. Чарнецького було надзвичайно складним, щоб об’їхати вірних, необхідно було проводити в дорозі декілька тижнів.
На 1927 р. о. Миколай мав 43 роки життя, але його здоров’я було виснаженим. Отець Бахталовський писав, що на «початку своєї праці на Волині він мав підірване здоров’я через внутрішні духовні змагання і суворе життя в Чині». Місіонерові необхідно було «чимало доріг подолати пішки. Притому він мусить обов’язково нести валізу з усім необхідним до Святої Літургії, уділення Святих Тайн. Окрім того, коли подорож триває цілими тижнями, ще й необхідний одяг. Прийшовши до колонії, треба вдовольнятись убогою гостиною, яку може надати бідний переселенець; спати в одній кімнаті з усією родиною...» [3, с. 100]
Попри фізичне виснаження траплялися непорозуміння із представниками проросійського православ’я, які у різноманітний спосіб намагалися перешкодити переходу їхніх релігійних громад до Католицької Церкви. Однак о. М. Чарнецький не зважав на труднощі і цілковито був заангажований у справу з’єднання. Підтримував тісний зв'язок із митрополитом Андреєм Шептицьким, часто відвідував греко-католицькі спільноти в Галичині та продовжував брати участь у конференціях, що проходили у Велеграді та Пінську. Тематикою цих з’їздів було питання єдності християнської Церкви.
У січні 1931 р. ченця-редепмториста М. Чарнецького було номіновано на єпископа та за бажанням Римського Престолу призначено Апостольським візитатором для Волині, Полісся та Підляшшя. Хіротонія відбулася 8 лютого 1931 р. в Римі, головним святителем був єпископ Григорій Хомишин [35, с. 182; 39, с. 14.]. У квітні 1931 р. владика Миколай Чарнецький прибув до Ковеля і розпочав своє архиєрейське служіння для потреб духовенства та вірних.
З 1931 по 1939 рр. єпископ М. Чарнецький був Апостольським візитатором. За цей період владика Чарнецький провізитував понад 50 парафій; взяв участь у ІІ, ІІІ, ІV та V Пінських конференціях; до 20 разів відвідав семінарії (у Дубно, Пінську, Альбертині та Любешові); уділив священничі свячення близько 22 ченцям редемптористам; провів близько 10 реколекцій для чернечих спільнот; за дорученням Апостольської Столиці та Згромадження Найсвятішого Ізбавителя відвідав міста Ірландії, Великої Британії, Австрії, Франції, Бельгії, Чехословаччини, Югославії, Угорщини та інших держав; був учасником Велеградських конгресів; до 10 разів зустрічався з папою Пієм ХІ; був учасником зустрічей із представниками римо-католицького духовенства; відвідував свою чернечу спільноту редемптористів у Галичині, зустрічався з митрополитом А. Шептицьким та іншими єпископами ГКЦ [1; 2; 38, с. 221-222]. Перелік архиєрейського служіння владики М. Чарнецького можна продовжувати, адже його єпископським гаслом були слова Ісуса Христа «щоб усі було одно…» (Іван 17.21), і цій справі він присвятив своє життя. Владика через різноманітні перешкоди так і не став єпископом-ординарієм з усіма повноваженнями, хоч цього так сильно потребували місцеві парафії.
У вересні 1939 р., з початком Другої світової війни, ситуація кардинально змінилася. Ще напередодні воєнних дій єпископ Миколай виїхав з Волині до Львова і вже більше ніколи не зміг повернутися на повірені йому території [4, с. 114]. Через політичні зміни, які наступили внаслідок війни, митрополит Андрей Шептицький 9 жовтня 1939 р. номінував єпископа Чарнецького на екзарха для Волині, Підляшшя, Полісся й Холмщини [34, с. 424]. З серпня 1939 р. по квітень 1945 р. владика М. Чарнецький проживав у монастирі редемптористів по вул. Зибликевича у Львові, анґажувався у релігійне життя Львівської архиєпархії, розпочав викладацьку діяльність у Львівській богословській академії, служив для своєї чернечої спільноти та клопотався в окупаційної влади про своє повернення на Волинь. Однак ані радянська влада, ані німецька не дозволили йому цього зробити [34, с. 42; 44, с. 279; 33, с. 124-125].
З другою окупацією Західної України влітку 1944 р. радянська влада розпочала цілеспрямований процес ліквідації ГКЦ. 11 квітня 1945 р. владику Миколая Чарнецького разом з іншими єрархами було арештовано і етаповано до Києва на слідство та суд. Кримінальна справа №68069-ФП «за звинуваченням Сліпого Йосифа Івановича, Чарнецького Миколи Олексійовича та інших за ст.54-1 «а» і 54-11 карного кодексу УРСР» була заведена в день арешту і завершена 10 травня 1946 р. проголошенням рішенням Військового Трибуналу про засуд на п’ять років позбавлення волі та три роки заслання [9; 10; 11; 12; 13; 14; 15]. Так розпочалося сибірське десятиліття владики М. Чарнецького у таборах Новосибірська, Маріїнська, Кірова, Печори, Інти, Воркути, Явасу та інших.
Перший термін ув’язнення для владики закінчувався 11 квітня 1950 р., але його справа була переглянута і 8 вересня 1951 р. оголошено черговий вирок про наступних 10 років позбавлення волі. Про подальшу долю владики Чарнецького після вироку 1950 р. дізнаємося вже з матеріалів кримінальної справи № 148465 «за звинуваченням Величковського Василя Володимировича за ст. 54-1 «а» і 54-11 Карного кодексу УРСР». Відомо, що 8 вересня 1951 р. М. Чарнецький був удруге засуджений спеціальним табірним судом при ДУБРАВЛАГ МВД поселення Явас (Мордовська АРСР) за ст. 58-10 до 10 років позбавлення волі, а 19 липня 1956 р. звільнений рішенням комісії ПВ СРСР згідно з наказом від 24 березня 1956 р. [16, арк. 68–69].
У тюрмах Радянського союзу владика Миколай Чарнецький відбував покарання з багатьма людьми, які після свого звільнення залишили спогади. Так, о. Авксентій Бойчук записав: «Мені оповідав інженер Ґалька з Кракова, який був секретарем українського університету в Подєбрадах на чехах і якого в 1945 р. привезли літаком до Києва, що сидів з єпископом Чарнецьким в одній камері щось три місяці. Коли Ґалька прийшов до моєї камери і ми говорили про Чарнецького, і я в розговорі сказав «єпископ Чарнецький», Ґалька здивувався, що я ужив слова «єпископ». І Галька каже, що з Чарнецьким мешкав тільки а тільки, і що не знав, що Чарнецький єпископ… То свідчить о скромності Чарнецького… не раз брали охранники з камери і заставляли замітати подвір’я» [8, с. 34–35 ].
За час свого ув’язнення з 1945 по 1956 рр. єпископ Миколай Чарнецький побував у 30 різних в’язницях і таборах примусової праці, де кілька разів зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим. Останні роки ув’язнення М. Чарнецький провів у в’язничній лікарні Мордовії [47]. Із політичними змінами у Радянському союзі, які наступили після смерті Сталіна, владику М. Чарнецького 19 липня 1956 р. було звільнено
Останні три роки свого життя владика М. Чарнецький проживав у Львові по вул. Вечірній, 7. Заопікувалися хворим єпископом співбрати в монашестві та сестри милосердя св. Вінкентія. З 1956 по 1959 рр. владика М. Чарнецький працював над відновленням діяльності ГКЦ у нелегальних умовах. Ініціював створення таємних семінарій, уділяв пресвітерські свячення, дбав про розвиток чернечих спільнот тощо. Згідно з даними інших дослідників, владика Чарнецький приготував більше десяти кандидатів до священства і їх рукоположив [37, с. 19]. Серед студентів семінарії були відомі в майбутньому діячі підпілля, як єпископ Павло Василик [25, с. 2], священники Василь Вороновський, Михайло Винницький [27, с. 2], Павло Мадяр ЧСВВ, Олександр Легеза, Микола Волосянко [26, с. 2], Євстахій Смаль, Богдан Тодавчик ЧСВВ, Христофор Маргітич ЧСВВ, Михайло Косило [47; 29, с. 6.] та ін.
Незважаючи на можливі труднощі, владика М. Чарнецький у 1956 р. прийняв сміливе й водночас важливе рішення: православні священники могли знову таємно повернутися під його юрисдикцію через накладання епітимії. Крім того, їм навіть було дозволено далі служити греко-католицькій пастві в храмах, які офіційно вважалися православними. Владика приймав переважно старших священників, яких добре знав [23, с. 70].
Преосвященний М. Чарнецький скерував своє архиєрейське служіння і до чернецтва. Після повернення до Львова співпрацював з сестрами милосердя св. Вінкентія, які ним опікувалися аж до смерті. Також доручив о. В. Величковському централізувати монастирі сестер василіянок [45, с. 309]. Василіянські монастирі від початку свого існування були самостійними спільнотами, кожна з яких управлялася ігуменею, а також були в підпорядкуванні місцевого єпископа. Об’єднання монастирів Чину святого Василія Великого під однією Генеральною Управою на чолі з архимандринею за кордоном було здійснено в 1951 р. В Україні в роки комуністичного панування централізація монастирів проходила дуже повільно і складно [45, с. 308]. Саме з ініціативи владики М. Чарнецького відбулося об’єднання монастирів сестер василіянок під керівництвом однієї протоігумені.
Упродовж 1947–1956 рр. монастирі не приймали до своїх спільнот нових членів і сестри не складали вічних обітів, чекаючи на благословення єпископа. З поверненням єрархів ситуація в монастирях змінилася. Так, с. Василія Николайчук ЧСВВ свідчила, що в 1957 р. була прийнята на кандидатуру за дозволом і благословенням саме владики М. Чарнецького [45, с. 308]. Крім того, преосвященний Миколай благословляв на складання вічних обітів сестер з інших чернечих спільнот. За сприянням владики М. Чарнецького 21 квітня 1957 р. в ГКЦ була створена нова чернеча спільнота — Згромадження Сестер Пресвятої Євхаристії [28, с. 7].
Єпископ усвідомлював, що потрібно випрацювати стратегію розвитку Церкви за умов переслідування та жорстокого контролю. При злагодженій співпраці з духовенством вдалося створити нелегальну мережу функціонування релігійних спільнот. 2 квітня 1959 р. на 75 році життя преосвященний владика Миколай Чарнецький відійшов до Небесного Отця [36, с. 78, 83].
Інтереси Церкви та поширення Царства Небесного були пріоритетними у його служінні як священника, єпископа, Апостольського візитатора чи екзарха. Однак в умовах нищення національної свідомості українців радянською владою владика чітко усвідомлював, що Церква має залишатися провідною суспільною інституцією українського народу. І не тільки через стратегію свого розвитку, а й через особисте свідчення кожного охрещеного.
Владика М. Чарнецький плекав та виховував у собі християнські цінності та чесноти. Місце його поховання стало місцем масового паломництва. Уже в перші десятиліття після його відходу лунали голоси про початок беатифікаційного процесу. З легалізацією УГКЦ та з проголошенням незалежності України ієрархія Церкви розпочала підготовку до беатифікаційного процесу владики Миколая Чарнецького та його співмучеників. Врешті 27 червня 2001 р. Святіший Отець Іван Павло ІІ, перебуваючи з візитом в Україні, проголосив Миколая Чарнецького блаженним УГКЦ, представивши його життя як приклад для наслідування, який за жодної історичної епохи не втратить своєї актуальності.
Про авторку: с. Андрея (Ольга) Маслій, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, ПЗВО «Івано-Франківська академія Івана Золотоустого»
Список використаних джерел:
##DONATE_TEXT_BLOCK##