На початку червня в єгипетській Александрії відбулася Пленарна Асамблея Змішаної католицько-православної богословської комісії. Це вже 15-а пленарна асамблея цієї комісії. Повноважним її членом від української Церкви є лише греко-католицький священнослужитель о. Іван Дацько.
Про цю комісію, її завдання, історію, атмосферу, яка на зустрічах панує, а також про документ, який вони розробили, наша розмова з о. д-ром Іваном Дацьком, митрофорним протопресвітером, президентом Інституту екуменічних студій Українського Католицького Університету та професором екуменічного богослов'я.
— Отче Іване, відколи Ви є членом цієї комісії, кого Ви там представляєте?
— Наприкінці жовтня 2005 р. покійний Патріярх Любомир Гузар мене спитав, чи я готовий стати членом цієї Комісії. Після моєї позитивної відповіді, в половині грудня 2005 р. я одержав листа від тодішнього президента Папської Ради для сприяння єдности Церков кардинала Вальтера Каспера, що я іменований членом цієї ж Комісії і що в другій половині 2006-ого відбудеться її пленарна асамблея в Белграді (Сербія).
Я є офіційним представником Української Греко-Католицької Церкви вже 18 років і в цій ролі я брав участь у всіх останніх семи пленарних асамблеях у: Белграді в Сербії (18-25 вересня 2006 р.), Равенні в Італії (8-14 жовтня 2007 р.), Пафосі на Кіпрі (16-23 жовтня 2009 р), Відні в Австрії (20-27 вересня 2010 р.), Аммані у Йорданії (15-23 вересня 2014 р.), К'єті в Італії (16-21 вересня 2016 р.) та в Александрії в Єгипті (31 травня — 8 червня 2023 р.).
У листопаді 2016-го року Блаженніший Патріярх Святослав попросив теперішнього президента Папської Ради для сприяння єдности Церков кардинала Курта Коха, щоб я став членом Координаційного Комітету тієї Комісії, і впродовж місяця я дістав листа від того ж кардинала Коха, що мене іменовано членом Координаційного Комітету. Отож я сім років сповняю також функцію у Комітеті, де спільно православні та католики випрацьовують стратегію та плани дальшої праці Комісії.
В якості члена Координаційного Комітету я брав участь у чотирьох нарадах: у Леросі в Греції (5-9 вересня 2017 р.), Бозе в Італії (13-17 листопада 2018 р.), знову ж у Бозе в Італії (11-15 листопада 2019 р.) і Ретимно на Криті в Греції (16-20 травня 2022 р.).
Звичайно, Координаційний Комітет збирається бодай раз у рік, однак через пандемію COVID-19 не відбувалися ці зустрічі у 2020-2021-их роках.
Крім того, впродовж дев'ятьох років я брав участь в англомовній підкомісії, де опрацював і представив три свої праці: The Role of the Bishop of Rome in the Communion of the Church during the First Millennium / Роль Єпископа Риму у сопричасті Церкви підчас першого тисячоліття (2009 р.); відтак The Ministry of the Bishop of Rome in the Ninth Century / Служіння Єпископа Риму в ІХ-ому столітті (2016 р.), і особливо Primacy and Synodality in the Second Millennium and Today – Their Renewal as of the Beginning of the XX-th Century with Special Consideration on the Question of Uniatism / Примат і синодальність у другому тисячолітті і сьогодні – їх оновлення на початок ХХ століття з особливим розглядом питання уніятизму (2018 р.).
Важливо є також підкреслити, що після кожної Пленарної Асамблеї та зустрічей Координаційної Комісії я завжди посилав і продовжую висилати Главі нашої Церкви — чи то св. п. Патріярху Любомиру, чи теперішньому Патріярху Святославові — докладний звіт з проробленої праці, відмічаючи ці місця та питання, які є особливо важливими для УГКЦ. Оскільки мені відомо, Блаженніший Святослав представляє та обговорює ці питання підчас сесій Синоду всіх єпископів УГКЦ, як і з членамами нашого Постійного Синоду.
— Комісія була створена вже понад 40 років тому. Який її статус, склад, завдання, що вона має виробити?
— Комісія була створена 30-го листопада 1979 р. в осідку Вселенської Патріярхії у Фанарі (Істанбулі) в присутності тодішнього Вселенського Патріярха Дімітріоса І та св. Папи Івана-Павла ІІ. Отож ця Комісія існує вже 44 роки. А перша пленарна асамблея відбулася від 29-го травня до 4 червня 1980 р. у Патмосі на Родосі у Греції.
У моїй презентації у вересні 2019 р. до всіх східних католиків Європи підчас конференції під назвою "Екуменічна Місія Східних Католицьких Церков в сучасній Європі", яку провели у Римі (12-14 вересня 2019 р.), я представив всю історію Комісії від початку її існування до фактично сьогоднішнього дня. Ця стаття була поміщена у ватиканському видавництві Libreria Editrice Vaticana, 2019, в італійському ориґіналі, а український переклад був опублікований в 2022-ому році.
Відносно статусу цієї Комісії, то представники різних Церков є офіційними репрезентантами своїх Церков. Найвищим та міродайним авторитетом є для православних Вселенський Патріярх Варфоломій І. А для католиків – це Папа Франциск. З цієї причини спів-президентами Комісії є митрополит Йов Ґеча (Job Getcha) від Вселенського Патріярхату і кардинал Курт Кох (Kurt Koch) від Католицької Церкви. Вони обидва почергово обмінюються предсідництвом зустрічей.
За доручення Вселенського Патріярха Варфоломія І та Папи Франциска нашим головним завданням є опрацювати спільні публічні документи, щоб остаточно дійти до єдности та сопричастя наших Церков
Щодо складу, то кожна автокефальна Православна Церква, переважно візантійської традиції, висилає двох представників своєї Церкви — отож Православна Церква має в цій Комісії 34 члени. Таке саме число членів має і католицька сторона. Тобто повний склад Комісії є 68 членів. До католицької делеґації входять кардинали, архиєпископи, єпископи, священики, професори та дві жінки: проф. д-р Терезія Гайнталер (Theresia Hainthaler) (Франкфурт, Німеччина) і проф. д-р Барбара Галленслебен (Barbara Hallensleben) (Фрибурґ, Швайцарія).
В Александрії було лише 20 членів з православної сторони, бо не прибули делегації від Антіохійського, Московського, Сербського та Болгарського Патріярхатів, а грузинська делеґація, бодай відколи я є членом Комісії, завжди приїжджає на два дні пізніше та вертається додому два дні перед закінченням нарад. Думаю, що вони це роблять, щоб не брати відповідальности за рішення асамблеї. Бо перед закінченням нарад завжди ставлять питання, чи всі присутні згідні з рішеннями — і всі дають свою згоду. Грузинська делеґація оминає цю ситуацію, і тому в Комунікаті з Александрії зазначено, що: «незгоду з деякими пунктами документу висловила делеґація Патріярхату Грузії».
Як видно також з Комунікату, католицька сторона була представлена лише 18-ма членами. Це тому, що повмирали кардинал Жан-Луї Торан (Jean-Louis Tauran), єпископ Флорентін Крігалмеану, монсіньор Елевтеріо Фортіно (Eleuterio Fortino). Відмовився від членства Комісії єпископ Маґдебурґський Ґергард Файґе (Gerhard Feige). А тому, що 80-літні члени автоматично відпадають задля віку, не прибули до Александрії чотири члени – основники Комісії: архиєпископ Маронітської Церкви Поль Набіль Ель-Сайях (Paul Nabil El-Sayah), архиєпископ Янніс Спітеріс (Yannis Spiteris), єпископ Димитріос Салахас (Dimitrios Salachas) і о. Франс Бовен (Frans Bouwen).
Католицька сторона доволі сильно відчула їх відсутність, бо без архиєпископа Янніса Спітеріса ми не мали нікого від Римо-Католицької Церкви з Греції, а без архиєпископа Сайяха ми не чули голосу Маронітської Церкви. Також немає сумніву, що владика Димитріос Салахас є висококвалікованим каноністом та респектованим, зокрема, грецькими православними. Рівно ж о. Франс Бовен, який постійно проживає в Єрусалимі, є дуже компетентним богословом та проникливим екуменістом.
В приватних розмовах кардинал Кох запевнив нас, що Папська Рада для сприяння єдности Церков призначить нових членів Комісії на місце померлих і тих, що відійшли через вік.
Ця обставина також довела до того, що наразі я є одиноким представником Східних Католицьких Церков. А за п’ять років, коли мені сповниться 80 років, треба буде знайти нового представника від УГКЦ.
— До речі, Комісія має в назві "Римо-Католицькою", а Ви представляєте УГКЦ...
— Я хотів би ще наголосити на одному важливому пункті. У 1979-му році, коли була створена ця Комісія, офіційно її назвали Joint International Commission for the Theological Dialogue between the Roman Catholic Church and the Orthodox Church – Спільна Міжнародна Комісія для богословського діялогу між Римо-Католицькою та Православними Церквами.
Нажаль, св. п. архиєпископ Мирослав Стефан Марусин у якості секретаря Конґреґації для Східних Церков не звернув увагу, що Східні Католицькі Церкви не є римо-, але східними католиками. Відомо, що тоді, як і сьогодні, православна сторона вимагала цього Roman Catholic – Римо-Католицький.
Тому, що для нас, українців греко-католиків, це є важливе питання, у цитованій моїй праці з 2019-ого року, я писав наступне. Цитую повністю.
«Саме в Белграді, під час приватної зустрічі з кардиналом Вальтером Каспером, східні католики попросили (а тоді нас було п'ятеро), чи не можна забрати з назви нашої Комісії прикметник «римо-», тобто «римо-католицький». Вони повторили потім своє прохання під час зібрання католицьких делегатів. Вони аргументували це тим, між іншим, що Папа Іван Павло II у своєму апостольському посланні Orientale Lumen та енцикліці Ut unum sint, говорячи про Комісію, ніколи не вживав прикметника «римо-». Невдовзі по тому кардинал Каспер зібрав усіх нас, східних католиків, і сказав, що Папа Бенедикт XVI і він сам погоджуються з цим нашим слушним проханням і що Папа нагадав йому, як під час гітлерівського режиму нацисти докоряли католикам, що вони є römisch-katholisch (римо-католиками), а значить недостатньо «німецькі» католики. Отже, Папа Бенедикт XVI був готовий підтримати усунення прикметника «римський», але, на жаль, для православних це було і далі є питанням принципу – вів далі кардинал – оскільки вони, принаймні поки що, ніколи б не визнали, що східні католики є «Церквою», як її визначив II Ватиканський Cобор. Ми відповіли: це несправедливо, що ми, католики, мусимо відступати перед тиском православних, особливо якщо взяти до уваги документи Другого Ватиканського Cобору і папські документи Orientale Lumen та Ut unum sint, адже в такому разі нас будуть вважати чимось на взірець додатку (італійського мовою ми вжили слова appendice) до Католицької Церкви. Кардинал знав наші погляди, але вимагав послуху, інакше існувала небезпека провалу чи принаймні серйозного ускладнення діялогу».
«Пам’ятаю, що наступного (2007) року під час пленарного засідання у Равенні це прохання було повторено, і співпрезидент, митрополит Йоан Зізулас, з легкою усмішкою відповів, що католики не повинні наполягати на цьому питанні, бо це може завадити продовженню нашої роботи. Тож у цьому питанні ми залишилися з тим, що було. Пізніше, під час приватної бесіди з митрополитом Іваном Зізуласом, я спитав, чому православні так твердо дотримуються цієї позиції, а він відповів мені, що особисто він знає і розуміє нашу позицію, але Православна Церква в цілості, принаймні поки що, не сприймає цього прохання. Тому в майбутньому треба буде пробувати знову…»
«Особисто я дивуюся, що католицька сторона не наполягала рішучіше на цьому питанні ще до початку цього діалогу і до заснування нашої Комісії – можливо, причиною був той факт, що присутність східних католиків була дуже незначна, або ж це робилося для уникнення подальших перешкод. Але це питання, безперечно, раніше чи пізніше доведеться розв’язати в майбутньому».
Нажаль, православні настоюють по сьогоднішній день з цього питання і мимоволі, заради продовження діялогу, ми маємо прийняти це до відома, однак наполягати на тому, що ми не є «римо-католиками»…
— Чому не було в Александрії представників Православної Церкви України?
— Я представив це питання на одній з пленарних сесій у присутності всіх православних та католицьких членів Комісії. На це я дістав відповідь від митрополита Йова Ґечі, до речі, також українця за походженням, що з огляду на те, що православ’я поділене після проголошення Томосу про автокефалію Православної Церкви України, зокрема, лише чотири Православні Церкви (Вселенський Патріярхат, Александрійська, Грецька та Церква Кіпру) її визнали, Його Всесвятість Патріярх Варфоломій І сам вирішив, що задля добра всього православ’я і щоб не спричинити неприбуття представників інших Церков, не запрошувати Православну Церкву України на Пленарну Асамблею в Александрії.
Коли я на це заявив, що така позиція може бути болючою для вірних, священства та єрархії ПЦУ, митрополит Йов Ґеча відповів, що єрархи ПЦУ повинні робити всі можливі старання, щоб їх визнали інші автокефальні Православні Церкви.
— До речі, а як Ви розцінюєте стан Православних Церков?
— Насамперед намічу я позитивні елементи.
Господар пленарної асамблеї, Папа і Патріярх Александрійський Теодорос ІІ, був надзвичайно привітним і гостинним. Він кілька разів прийшов, коли ми мали наради, але в дискусіях не брав участи. Разом з нами кілька раз обідав, запросив усіх на вечерю і приступав та розмовляв з кожним членом – католиками чи православними.
На самому початку, коли мене йому представили, та, очевидно, сказали, що я є представником УГКЦ, я йому сказав: «Ваше Блаженство! Я прошу Вашого благословення не тільки для себе, але для цілої України, для наших воїнів і всього народу та за справедливий мир в Україні та по всьому світі». І Патріярх відповів: «Благословлю Вас і всю Україну». Мені було надзвичайно приємно почути, коли Патріярх Теодорос ІІ після Божественної Літургії, підчас своєї проповіді, сказав: «Мене просив представник України благословити його батьківщину, і я радо уділяю своє благословення і молюся за справедливий мир в Україні». Напевно, під впливом цих слів, підчас приватних розмов була мова про війну в Україні та й всі висловлювали свою солідарність та підтримку Україні. Навіть у Комунікаті було сказано: «Під час богослужінь у суботу, 3 червня, і в неділю, 4 червня, були піднесені молитви за мир в Україні та за упокій нещодавно спочилих членів Комісії».
Варта рівно ж сказати, що Патріярх Теодорос ІІ на диптихах не пом’янув Патріярха Кирила Московського, однак пом’янув Митрополита Київського Епіфанія. На мій запит, чому Патріярх Теодорос ІІ не пом’янув Патріярха Московського, дістав я відповідь, що він перервав зв’язки з Московською Патріярхією, бо без його відома Патріярх Кирил вислав на його територію єпископа для російських православних вірних. Патріярх Теодорос ІІ не тільки суспендував, але позбавив священичого стану цього владику і перервав зв’язки з МП.
Відрадним явищем було також і те, що ми спільно – православні та католики – більше молилися разом, а не лише дискутували і дебатували, В суботу, 3 червня 2023 р., ми молилися за упокій нещодавно спочилих членів Комісії. Імена католицьких усопших членів я вже згадав вище, а за православних ми, зокрема, молилися за упокій митрополита Івана Зізіуласа, митрополита Каллістоса Вера (Kallistos Ware), митрополита Ґеннадіоса Лімуріса (Gennadios Limuris), архиєпископа Анастазія з Тірани та архиєпископа Єремію Вроцлавсько-Щецінського.
Щодо інших ділових справ, то підчас офіційних зустрічей вони не обговорювалися. Але приватно, головно підчас перерв, обідів чи вечерей, були нагоди порозмовляти з різними людьми, православними чи католиками. Наприклад, у приватній розмові з двома представниками Румунської Православної Церкви я їх спитав, чи визнають вони автокефалію Православної Церкви України. Їх відповідь не була навіть енігматична. Вони просто відповіли, що вони ПЦУ ані не визнають, ані її не заперечують. Вони просто вичікують як справи розвинуться. Вони дали також до зрозуміння, що єрархія ПЦУ повинна зробити перший крок до Румунського Патріярха, і вони виконуватимуть це, що скаже їх Патріярх. Я був дещо розчарований їхньою відповіддю, але прийняв це до відома.
З представниками Польської Православної Церкви розмовляв я українською мовою. Про ПЦУ ми не говорили, однак греки мені сказали, що ця Церква свідомо вислала лише двох мирян, щоб вони не мусіли співслужити підчас Божественної Літургії.
Я чимало розмовляв з архиєпископом Йовом Ґечою – завжди українською мовою — і він мені сказав, як також інші грецькі делегати, що Вселенське православ’я переживає важкі часи. Московський Патріярхат не бере жодної участи у всіх починах, які виходять від Вселенської Патріярхії, починаючи від православного собору в Криті (2016 р.). Це ще більше посилилося після надання ПЦУ автокефалії, а за Московською Патріярхією бойкотують Вселенського Патріярха Патріярхати Антіохії, Сербії та Болгарії, а Польська Православна Церква не хоче зривати з Константинополем, але хоче бути в зв’язку з Московською Патріярхією. А Грузинська Церква не знає на яку ногу стати. На мій запит, чому так поступають ці Церкви, дістав я одну відповідь, що Антіохія, Сербія, Болгарія, Грузія і Польща дістають поважні фонди від російських оліґархів, за порученням Патріярха Московського Кирила, і повністю від нього узалежнюються. Владика Йов Ґеча мені ще додав, що і Українська Православна Церква Московського Патріярхату дістає поважні фонди від російських та українських оліґархів. Позитивно висловлювався митрополит Йов Ґеча про Єрусалимського Патріярха, який мимо тиску Москви, зберігає зв’язок зі Вселенською Патріярхією.
Митрополит Йов також звернув увагу, що мав поважні труднощі, щоб зберегти рівень і єдність думок православних представників, як це поставив собі за ціль Вселенський Патріярх. Він також заявив, що після смертей митрополита Йоана Зізіуласа, митрополита Каллістоса Вера та й з відходом румунського богослова д-р Йоана Іки (Ioan Ica), бракує сильних богословів та каноністів серед православних делеґатів.
Я також згадав, що і католицька сторона буде мусіти підсилити своє представництво новими проникливими богословами та каноністами. До речі, я додав, що серед молодих членів мені заімпонували своїм знанням та компетентністю митрополит Акри Александрійського Патріярхату Петро. Між іншим, він викладає екуменічне богослов’я у католицькому університеті Notre Dame y США. Він висловив мені особисто бажання співпрацювати з Інститутом екуменічних студій УКУ. Рівно ж на мене зробив добре враження новий співсекретар нашої Комісії від Вселенського Патріярхату о. Алексіс Торанс (Alexis Torrance). На мою пропозицію брати участь у різних починах Інституту екуменічних студій, він також радо дав свою згоду.
Щоб завершити тему моїх розмов з митрополитом Йовом Ґечою, то варта підкреслити, що він за походженням українець, народжений у Монтреалі (Канада). Він добре розмовляє українською мовою і мушу сказати, що він є добрим співпредсідником. Оскільки мені відомо, він втішається великою довірою Вселенського Патріярха Варфоломія І і є відкритий до діялогу. Він рівно ж мене запевнив, що він радо братиме участь у різних конференціях та заходах, які організує Інститут екуменічних студій Українського Католицького Університету.
На загал, стан православ’я по всьому світі є у сумному стані. І треба молитися, щоб у першу чергу запанувала єдність усіх Православних Церков, а відтак можна буде говорити про єдність між Православною і Католицькою Церквами.
— Чи була мова про календарне питання?
— Підчас офіційних нарад не було мови про календарне питання, однак приватно я говорив про цю справу з католицьким членом православно-католицької Комісії про спільне святкування Пасхи о. Гіацинтом Дестевілєм (Hyachinthe Destivelle). Він мені відповів, що відбуваються наради з цього питання, але без великого ентузіязму. На мій запит, чи він думає, що у 2025-ому році, коли Церква святкуватиме 1700-ліття першого Нікейського Собору, буде вирішено спільне святкування Пасхи, дістав я відповідь, що це можливо, але наразі це питання не стоїть гостро на порядку денному. Він також додав, що якщо Папа Франциск і Патріярх Варфоломій І посилять тиск на комісію, то, можливо, це питання буде позитивно розв’язане до 2025-ого року.
— До речі, чи говорили в Александрії про спільне святкування 1700-ліття першого Нікейського Собору?
— Про це були натяки підчас офіційних нарад, однак було сказано, що будуть також про це вести розмови зі Світовою Радою Церков, яка також бажала би, щоб західні протестантські спільноти та Церкви долучити до цих святкувань. Щось більш конкретного не було сказано.
— Яке Ваше загальне враження про 15-у Пленарну Асамблею цієї Комісії?
— Зі всіх пленарних асамблей, в яких я брав участь, для мене найкращою була пленарна асамблея в Равенні (2007 р.), хоч і тоді представники Московського Патріярхату полишили наради, бо були присутня делеґація Естонської та Латвійської Церков Вселенського Патріархату.
Позитивним в Александрії було те, що ми завершили працю над документом "Cинодальність і примат у другому тисячолітті та сьогодні" (7-ого червня 2023 р.) і спільним великим Комунікатом.
Сумним явищем був брак єдності серед православних та спостереження їх чварів та розбіжностей.
Відчувався також брак нових католицьких представників, зокрема, від Східних Католицьких Церков.
Немає сумніву, що і Вселенське православ’я, і Католицька Церква стоять перед новими викликами. І це саме відноситься і до складу та праці цієї Богословської Комісії.
##DONATE_TEXT_BLOCK##