Про існування у Перемишлі давньої церкви св. Петра, побудованої ще у княжу добу, було відомо із середньовічних документів, першим з яких є звістка про перетворення споруди на кафедральний храм новопосталої римо-католицької дієцезії у другій половині XIV століття.
Роман Франків
У 1406 р. споруда згоріла, а функції латинської катедри став виконувати давньоруський собор на Замковій горі. Давня церква св. Петра зазнала ґрунтовної відбудови і перебудови. У 1618 споруду передали єзуїтам, котрі розібрали її у 1679 році, після чого на цьому місці зведено будівлю колегіуму.
Про давню будівлю згадали 2015-2017 роках, коли її сліди виявили під час археологічних розкопок. Отримані матеріали дають змогу говорити про існування, по-суті, двох храмів на тому ж місці. Характер більш давнього відповідає традиціям давньоруської архітектури (XII - XIV ст.), більш пізнього – добі готики (від XIV ст.). Перша споруда була дещо більшою, ніж пізніша, а її обриси очевидно мали форму «грецького хреста». У зв’язку із цим з’явилась можливість задуматись над двома питаннями: а) яким був характер архітектури обох храмів? б) в який момент відбулась руйнація давнішої споруди та її заміна новою?
Два зображення другого храму, які відносяться до XVII століття, не мають буквального характеру і дають лише приблизні дані про споруду. На так званій гравюрі Брауна вона має вигляд невеликої однонавної базиліки з бічними прибудовами, а на єзуїтській схемі хрестоподібний план. Польський дослідник Т. Ленкавський зробив спробу реконструкції костелу із гравюри з широкими, але низькими виступами трансепту. Таким чином, він узгоджував обидва іконографічні джерела, оскільки на гравюрі добре видно лише верхню частину будівлі. Розвинені прибудови, однак, відображали традицію більш старшого храму, який існував у давньоруську добу. Про це свідчить характер фрагменту фундаменту, у вигляді прямокутного зламу, котрий, формував перехід різних сторін «грецького хреста». Фрагмент на піщано-вапняному розчині знайдено і на ділянці, розташованій майже симетрично, з північного боку. Ця величина дає уявлення про розміри однієї із сторін центрального, можливо, підкупольного простору.
Такі дані свідчать про те, що у давньоруську добу храм святого Петра у Перемишлі міг мати планувальну структуру, близьку до ранньої церкви в урочищі Царинка у Галичі, але більшого розміру. Цікаві результати дає співставлення двох давньоруських фрагментів перемиського храму із підкупольним простором церкви Миколая у Львові, яка має аналогічну хрестоподібну планувальну структуру. Хоча наявні матеріали із розкопок у Перемишлі мають надто фрагментарний характер, варто зауважити, що відповідні розміри в обох храмах майже однакові.
Такий, хоч і менш популярний, ніж хрестово-купольний, також зустрічається і на Сході – наприклад церква Богородиці Ραχιδιωτισσα (XII – XIV ст., острів Наксос), св. Параскеви в долині Амарі (XIII ст. острів Кріт) у Греції, церква св. Стефана монастиря Лмбатаванк (VII ст., Артік), храм Кармравор (VII ст., Аштарак) у Вірменії. Значна кількість поховань під підлогою бічних рамен планувального хреста давнього храму, а також великий цвинтар довкола, свідчать, що споруда і територія навколо неї була давнім некрополем, який використовувався як у руську добу, так і після польсько-угорського завоювання. Гіпотетично можна припустити, що споруда могла бути пов’язана із спільнотою міських рибалок, покровителем яких вважався святий Петро.
Найбільшим зафіксованим руйнуванням споруди була пожежа 1406 року, після якої відбулась передача латинській громаді давнього православного собору на Замковій горі. Це свідчить про те, що церква св. Петра знаходилась в стані, який не дозволяв його повноцінне функціонування. В цей час головним храмом латинської громади, ймовірно, була ротонда святого Миколая. Аналіз документів, що стосується будівництва нових сакральних об’єктів у Перемишлі того часу, свідчать про постійний брак коштів і тривалий час будівництва. Таким чином, саме період після 1406 року можна вважати найбільш ймовірним часом виникнення нового храму.
Зовнішній вигляд церкви св. Петра у Перемишлі доби Рюриковичів можна реконструювати наступним чином. Матеріалом для будівництва мурованих частин був тесаний камінь, використання якого було відмінною рисою галицької архітектурної школи. Варто також відзначити, що така техніка мурування вперше була використана саме у Перемишлі під час спорудження собору Різдва Івана Хрестителя правнуком Ярослава Мудрого князем Володарем Ростиславовичем приблизно у період 1119—1124 років, а кар’єр для добування каменю для будівництва знаходився на околиці міста у селі Кругель.
Разом із тим, вузька товщина фундаментів може свідчити про те, що споруда була мурованою лише частково. Верхні рівні, починаючи із склепінь і закінчуючи традиційним для східно-християнських храмів куполом, в такому випадку, виконувались із дерева. Прикладом, може служити реконструкція втраченого «Полігону» у Галичі, яка була виконана на кафедрі архітектури та реставрації НУЛП. Крім того, дерев’яні завершення церков на основі «грецького хреста» поширені у традиційній народній архітектурі Галичини, зразком чого можуть служити храми Гуцульщини (Різдва Богородиці у Ворохті, Івана Милостивого у Яремче тощо).
Запропонований варіант відтворення зовнішнього вигляду давньоруської церкви св. Петра у Перемишлі передбачає муровану частину з відносно незначною кількістю віконних прорізів, які розміщені у бічних стінах трансептів (які можливо використовувались також і як місця поховань) та центральній апсиді. На західному фасаді над входом, ймовірно існував різьблений кам’яний барельєф, переказ про який фігурує у деяких історичних документах. Хоча певний час атрибутований із цим храмом барельєф із Старого Міста був згодом визнаний зразком пізнішого народного мистецтва, він принаймні свідчить про те, що в пам’яті про церкву св. Петра вона постає як така, що мала кам’яні архітектонічні частини. Реконструкція верхньої половини будівлі виглядає значно простішою з огляду на великий масив матеріалів з аналогічних за структурою об’єктів, багато з яких збережено і дають інформацію про особливості конструктивних і оздоблювальних прийомів. Ґонтове покриття на вертикальних стінах сприяє збереженості несучих конструкцій, заміна яких у сакральній будівлі небажана з огляду на традицію релігійних розписів, що покривали переважну частину внутрішнього простору.
Нові знання про історію та архітектуру храму св. Петра дають можливість переосмислити простір нової української катедри, котра з 1991 року розташована у колишній єзуїтській базиліці — як місце давньої присутності східної християнської традиції та колишній великий некрополь жителів Перемишля доби Рюриковичів.
Про автора: Роман Франків, канд. арх., доцент кафедри ДОА Інституту Архітектури НУ «Львівська політехніка»