Богослов Баб’як про агресію Росії і настанови митрополита Шептицького для українців на час війни

Наталка Кудрик

Із багатолітнім дослідником спадщини глави УГКЦ митрополита Андрея Шептицького та досвідченим душпастирем для українців у північному італійському регіоні Трентино-Альто Адідже отцем Августином Баб’яком Радіо Свобода поспілкувалося на теми:

• чому історично-богословська праця важлива для Конгрегації у справах святих,
• чи прискориться процес беатифікації митрополита,
• якими були настанови предстоятеля УГКЦ воєнних років 1939–1944,
• які постулати Шептицького слід брати на озброєння під час нинішньої війни,
• чим особистість і вчення митрополита цікаві для іноземців,
• міжнародне право і католицький пацифізм,
• що може зробити Ватикан під час російсько-української війни,
• чому українська церковна громада не дуже впливова на Апеннінах.

– Отче, побачила світ ваша нова робота у царині дослідження біографії Андрея Шептицького. Чим вона особлива?

– Це перша ґрунтовна праця італійською мовою про митрополита, написана сучасною мовою. Я відійшов від совєцьких штампів, писав на підставі авторитетних знаних і менш знаних джерел (працював у восьми архівах як в Україні, так і за кордоном). Базовим матеріалом для мене був Positio (головна збірка документів, за якими експерти, а потім папа Римський проголошує декрет про чесноти, і згодом беатифікацію кандидата на престоли церкви).

Я на перше місце поставив богослов’я, хотів висвітлити постать митрополита як богослова, людину Євангелія, яка жила вірою, і тим самим учила цьому вірних. На ґрунті Positio я проаналізував чесноти: богословські, кардинальні і євангелічні.

Я ставив за мету переконати іноземного читача, що митрополит – людина божа, жив духом божим, як його оцінювали сучасники не лише українці, а і євреї, поляки, бельгійці – загалом чужинці духовники і миряни. Я описав, як його сповідування віри мало позитивний вплив на вірних.

Цей масштабний текст (380 сторінок включно з бібліографією) зроблений і для того, щоб бодай один із кардиналів, а особливо з Конгрегації у справах святих, взяв його до рук і вже тішився, маючи докладний матеріал про цю людину, стосовно якої задовго триває процес беатифікації, 65 років. Я представив митрополита як гідного кандидата для проголошення блаженним Католицької церкви. Відчувався брак такої праці італійською мовою.

– Як гадаєте, нинішня увага світу до України може прискорити процес беатифікації? Чи навпаки, знову загальмують – чекатимуть спокійніших часів?

– Ні, процес не затримається. Всі знають, в якому стані перебуває Україна, цивілізований світ став на наш бік, знають, як народ відстоює свою свободу та національну ідентичність.

Думаю, як щойно війна закінчиться, папа Франциск приїде до України і, можливо, оголосить про беатифікацію Шептицького. Світ ставиться дуже позитивно до нас, але про це треба свідчити. Слід не переставати домагатися свого і стукати постійно, мудро, аргументовано переконувати, бо є ще зовнішні перепони, бо ще пострадянська путінська агентура має свої канали і гальмує цей процес.

Але українська державна дипломатія спільно з церковною мають працювати з протидії цим перешкодам. Президент Володимир Зеленський дуже ефективний візит здійснив недавно (13 травня 2023 року) в цьому плані.

Також і від Ізраїлю слід більше вимагати, щоб визнав митрополита «Праведником світу» за порятунок євреїв під час Другої світової війни. Бо Андрей Шептицький – це людина з великої літери, великий гуманіст і пастир, бо дбав про всіх. Він відстоював здоровий патріотизм і націоналізм.

– Якими настановами надихав вірних митрополит Шептицький у трагічний воєнний період 1939–1944 років ?

– Він же добре знав, що несе війна. І закликав духовенство до єднання та усіх дотримуватися десяти Божих заповідей, щоб не здичавіти, бо війна робить людину нелюдиною. Заповідь: не вбивай! Говорив, щоб у людей зберігалося милосердя один до одного, була поміч і співпраця між собою. Війна – аморальне явище, та головне – залишатися людьми, християнами, бо життя є безцінне. Ці моральні настанови дуже важливі.

– Очевидно, що уроки співпраці й допомоги один одному, українці засвоїли добре. А ця заповідь Божа – не вбий – як з нею бути? З навалою російського агресора зброю до рук взяли й пацифісти.

– Водночас деякі західні пацифісти по-іншому дивляться на нашу боротьбу за виживання, вони урівнюють жертву й агресора, пропонують нашу капітуаляцію – і потім говорити про мир. Так не має бути. Є таки міжнародне право, якого слід дотримуватися.

– Але коли їм нагадуєш про міжнародне право, то вони апелюють до цінності людського життя, яке, кажуть, важливіше за кордони і території.

– Життя людини – безцінне, це дар Божий, та коли падають бомби і вбивають масово людей, то ніхто не закликає до бездіяльності.

Героїзм нашого народу – величезний, навіть українські пацифісти знають, що мають справу із сатаною совєцькою та російською, бо ми стали для них легкою здобиччю. Українська наївність у минулому, ота «какая разніца», «мы все братья и сестры», це, на жаль, також призвело до біди.

– Які постулати від Андрея Шептицького українець має взяти на озброєння сьогодні?

– По-перше, це мудрість і відповідальність. Маємо також глибоко вірувати, раціонально. І це буде важливо насамперед для відродження країни.

Бачите, лише тепер ми переконуємося, що маємо побудувати новий лад в країні. Матеріальне відбудуємо, але й морально маємо відродитися, бути свіжою і динамічною нацією, яка поділяє європейські цінності, і є відмінною від Московщини.

Має бути єдина нація і єдина церква, православна чи католицька, то не має значення, вона має бути проукраїнською. І це надаватиме віри у наше майбутнє, що ми будемо будувати наше життя так, як ми того хочемо у межах цінностей цивілізованого світу.

І вчення Шептицького у цьому сенсі є надзвичайно актуальним. Він же вчить нас бути добрими сусідами і налагоджувати діалог (коли рани загояться, нині не час). Ми як християни східного обряду маємо дбати про здорову, не поверхову духовність, і бути свідомими та вірними вченню наших попередників-мучеників, які витримали страждання й не продалися, як ось митрополит Шептицький. За його настановами, всі мали шанси і рівні права для створення спільного добра. У нього ж є послання «Як будувати рідну хату» (1941 рік). Якщо ми будемо дотримуватися десяти Божих заповідей, то і є найкращий дороговказ від Андрея Шептицького.

– Чи місцеве духовенство і в самому Ватикані добре обізнані з його спадщиною?

– Так, взагалі за кордоном Шептицький був дуже знаним екуменістом, людиною діалогу чи то із Заходом, чи то зі Сходом на церковному рівні. Своїми писаннями він відомий тим, що виступав за об’єднану церкву, об’єднану державу Україну. Його цитують у папських освітніх закладах, студенти про ньoго пишуть праці. Та слід активніше використовувати різні нагоди, щоб пропагувати вчення цієї людини і його брата блаженного Клементія Шептицького. Треба розповідати, хто вони і яке значення цих людей. Вони можуть стати зразком відродження України та порозуміння з іншими народами, як наприклад, нині ми спостерігаємо поліпшення відносин з Польщею.

У Ватикані є люди, які знають про митрополита через його листи, він же був людиною світового масштабу, його поважали, як він розбудовував УГКЦ на Галичині та захищав її від російського великодержавництва, чули про його сміливість, коли він захищав і рятував євреїв у часи Другої світової війни. Він найбільше інформував папу про події на своїй землі, інші єпископи, може, боялися. Митрополит не мав певності, що його листи дійдуть до Ватикану через посланців, але він пробував, писав. Ситуація була дуже складна з 1939 до 1944 року на Галичині.

– Серед італійського духовенства багато хто сприймав українську церкву через призму РПЦ. Чи міняються погляди церковників у контексті збройної агресії з боку Москви, яку підтримує патріарх Кирило?

– За моїми спостереженнями, це не зовсім так. Звісно, деякі ватиканські дипломати не хочуть нариватися на обурення Росії і живуть стереотипами москвофілів. Та про нашу УГКЦ знають дуже добре, коли протягом своєї історії вона була тричі ліквідована. І тепер знають про наші зусилля з гуманітарної підтримки для фронту і потерпілим. А ностальгіки за минулим є завжди, то все на їхній совісті.

Треба однак більше запрошувати кардиналів та інших посадовців, щоб їхали до України і дивилися, як наш народ молиться, бо в Італії спостерігають кризу віри, зменшення прихожан, а у нас там – жива віра, люди страждають, але Бога люблять. Може, ще у наших людей немає того великого проривного ентузіазму до відбудови, та цей час неодмінно прийде.

– А як ви оцінюєте миротворчу місію Ватикану, не беручи до уваги її гуманітарний трек, який вже у дії?

– Ватикан сьогодні – це не Ватикан часів папи Римського Івана XXIII (йдеться про врегулювання кризи на Кубі 1962 року між США та СРСР). Відбулася еволюція у світі, змінився і Ватикан. Насамперед це християнська держава і її покликання – проповідувати Євангеліє. Дикастерії виконують свою дипломатичну роботу.

Думаю, на політичному рівні Святий престол робить те, що може. Бачите, цілий світ став на оборону демократії і проти Росії, а Путін та його оточення так і продовжують лиходіяти, ми ж бачимо у дії нечисту силу, і ніхто не може дати ради.

А Ватикан що? Просить, молиться, папа Римський Франциск щонеділі і щосереди молиться за мир в Україні та її народ. Це його роль, і він то дуже добре робить. Тоді, часів папи Івана XXIII був радянським лідером Микита Хрущов, який трохи рахувався з понтифіком, а сьогодні ніхто нікого там, у Росії, не боїться.

Вагомих чинників політично вплинути на ситуацію Ватикан нині не має. Це на сьогодні прерогатива НАТО та інших міжнародних установ. Ватикан – це моральний авторитет, а яка мораль у росіян?

Нинішній українській дипломатії нелегко захищатися, бо що б ми не робили, часто кажуть, що ми – націоналісти (з негативним відтінком). Але ж власне українці і є пацифістами, миролюбним народом, однак ще не достатньо навчилися достойно презентувати себе такими світові. Треба більше пробивних фахових дипломатів, бо ж маємо потужного ворога, що цілий світ не може його приборкати. 30 років незалежності майже змарнували, то на кого маємо нарікати?

– На Апеннінах діють близько 150 громад УГКЦ, які надають духовну опіку 70 тисячам вірних. Чи спроможні ці спільноти активніше впливати на Ватикан, на католицьку еліту, щоб просувати українську ідею?

– Але в Італії живуть переважно трудові мігранти з України, хоч і дипломовані фахівці, але люди прагнуть заробити грошей. Тут немає згуртованої свідомої інтелігенції. Є священники, вони займаються душпастирством, переймаються базовими речами, допомагають людям. Не створена, не сформована на сьогодні така рушійна сила, яка б могла дійсно якось впливати тут, у серці католицизму, близько біля папи.

Водночас 2019 року понтифік визнав наші структури і маємо Апостольський екзархат для українців католиків візантійського обряду в Італії. Це нова пасторальна реальність, все поступово розвивається. І знову наголошую: ми самі маємо бути більш переконливими і наполегливими у просуванні нашої ідеї, а це – мистецтво дипломатії.

Не можна лише молитися та страждати. Слід концентруватися не тілька на заробітках, а й на культурній громадській справі. Українським мігрантам у Європі треба брати приклад з організації українського життя в США та Канаді, які гуртувалися довкола церкви, щоб зберігати і стверджувати свою українськість, тому і змогли стати впливовим лобі у релігійних та політичних колах тих країн.