Блаженніший Любомир Гузар про єдність християнських Церков в Україні

І

Період 20-го століття виявився в історії Української Греко-Католицької Церкви одним з найскладніших і водночас найдинамічніших. Церква та її вірні опинилися серед жахітть світових воєн, насильства тоталітарних режимів, насильницької ліквідації, переслідування та пережили світлі моменти відродження у 90-х рр. і відновлення церковних структур у незалежній Україні. Рівночасно останні два десятиліття були періодом, протягом якого УГКЦ була змушена відповідати на різноманітні виклики релігійного, суспільного та політичного характеру: міжконфесійні конфлікти, пов’язані з відродженням греко-католицьких Церков Центрально-Східної Європи, масові еміграції українців до країн Західної Європи, Північної Америки, Росії, зміни у політичному житті Української держави, супроводжувані заворушеннями, непростим економічним становищем, стрімкими змінами векторів у зовнішній політиці.

У таких непростих обставинах Боже провидіння обдаровувало українських греко-католиків провідниками, які намагались знаходити потрібні відповіді на виклики, що стояли перед церковною громадою: митрополит Андрей Шептицький, патріархи Йосиф Сліпий та Мирослав Іван Любачівський – кожен по-своєму спосіб вплинув на формування ідентичності сучасної УГКЦ і залишив свій неповторний слід в її історії. До цього ряду визначних єрархів можна без долі сумніву вже тепер зараховувати Блаженнішого Любомира Гузара, який у четвер, 10 лютого, можливо для багатьох несподівано, але для себе особисто цілком свідомо прийняв рішення про передачу керівництва Церквою.

Протягом останнього десятиліття на його плечі ліг увесь тягар адміністрування Церквою, яка за офіційними статистичними даними (станом на січень 2010р.) налічує тільки в Україні 3597 громад, 2347 священнослужителів, 105 монастирів, має розгалужену сітку громад не лишень на українській території, але далеко поза її межами: Північній і Південній Америці, Західній Європі, Австралії, Росії, Казахстані. Зрозуміло, що маючи паству, розпорошену по усій «ойкумені», з притаманними кожному регіону проблемами, лишень зріла, виважена людина, з усестороннім особистим досвідом, глибокою вірою і широким світоглядом може достойно відповідати на виклики часу. Якщо ретроспективно поглянути на біографію Любомира Гузара, видається, що усі без винятку контексти, в яких він жив і формувався як богослов, душпастир, викладач, монах, готували його до такого служіння. Він, народившись і провівши дитинство в Україні, був змушений після Другої світової війни разом з родиною емігрувати на Захід, спочатку до Австрії, а згодом до Сполучених Штатів Америки, де вивчав богослов’я, став священиком, здобув перший душпастирський досвід, відтак переїхав до Італії, завершив докторську програму в одному з римських університетів та прийняв монаший постриг, ставши згодом архимандритом монахів-студитів у монастирі біля Рима та отримавши єпископські свячення у 1977 році з рук патріарха Йосифа Сліпого. Тогочасні обставини, зокрема, т.з. «Східна політика Ватикану» стали причиною того, що Любомир Гузар не міг протягом майже 20-ти років виконувати своє єпископське служіння і лишень після повернення в Україну (на початку 90-х) його єпископство у 1996 році здобуло офіційне потвердження, а в грудні 2001 року його обрано Главою УГКЦ. Протягом десяти років греко-католики втішалися таким лідером, який крок за кроком смиренно, але цілеспрямовано вигранював і вишліфовував те, чим є УГКЦ сьогодні. За час його служіння в УГКЦ відбулось чимало знакових подій, історичне значення яких не викликає жодних сумнівів – паломництво в Україну Римського єпископа Івана Павла ІІ у 2001 році, перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва, будівництво патріаршого собору, створення душпастирських структур у Центрі, Сході та Півдні України ...  

Сьогодні Любомир Гузар поправу є духовним і моральним авторитетом в Україні, який не за посередництвом політтехнологів, піаркампаній, іміджмейкерів, а своєю поставою, особистим свідченням і глибокою природною мудрістю, даною Богом та набуту власним життєвим досвідом, здобуває прихильність і повагу багатьох людей.

ІІ

У цих коротких міркуваннях про внесок Блаженнішого Любомира у розвиток церковного життя хочемо звернути увагу на його бачення шляхів порозуміння, примирення та поєднання християнських Церков в Україні та спробувати подати кілька штрихів до його екуменічного портрету.    

У своїй інтронізаційній промові 28 січня 2001 року новий Глава УГКЦ вказав на два пріоритетні завдання свого архипастирського служіння – життя у вірі і єдність у Христі: «Жити у вірі, допомагати віруючим і невіруючим, щоб ми усі з'єдналися у тій вірі, щоб наш народ, наша Церква була тим великим одним в Ісусі Христі».

Говорити про екуменічні питання з перспективи УГКЦ є справою непростою і часто невдячною, особливо тоді, коли в силу церковно-політичних обставин твою Церкву вважають подразником та однією з найістотніших перешкод на шляху до досягнення остаточної мети екуменічного діалогу – примирення і поєднання Церков; коли її трактують  радше як об’єкт православно-католицького діалогу, а не повноцінним його учасником. Незважаючи на таке негативне сприйняття «уніатів» як можливих і повноправних суб’єктів екуменічного діалогу, Любомир Гузар наважується артикулювати на складних питаннях міжцерквних взаємин і таким чином послідовно усувати старі стереотипні уявлення про неспроможність східних католиків генерувати екуменічні ідеї та пропонувати своє бачення вирішення чи подолання існуючих міжцерковних контроверз.

Якщо поглянути на десять останніх років, протягом яких Блаженніший Любомир очолював Церкву, можна виділити кілька екуменічних імперативів, які містяться в офіційних документах – соборних посланнях єпископів та особистих зверненнях Глави УГКЦ.

(1) Напевно, жодна з українських Церков в останніх декадах не артикулювала так виразно, як це знаходимо в зверненнях УГКЦ і Любомира Гузара, що в основі будь-яких спроб міжцерковного порозуміння в Україні між православними і греко-католиками повинно лежати усвідомлення приналежності до спадщини Києво-християнської традиції Володимирового хрещення. Ця спадщина, на глибоке переконання Блаженнішого Любомира, не є ексклюзивною власністю однієї зі спадкоємиць Володимирового хрещення, а спільним скарбом трьох Православних Церков та УГКЦ: «Українські Православні Церкви є носіями спільної з УГКЦ київської традиції, окремі елементи якої краще збереглися саме в Православних Церквах. Тому все те краще, що вони зберегли зі спільної спадщини, не має бути втрачене. Навпаки, кожна з Церков несе відповідальність за те, щоб збережена ними частка спільного скарбу стала надбанням українського народу». («ОДИН БОЖИЙ НАРОД У КРАЇ НА КИЇВСЬКИХ ГОРАХ» Слово Блаженнішого Любомира, митрополита Києво-Галицької митрополії Української Греко-Католицької Церкви, з нагоди започаткування повернення осідку митрополита до Києва  (2004)), «Як жодна з Іпостасей Пресвятої Трійці не є цілою Трійцею, так і жодна з Церков київської традиції не є цілою Київською Церквою чи її єдиною підставою» (Лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви від 26 квітня 2008 р.). Усвідомлення цього історичного факту спільної спадщини на думку Глави УГКЦ може стати дієвою допомогою у подоланні донині існуючих ексклюзивістських уявленнь про те, що лише одна з Церков посідає традицію у повному обсязі і є її автентичним інтерпретатором, а інші натомість повинні відкинути власні хибні уявлення та інтегрувати «правильні» у своє церковне мислення. Усвідомлюючи відмінності і характерні риси у розвитку поодиноких спадкоємців Київської християнської спадщини, такий метод, на думку Блаженнішого, не має шансів стати вихідною точкою до примирення, а лише загострити існуючі антагонізми.

(2) На підґрунті спільної спадщини на відміну від ексклюзивістського мислення Глава УГКЦ пропонує інклюзивний метод примирення і поєднання, який у своїй основі закликає до пошанування кожної з Церков Києво-християнської традиції та інтеграції її власного історичного та еклезіального досвіду, зокрема, дотеперішнього поєднання з одним з центрів вселенського християнства: «мислити про єдність Київської Церкви означає не відмовлятися від скарбу сопричастя з різними християнськими центрами, а навпаки – збагатити здобутками цього сопричастя сукупні духовні надбання Київської Церкви. Від цього збагатились би не тільки конфесійні гілки Київської Церкви, а й її Сестри, помісні Церкви Сходу і Заходу. Крім того, це дало б можливість позбутися руйнівного для Церкви дроблення і втілити в життя сучасний еклезіальний принцип “єднання в багатоманітності”» («ОДИН БОЖИЙ НАРОД У КРАЇ НА КИЇВСЬКИХ ГОРАХ», 2004); «Неприпустимо замість розвитку сопричастя розривати вже існуюче спілкування УГКЦ з Римською, УПЦ з Московською Церквами чи нехтувати історичною пов’язаністю усіх Українських Церков із Царгородською Церквою-Матір’ю» (Лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира, 26 квітня 2008 р.).

(3) Інклюзивні форми дають у свою чергу, на думку Блаженнішого Любомира, шанс почати мислити сопричасними категоріями, які дозволять перейти на якісно новий рівень у міжцерковному спілкуванні, опертий на взаємній довірі, визнанні та рівноправних сестринських відносинах та, зокрема, сприяти тому, що: «1. Церкви київської традиції взаємно визнають себе Церквами-Сестрами. 2. На підставі літургійного Символу віри Церкви визнають сповідування кожною з них однієї й тієї самої віри семи Вселенських Соборів. 3. Церкви визнають дійсність і благодатність Святих Таїнств у кожній з них і, як наслідок, правосильність єрархічних структур усіх Церков київської традиції» (Лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира, 26 квітня 2008 р.).

(4) Наступним кроком мало б бути прагнення до відновлення євхаристійної єдності між спадкоємцями Володимирового хрещення, яка жодним чином не повинна стати причиною погіршення взаємин з великими християнськими центрами – Константинополем, Римом і Москвою, а навпаки – мотивацією та запрошенням до переосмислення дотеперішніх спроб поєднання та неупередженої і об’єктивної оцінки пропозиції сопричасних українських Церков. А на локальному рівні відновлення євхаристійного спілкування мало б стати підставою для створення спільного патріархату, опертого на конкретному історичному досвіді Київської митрополії ХVІІ ст.: «… мета, про яку говорили митрополити Петро Могила і Йосиф Рутський (вони шукали дороги до єдності у спільному патріархаті) була така сама – відновити первісну єдність часів Володимира Великого» (Пастирське послання Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви, Львів, 6 вересня 2004 р.). У контексті XXI ст. Блаженніший Любомир закликає переосмислити цей хоча і невдалий досвід та знайти еклезіологічні підстави для патріархату, не як політичного фактору впливу чи «експансії» католицизму, а як символу остаточного поєднання українських Церков та примирення Східного і Західного християнства у вселенському вимірі: «Помісність нашої єдиної Церкви матиме сопричасний характер, що дозволить зберегти все цінне, накопичене в сучасних Церквах київської традиції. Водночас сопричасний характер спільного патріархату стане зближуючим середником для Церков Царгороду, Риму і Москви. Християнська спільнота України зі своєрідного «яблука розбрату» перетвориться на «місце зустрічі» в правді і любові великих Церков християнського світу, а об’єднана Київська Церква стане активним промотором віднайдення „доброго стану святих Божих Церков та з’єднання всіх“ у Христовій Церкві» (Лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира, 26 квітня 2008 р.); «Патріархат є для нашого Божого народу не самоціллю і не політично умотивованою метою. У ньому зосереджені питання не лише устрою Церкви, а й єдності її Божого народу та його святості» (Синодальне послання з нагоди двадцятиліття легалізації УГКЦ, шістдесятип’ятиліття з дня смерті Митрополита Андрея (Шептицького) та двадцятип’ятиліття з дня смерті Патріарха Йосифа (Сліпого), 8 грудня 2009 р.).

ІІІ

Такі пропозиції Блаженнішого Любомира та Синоду єпископів УГКЦ є певним викликом як для християнських Церков в Україні, так і загальноприйнятим та усталеним уявленням про методи провадження православно-католицького діалогу, у якому дотепер домінували великі гравці – Римо-Католицька Церква і канонічні Православні Церкви. Тому не дивно, що пропозиції УГКЦ викликають неоднозначну реакцію та наштовхуються на нерозуміння або ж цілковите відкинення як утопічні та відірвані від реалій церковного життя. Зокрема, для багатьох нелегко сприйняти таку активну участь греко-католиків, які, на думку багатьох, є передусім реципієнтами того, що вирішується на вищому рівні, а не тими, які, за відсутності виразного мандату «згори», можуть активно генерувати власні екуменічні пропозиції. Так само в середовищі УГКЦ не існує виразного консенсусу про те, чи такі ідеї не є занадто «ліберальними» і чи вони не похитнуть багатовікову традицію сопричастя з єпископом Рима?

Без сумніву, пропозиції Блаженнішого Любомира та синоду єпископів є досить  революційними, оскільки пропонують «вихід за вузькоконфесійні рамки» (Синодальне послання з нагоди двадцятиліття легалізації УГКЦ, 8 грудня 2009 р.), а тому потрібно часу, доки вони потраплять на потрібний ґрунт, пустять коріння, проростуть і дадуть рясні плоди. Цей процес, як показує церковно-історичний досвід, є тривалим і протягом якого зерно ідей часто падає «край дороги», на «кам’янистий ґрунт» чи «між тернину». Зрештою, ментальність церковного життя змінюється повільніше ніж богословські поняття, а через те «високі ідеї тому й називаються так, що для свого осмислення вимагають певної висоти духу» (Синодальне послання з нагоди двадцятиліття легалізації УГКЦ, 8 грудня 2009 р.). Усвідомлюючи це, можна бути або скептиком і песимістом стосовно екуменічних пропозицій УГКЦ, або ж, навпаки, сприймати їх вже тепер як інтегральну частину складного, але дуже потрібного пошуку шляхів міжцерковного порозуміння в Україні у світовому контексті християнства.  

Водночас, через те, що єдність, до якої закликає Блаженніший Любомир, є більше духовною, євангельською, ніж юридичною, її важко втиснути у строгі церковно-правові рамки, а тому й не дивно, що на даному етапі для багатьох, екуменічні погляди яких звужуються виключно до усунення правових перешкод на шляху поєднання, пропонований шлях видається попросту нереалістичним. Однак, на тлі сучасної стагнації католицько-православного діалогу, спричиненої великою мірою капітуляцією перед новими церковно-політичними викликами у центрально- та східноєвропейському просторі, які змінили домінуючий геополітичний і релігійний status quo, екуменічні ідеї є, без сумніву, інноваційними, «свіжими», а тому заслуговують на увагу та неупереджену дискусію.

Іншою важливою складовою екуменічних пропозицій Блаженнішого Любомира є стиль їхнього представлення на розсуд широкої церковної громадськості. Він жодним чином не намагається нав’язати їх чи трактувати як готові рецепти подолання церковного розколу в сучасному українському християнстві, а навпаки пропонує їх у шляхетно-іренічний спосіб, опертий на духовному досвіді та усвідомленні того, що єдність по своїй природі не є справою людською, а Божою, а людина – інструментом, який Бог вибирає для здійснення свого плану.

Блаженніший Любомир є зрештою свідомий того, що сопричасна єдність, пропонована УГКЦ, «… мусить вирости зсередини, у лоні кожної гілки Київської Церкви», щоб привести до остаточного цілі – поєднання роз’єднаних спадкоємців Києво-християнської традиції Володимирового хрещення. Здійснення цієї візії залежить від багатьох чинників (інтеграції Східних Католицьких Церков як повноцінних суб’єктів екуменічного діалогу, зміни ставлення до церковних уній, вирішення церковно-правових питань у відношенні між унійними Церквами і Римським престолом…), але ідеї, висловленні у формі пропозицій, повинні спонукати нас до дискусії, характер якої залежить не виключно від УГКЦ, а також від ступеня готовності зокрема православних братів у вірі, спробувати звільнитись від певних усталених і, часто, стереотипних уявлень, та з урахуванням нових церковних та політичних реалій в сучасній Україні шукати нові підходи і шляхи до міжконфесійного порозуміння. Зрештою, історія швидше чи пізніше покаже, наскільки пропозиції Блаженнішого Любомира є життєздатними і слушними для вирішення існуючих проблем у церковному житті України.

о. д-р Андрій Михалейко,

директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету