Історичні пам’ятки у Львові (як і в багатьох інших містах) діляться на три типи: ті, які всі бачили і про які багато що знають; ті, які всі бачили, але мало що знають; і ті, які не всі бачили та взагалі нічого про них не знають. Шпиталь ордену боніфратрів на Личакові належить до другої категорії, оскільки практично всі бачили цю будівлю, але про неї, як і про сам орден, відомо дуже мало.
Хто такі боніфратри і як вони опинилися на Личакові? Боніфратри (лат. Ordo Hospitalarius Sancti Joannis de Deo) – римо-католицький монаший орден, заснований у 1535 р. святим Іоанном Божим (в миру Жуан Сідаде Дуарте). Доволі часто їх називають ще «Брати Милосердя», «Шпитальні брати» чи у подібний спосіб. Основне заняття – опіка над шпиталями, лікарнями, служіння для хворих та бідних. Затверджений орден був лише 1572 р., коли Папа Пій V видав буллу «Licet ex debito», якою впорядкував діяльність нового монашого згромадження на основі статуту св. Августина та дозволив висвячувати 1-2 священиків для кожного Дому (монастиря) «милосердних братів». Через 14 років, Папа Сикст V видав нову буллу «Etsi pro debito», якою визнавав боніфратрів окремим орденом зі своїм статутом, який був прийнятий ще через рік.
Структура ордену була подібною до інших орденів. На чолі знаходився генерал (який обирався на цю посаду терміном на 6 років), далі йшла конгрегація, яка ділилася на кілька провінцій, що складалися з різних монастирів. Система функціонування ордену була описана в їхніх «Конституціях», також існували певні правила прийому до «професії» (тобто до ордену). Варто згадати, що боніфратри, подібно до єзуїтів, мали не три, а чотири обітниці. Додатковим обов’язком «милосердних братів», який наклав на них Папа Павло V, стала опіка над хворими не залежно від їхньої віри. На загал, станом на початок XVII ст. боніфратри були цілком сформованим орденом з чітким напрямком діяльності та поступово розширювали «географію» своїх осередків по Європі.
Спершу орден мав лише дві конгрегації – італійську та іспанську, які вже на початку XVII ст., налічували разом 293 шпиталі. Саме італійська конгрегація взялася за поширення ордену на терени німецьких та польських земель. Перший шпиталь боніфратрів на території Речі Посполитої був відкритий у 1609 р. у Кракові, завдяки фундації місцевого купця Валеріана Монтелупі. З того часу і аж до сьогоднішніх днів, орден присутній у Польщі. В Україні перший монастир боніфратрів був відкритий у Луцьку в 1639 р. Через 20 років шпиталь «милосердних братів» був відкритий і у Львові.
Розповідаючи про львівський осередок, слід згадати хрестоматійну історію про костел св. Лаврентія, який знаходився на місці, де постав шпиталь. Згідно з хронікою Львова, авторства Бартоломея Зіморовича, за легендою, церква постала на місці, де ріс дуб, в який місцева біднота поставила ікону святого Лаврентія. Для запобігання можливому прояву язичництва, церковна влада розпорядилася зрізати дуб і збудувати костел. Церква перебувала під опікою одного з львівських цехів, однак не набула популярності. Тому, коли в XVII ст. боніфратри шукали можливості закласти свій осередок у Львові, їм було запропоновано саме цей храм.
Слід зауважити, що найчастіше заснування шпиталя боніфратрів пов’язують з фундацією майбутнього короля Речі Посполитої Яна Собеського. Однак, згідно з документами, збереженими в львівському Центральному державному історичному архіві, першими фундаторами була комісія вального сейму з Варшави. Рішенням комісії, ордену боніфратрів було дозволено шукати місце в місті чи за його межами для закладення шпиталю, який мав слугувати як місце для лікування військових. Більше того, в документі прямо вказано, що комісія була відправлена до Львова з метою пошуку місця для військового шпиталя: «…do zaplaty zaslug Woyskom Koronnym Seymem Walnym blisko pozeszlonym Warszawskim w Roku teraznieyszym odprawionym do Lwowa naznaczeni…» («…для оплати заслуг Війська Коронного, Сеймом Вальним, що у Варшаві відбувся цього року депутовані, назначені і відправлені до Львова…»). Іншими словами, ініціатором створення шпиталя для військових стала держава.
Водночас, надаючи дозвіл на пошук місця для заснування госпіталю, ордену боніфратрів не було надано необхідного матеріального забезпечення. Це, вочевидь, змусило їх шукати допомоги у шляхти. На жаль, не відомо чи орден одразу звернувся до Яна Собеського, чи були ще якісь варіанти, однак фактичним фундатором шпиталя став саме майбутній король Речі Посполитої. Відповідний документ він підписав 19 серпня 1659 року. Оригінал до Другої світової війни зберігався у львівському архіві і був опрацьований та опублікований Вітольдом Зємбіцьким у 1932 р. Фундація Я. Собеського була підтверджена церковною владою, дипломом архиєпископа Яна Тарновського від 26 вересня 1659 р.
Оригінал цього диплому збережений у фондах ЦДІАЛ. Щодо публікації В. Зємбіцького, варто зауважити, що він опублікував першу сторінку диплому Я. Собеського, на якій є варте уваги зображення лицаря та будівлі, яка знаходиться поруч. Згідно з трактуванням автора, постать лицаря — це зображення самого Яна Собеського, з лівої сторони якого знаходиться постать бідняка, а справа — зображення будівлі самого костелу св. Лаврентія, оскільки шпиталь ще не був збудований. Ця ілюстрація є найдавнішим зображенням храму, будівля якого збереглася до наших днів та є одним з корпусів військового шпиталю. Аргументи, чому збережена споруда є, власне, тим самим храмом св. Лаврентія, який був збудований в пер. пол. XVII ст. та згодом переданий під опіку боніфратрам, описав детально Богдан Януш. Також, згідно з студіями Б. Януша, можна стверджувати, що до сьогоднішнього дня збережена частина не лише храму, а й монастиря/шпиталя боніфратрів, яка під прямим кутом примикає до колишнього храму.
Варто зауважити, що сам Я. Собеський вказував про лікування військових у цьому шпиталі. Це чітко видно з документу-підтвердження фундації 1659 р. на сеймі, який відбувся у 1685 р. Його опублікував вже згаданий Францішек Волянський у кількох номерах газети «Dodatek tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej». Зокрема, у документі було вказано: «…chorych ubogich zkądkolwiek nie tylko z miasta i przedmieść lwówskich przychodzących ale nawet wojskowych, gdy w pochodzie do obozów albo w powrocie zachorują, w klasztorze i szpitalu przyjmować…» (укр. «…хворих убогих, [які приходять] не лише з міста і передмість львівських, але навіть і військових, які в поході до обозів чи дорозі назад захворіють, в монастирі і шпиталі приймати…). Така діяльність була підкріплена відповідними фінансовими та майновими фундаціями Я. Собеського ще у 1659 р. та підтверджена на сеймі у 1685 р.
З сторони місцевих інституцій Католицької Церкви фундація Я. Собеського була підтверджена архиєпископом Яном Тарновським окремим дипломом від 26 вересня 1659 р. Оригінал цього диплому збережений і знаходиться у фондах ЦДІАЛ. У підсумку, можемо впевнено стверджувати, що 19 серпня 1659 р. коронним хорунжим Яном Собеським було видано привілей, який дав початок історії шпиталя, в якому лікувались як цивільні особи, так і військові та який перебував під опікою монашого ордену боніфратрів.
У кінці XVIII ст. в результаті поділів Речі Посполитої, Львів перейшов до складу Австрійської монархії. Внаслідок урядових реформ, шпиталь був забраний з юрисдикції боніфратрів і на його основі був закладений госпіталь для військових. Важлива деталь цієї події полягає в тому, що сам заклад змінив лише юридичного власника, яким стала держава. Де факто, заклад продовжив своє існування в якості шпиталю, де лікувалися військові. Якщо розширити контекст сприйняття цієї події, то можемо побачити що вона цілком відповідала загальному процесу «передання» функцій, які до цього традиційно (хоч і не цілковито) належали церковним інституціям (освіта, лікування тощо) до державних закладів. Доволі вдалим прикладом у цьому плані є доля освітнього закладу при львівській єзуїтській колегії, матеріальна база якої стала основою для нового державного закладу. Відповідно, відкриття на базі шпиталя боніфратрів австрійського госпіталю не було створенням абсолютно нового закладу, а лише юридичною модифікацією старого.
Протягом ХІХ ст. на території цього медичного закладу було збудовано ряд нових споруд, які відповідали тогочасним потребам. Зокрема, у 1840-их рр. добудовано 2-й поверх до існуючого шпиталя, у 1890-их рр. – третій поверх, також у той же час збудовано окрему будівлю ізоляційного павільйону, яка збережена до сьогодні.
Події Першої світової війни та польсько-української війни 1918-1919 рр. вписали в історію госпіталю чітку українську сторінку. Зокрема, згідно з дослідженнями Христини Харчук, у Гарнізонному шпиталі проходили лікування воїни УГА – Підхорунжий Вінявський та Іван Демчина (ймовірно стрілець). За часів Другої Речі Посполитої госпіталь на Личакові отримав назву 6 Окружного військового шпиталя, який проіснував до 1939 р. Під час Другої світової війни медичний заклад продовжував виконувати свої функції в залежності від того, яка армія контролювала місто.
З 1944 р. на території госпіталю був розміщений 2344 окружний військовий шпиталь Львівського військового округу, який в подальшому був кілька разів реформований. Після проголошення незалежності у 1991 р. львівський військовий госпіталь був знову реформований у відповідності до концепції розвитку медичних закладів Збройних Сил України. Так він став Військово-медичним клінічним центром Західного регіону, яким є й зараз.
Що читати про шпиталь:
1. Зіморович Б. Потрійний Львів. Leopolis triplex. Львів. Центр Європи. 2002. 248 с.;
2. Харчук Х. Матеріали львівських газет про українські військові поховання у Львові.
3. Центральний державний історичний архів України у місті Львові. Фонд 52, опис 1, справа 1002, 237 арк;
4. Центральний державний історичний архів України у місті Львові. Фонд 131, опис 1, справа 749, 6 арк.
5. Janusz B. Nieznany kosciol sw. Wawrzynca przy spitalu Bonifratrow we Lwowie. Ziemia. 1927. №12. Rok XII. S.188-193;
6. Jozefowicz T. Kronika miasta Lwowa od roku 1634 do 1690. Lwow. W drukarni zakladu Narodowego im. Ossolinskich. 1854. 504 s.;
7. Pietrzkiewicz I. MISERRES SACRA. Bonifratrzy w dawnej Rzeczypospolitej. Kraków 2009. 283 s.;
8. Wolanski F. Król Jan Sobieski potwierdza na sejmie własną fundacye i dotacyę Bonifratrów, jako też zapisy przez inne osoby klasztorowi i szpitalowi ich uczynione. Dodatek tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej. 1856, №36. S.150;
9. Wolanski F. Król Jan Sobieski potwierdza na sejmie własną fundacye i dotacyę Bonifratrów, jako też zapisy przez inne osoby klasztorowi i szpitalowi ich uczynione. Dodatek tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej. 1856, №37. S.154;
10. Wolanski F. Król Jan Sobieski potwierdza na sejmie własną fundacye i dotacyę Bonifratrów, jako też zapisy przez inne osoby klasztorowi i szpitalowi ich uczynione. Dodatek tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej. 1856, №38. S.158;
11. Wolanski F. Król Jan Sobieski potwierdza na sejmie własną fundacye i dotacyę Bonifratrów, jako też zapisy przez inne osoby klasztorowi i szpitalowi ich uczynione. Dodatek tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej. 1856, №39. S.162;
12. Wolanski F. Król Jan Sobieski potwierdza na sejmie własną fundacye i dotacyę Bonifratrów, jako też zapisy przez inne osoby klasztorowi i szpitalowi ich uczynione. Dodatek tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej. 1856, №40. S.166;
13. Ziembicki W. Założenie klasztoru i szpitala oo. Bonifratrów we Lwowie. Studja Lwowskie. Bibljoteka Lwowska. XXXI-XXXII. S.387-405.