Блаженніший Святослав про Патріархат УГКЦ у свіжому номері "Патріярхату"

Як нам в Україні та в глобальному контексті відповідати на сучасні виклики, щоб тут і тепер насправді «бути Церквою» та «бути Народом», послуговуючись досвідом і прикладом Великого Патріарха? – Відповідь на це питання звучала під час круглого столу з нагоди завершення Року Патріарха Йосифа Сліпого, матеріали якого цілком співзвучні з ідеями журналу «Патріярхат». Тому й другий номер 2018 року служитиме популяризації думок грона цікавих авторів.

Стаття «Патріархат УГКЦ: вчора, сьогодні, завтра», котра є фактично центральною у номері, це – рефлексія Блаженнішого Святослава на деякі ключові моменти шляху до визнання патріаршого устрою УГКЦ, починаючи від «Завіщання» Патріарха Йосифа і завершуючи особистим досвідом кир Святослава у спілкуванні з теперішнім Папою Франциском на тему статусу УГКЦ. Блаженніший Святослав розглядає історичний, пастирський та екуменічний аргументи цієї справи, а також ділиться з нами своєю надію на успішне вирішення питання патріархату через спостереження того, як загалом виглядає постава Папи Франциска відносно глав помісних Церков, на прикладі того, як Папа попросив благословення у Патріарха Вартоломея чи так само у Патріарха Святослава, у братній любові схиляючи перед ними голову.

«Комуністи по Другій світовій війні вже не нищили церкву цілком – хотіли перетворити її на заповідник, заповідник старовини. Досить часто ми сьогодні стаємо заручниками цієї дуже підступної стратегії. Надто часто церковні люди бавляться в старовину: стараються відновити старовинний внутрішній устрій, архаїзувати свою зовнішність, інтер’єр храму, форми спілкування. Я знаю парафії, де люди навмисне надягають хусточки, довгі спідниці, щоб бути схожими на «баришень» ХІХ століття чи навіть середньовічних селянок. Перебування в церковній спільноті перетворюється для них на рольову гру. Звільнити Церкву від цього виокремлення, алієнації від суспільства – це теж означає «бути собою», пізнати свою ідентичність», – це одне із завдань Церкви сьогодні, щоб «Повернути відчуття причетності», як окреслив у своєму слові архиєпископ Ігор Ісіченко.

Щоб «Бути Церквою сьогодні», треба порівнювати себе не з іншою чи іншими релігійними спільнотами, як це було ще сто років тому, не з державою, а подивитися на культуру у її широкому значенні і показати, що те, що для неї є цінністю, є цінністю перш за все християнською, – вважає головний редактор «Патріярхату» Анатолій Бабинський.  

Як завжди теплим, інтимним, є осмислення життя Патріарха Йосифа владикою Борисом Ґудзяком, який знав Блаженнішого особисто. В матеріалі «Ми покликані до надприродного життя» владика показує Йосифа Сліпого як людину, котра змінювалася і змінювала Церкву, вміла відчитати знаки часу і дати на них свою відповідь, як про особу профетичну, котра черпала свою силу та орієнтири діяльності у стоянні перед «обличчям Великого Бога» тому й сама стала великою.

Нам не вистачає людей, здатних прораховувати свої дії на кілька кроків уперед, нам бракує «реалістів», здатних розширювати горизонти власного бачення, нам не вистачає моральних авторитетів та експертів. Нам не вистачає «кваліфікованого громадянина», а в першу чергу треба шукати шляхів повернення солідарності в розірване українське суспільство. На думку д-р Оксани Міхеєвої, професора кафедри соціології УКУ, цих кілька знакових проблем необхідно було б вирішити негайно, для того, щоб демократію в країні зробити реальністю. Детальніше про це у статті «Кого сьогодні бракує Україні?»

Тему солідарності суспільства продовжив Мирослав Маринович, кладучи в основу своїх міркувань книгу пророка Єзекиїла та думки Патріарха Йосифа. Відповідаючи на основне питання своєї доповіді «Національна і моральна суб’єктність: де її взяти?» автор покладає великі надії на сучасну молодь, котра не знає «неволі Радянського Союзу», тому має шанс подолати різноманітні розколи у суспільстві й стати Народом.

Стаття історика Віктора Заславського «Перемишльський гурток: Левицький, Могильницький і Снігурський» тематично співзвучна матеріалам, про які йдеться вище, адже поєднує в собі релігійне та національне питання винесене у суть циклу «Шлях національного маніфесту: ГКЦ і українське відродження в Галичині», який розпочато у попередньому номері.

Окрім історично-аналітичних матеріалів, у другому номері журналу пропонуємо також роздуми священика д-ра Василя Рудейка про «Єресь поспіху», яка значною мірою стала хворобою нашого суспільства і якої слід позбуватися, бо інакше – не засмакуємо, «який добрий Господь». А також відгук Ігора Скленара на книжку Томаса Мертона «Семиярусна гора», що її минулого року видало «Свічадо». Чому цей твір такий важливий? – Бо він мав би сподобатись кожному, хто шукає надії, миру, свободи та Бога…