Синодальність і примат у другому тисячолітті та сьогодні
Александрія
7 червня 2023 р.
Вступ
0.1 Як результат ретельного вивчення синодальності та примату в першому тисячолітті, документ з К’єті зазначає: «З найбільш ранніх часів єдина Церква існувала як багато місцевих церков. Сопричастя (koinonia) Святого Духа (пор. 2 Кор 13, 13) переживалося як усередині кожної місцевої церкви, так і в стосунках між ними як єдність у різноманітності. Під провадженням Духа (пор. Йо 16, 13) Церква розвинула зразки церковного порядку та різні практики відповідно до її природи як «народу, приведеного до єдності, з єдності Отця, Сина і Святого Духа». (К'єті, 2; цитата св.Кипріяна, De orat.dom. 23; PL 4, 536).
0.2 Зв’язок єдності був очевидним у «численних зібраннях єпископів на собори чи синоди для спільної дискусії з питань віровчення (dogma, didaskalia) і практики» (К’єті, 11). На вселенському рівні сопричастю сприяла співпраця між п’ятьма патріаршими престолами, упорядкованими відповідно до таксису [taxis — порядок] (пор. К’єті, 15). Незважаючи на численні кризи, єдність віри та любові зберігалася через практику синодальності та примату (пор. К’єті, 20).
0.3 Цей документ розглядає складну історію другого тисячоліття в чотирьох періодах. Він прагне дати, наскільки це можливо, спільне прочитання цієї історії, і це дає православним і римо-католикам бажану можливість роз’яснити одне одному свою позицію на різних етапах шляху, щоб сприяти взаємному розумінню та довірі, які є необхідними передумовами для примирення на початку третього тисячоліття. Документ завершується винесенням уроків з історії, яку було досліджено.
Від 1054 р. до Флорентійського Собору (1438-39)
1.1 На початку другого тисячоліття труднощі і розбіжності між Сходом і Заходом загострювалися внаслідок культурних та політичних факторів. Акти взаємних екскомунікацій 1054 р. посилили відчуження між Сходом і Заходом. Східна і Західна Церкви докладали зусиль, щоб відновити свою єдність. Проте внаслідок хрестових походів, і, зокрема, завоювання Константинополя четвертим хрестовим походом (1204 р.), розрив з 1054 р., на жаль, лише поглибився.
1.2 Так звана Григоріанська реформа, названа іменем Папи Григорія VII (1073-1085), змогла покласти край систематичному призначенню єпископів і абатів світською владою. Для того, щоб катедральні капітули могли обирати своїх єпархіальних єпископів, а монастирі — свого настоятеля, було відновлено канонічні вибори. Водночас реформа мала на меті боротьбу з моральними зловживаннями в Церкві та суспільстві на Заході. Цим процесом реформ керувало папство через традиційні Римські місцеві синоди. Тим часом влада Папи щораз більше поширювалася на світську сферу, оскільки Григорію навіть вдалося змістити імператора Генриха IV. Підвищувався наголос на вселенській відповідальності Римського Престолу за збереження Західної Церкви від чужого втручання та внутрішніх зловживань.
1.3 Внаслідок цього була розвинута більш юридична еклезіологія. «Фальшиві Декреталії» (IX століття) і фальшивий «Костянтинів дар» (правдоподібно VIII століття), які помилково вважалися автентичними, підкреслили центральну постать Папи в Латинській Церкві. Нові жебручі ордени XIII століття, такі як францисканці та домініканці, звільнені з-під влади єпископів, пропагували концепцію папства, якому доручено пастирську опіку над усією Церквою.
1.4 Після контроверсії, пов’язаної з «Боротьбою за інвеституру» наприкінці XI та на початку XII століть, Церква вступила в ще одну велику боротьбу зі світськими силами за провід над західним християнським світом. Інокентій III (1198-1216) закріпив бачення Папи як голови, який керує всім церковним тілом. Як наступник Петра, Папа мав повноту влади (plenitudo potestatis) і піклувався про всі церкви (sollicitudo omnium ecclesiarum). Окремі єпископи були покликані брати участь у його піклуванні (in partem sollicitudinis), турбуючись про власні єпархії.
1.5 В той час, незважаючи на доктринальний розвиток римського примату, синодальність все ще була очевидною. Папи продовжували керувати Латинською Церквою за допомогою Римського Синоду, який збирав єпископів римської провінції та тих, які на той час були присутні у Римі. Зазвичай Синод збирався двічі на рік. Проблеми розглядалися та вільно обговорювалися всіма учасниками. Немає жодних доказів того, що Папа був зв’язаний голосуванням, але також немає доказів того, що Папа приймав якесь остаточне рішення всупереч порадам свого Синоду.
1.6 Протягом XII століття роль Римського Синоду поступово була замінена Консисторією, зборами кардиналів. Кардинали були членами римського духовенства, семеро з них були єпископами приміських єпископських кафедр Римської провінції. Папа радився з Консисторією на постійній основі. Декретами 1059 р. і 1179 р. колегія кардиналів отримала виключне право обирати Папу. Той факт, що кардинали були приміськими єпископами або наділені римськими пресвітерськими чи дияконськими титулами, підкреслювало, що Церква Риму, а не будь-який інший орган, має право обирати свого єпископа.
1.7 На Заході існували провінційні синоди, але папи також скликали загальні собори, як-от чотири Латеранські Собори (1123 р., 1139 р., 1179 р., 1215 р.), які продовжували реформу Церкви на Заході. У Конституції 5 Четвертого Латеранського Собору (1215 р.) говорилося, що «Римська Церква… через промисел Господній має примат (першість) звичайної влади (potestas ordinaria) над всіма Церквами, оскільки вона є матір’ю і вчителькою (mater et magistra) всіх Христових вірних». Той самий собор закликав Греків «утвердитися, як слухняні сини святої Римської Церкви, своєї матері, щоб було одне стадо і один пастир» (Конст. 4). Цей заклик не було прийнято.
1.8 Цей період папського панування збігся з хрестовими походами, які спочатку були викликані закликом візантійського імператора в його конфлікті з турками-сельджуками, але які переросли у насильницьке протистояння між латинянами та греками. В результаті першого хрестового походу (1095-1099) в Антіохії (1098) і в Єрусалимі (1099) були встановлені латинський патріарх і латинська єрархія, замість або паралельно з грецькими патріархатами. Третій хрестовий похід (1189-1192) встановив латинську єрархію на Кіпрі (1191) і, всупереч канонам, скасував автокефалію Кіпрської Церкви. Грецькі єпископи, кількість яких зменшилася з 15 до чотирьох, були змушені бути підвладними Римській Церкві та присягнути відповідним латинським єпископам.
1.9 Четвертий хрестовий похід (1204 р.) завершився пограбуванням Константинополя та встановленням паралельних латинських єрархій у решті стародавніх єпископських кафедр Грецької Церкви. Папа Інокентій III, хоча й перешкоджав венеціанцям завоювати Константинополь, згодом призначив в Константинополі латинського патріарха, як також і в Александрії. Рішення Четвертого Латеранського Собору (1215 р.) були нав’язані, зокрема, Церквам Єрусалиму та Кіпру. Принцип, за яким «греки» могли зберігати свої літургійні звичаї, але мусіли прийняти єпископа Риму як свого главу та поминати його під час Літургії, практикувався особливо на Кіпрі (пор. Латинські синоди в Лімассолі, 1220 р., і Фамаґусті, 1222 р., і Bulla Cypria папи Олександра IV, 1260). У багатьох випадках грецьке духовенство, яке віднині вважалося приналежним до Латинської Церкви, було змушене брати участь у латинських літургійних діях. Атмосфера погіршилася внаслідок полемічної позиції богословів, які засуджували східні звичаї як «помилки греків» або навіть «помилки схизматичних греків».
1.10 Незважаючи на ці випробування, на Сході все ще були ті, хто плекав добрі церковні стосунки і працював для відновлення єдності. Великі Патріархи з глибоким богословським розумінням, такі як Філотей Коккінос (бл. 1300-1379), учень Григорія Палами, розглядали можливість скликання Вселенського Собору, який би забезпечив вирішення розколів.
1.11 Впродовж другого тисячоліття на Сході соборна інституція функціонувала відповідно до канонічних принципів 34-го Апостольського правила, де Константинопольський Патріарх як протос та єпископи, присутні в Константинополі, брали участь у засіданнях Синоду ендемуза (Постійного Синоду — примітка перекладача). Через Синод ендемуза Церква виразила форму постійної синодальності, в якій Патріархи Сходу, присутні в Константинополі, або їхні представники та інші єпископи, скликалися Константинопольським Патріархом для прийняття синодальних рішень.
1.12 Після відновлення Візантійської імперії в Константинополі в 1261 році стало можливим відновлення взаємних відносин. Фактично, Другий Ліонський собор (1274) проголосив акт унії, що містив ісповідання віри, якого раніше вимагав Папа Климент IV (1267) і яке підписав імператор Михаїл VIII Палеолог (у лютому 1274), приймаючи Латинські вимоги щодо сходження Святого Духа, папський примат та інші спірні моменти (наприклад, чистилище, служіння на неквасному хлібі). Було підтверджено, що Римська Церква має «summum plenumque principatum [найвищий і повний примат]» над усією Церквою і що наступник Петра отримав «plenam potestatem [повноту влади]», щоб керувати нею, а інші єпископи покликані розділити його турботи. Це сповідання було відкинуте Константинопольською церквою в 1285 році.
1.13 Впродовж XIV століття на Сході виникла Ісихастська контроверсія, спровокована Варлаамом, ченцем з Калабрії. Монахи Афону доручили св. Григорію Паламі відповісти на виклики, кинуті Варлаамом. Протягом XIV століття чотири синоди в Константинополі (1341, 1347, 1351 і 1368) захищали розрізнення між сутністю і несотворною енергією Бога, розвинуту святим Григорієм Паламою на основі Отців Церкви, таких як святий Василій Кесарійський та святий Максим Ісповідник. Ці події вказують на продовження практики синодальності на Сході.
1.14 У XIV та XV століттях відбулися радикальні зміни в політичній сфері, що поклало кінець папському світському домінуванню. Спроба Папи Боніфація VIII (1294-1303) знову підтвердити верховенство Папи у світській царині в буллі Unam Sanctam (1302) зустріла жорстокий опір короля Франції, таким чином поклавши край папським претензіям правити світом політично. За цим епізодом через кілька років послідувало заслання папства до французького міста Авіньйон, де папи прожили сімдесят років під контролем французької монархії.
1.15 Хаос, який став наслідком виборів двох, а потім трьох папів, спровокував глибоку травму в західній Церкві. Для вирішення кризи в Констанці був скликаний загальний собор (1414-1418). Цей собор, на якому були присутні не лише єпископи та абати, але й представники політичних інституцій, розвинув у своєму декреті Haec sancta (1415 р.) тезу про те, що найвища влада в Церкві належить загальному собору, який розуміється як зібрання єпископів і світської влади, на противагу владі Папи. Ця теза є відомою як «конциліаризм» (соборноправність). Конциліаризм підважив канонічну роль примаса в синоді та поставив під загрозу свободу Церкви. Він наголошував на новій ідеї про те, що собор має «представляти» всі категорії християнського суспільства, і що такий собор, який збирається кожні десять років, а Папа виконує його рішення, керуватиме Церквою. Таким чином, церковній практиці синодальності було кинуто виклик з боку світського поняття корпоративного представництва, концепції, взятої із світського римського права, яке наділяло колективні органи правосуб’єктністю.
1.16 Послаблення папської влади дало можливість державам посилити свій контроль над Церквою на Заході. Римський престол був змушений підписувати конкордати, які визнавали право політичних сил брати участь у призначенні єпископів. Прикладом такої угоди є Прагматична Санкція у Буржі (1438), яка схвалила конциліаризм і підготувала ґрунт для галіканізму (див. нижче, 2.3). Конциліаризм був засуджений на П'ятому Латеранському Соборі (1512-1517) і остаточно виключений навчанням Першого Ватиканського Собору (1869-1870).
1.17 Ферраро-Флорентійський Собор (1438-1439) зібрався, коли конциліаристська асамблея в Базелі (1431-1449), відкинута Папою Євгенієм IV (1431-1447), все ще тривала. Обидві західні партії запросили імператора та Патріарха Константинопольського, але у відповідності до пентархії, імператор і Патріарх вирішили поїхати не до Базеля, а до Феррари, а потім до Флоренції, де був присутній Папа. Було також правдою те, що перебуваючи під тиском османів і потребуючи військової допомоги Заходу, імператор і Патріарх визнали, що Папа був у змозі забезпечити західну допомогу для Константинополя. Собор розглянув питання розбіжностей, які виникли між двома Церквами, головним чином Filioque, вживання неквасного хліба для Євхаристії, чистилище, Боговидіння після смерті та папський примат. Булла унії Laetentur coeli (1439) з сильним біблійним вступом прославляла Христа як голову і наріжний камінь возз’єднаної Церкви.
1.18 Головною метою рішучих заяв Флоренції щодо папського примату було відкидання конциліаристської тези Базеля. Собор завершився трьома заявами: «Святий Апостольський Престол [Рим] і Римський архиєрей мають примат над усім світом»; «той самий римський архиєрей є наступником блаженного Петра, … глави всієї Церкви, батька і вчителя всіх християн»; «йому, в особі блаженного Петра, Господь наш Ісус Христос дав повну владу [plenam potestatem] кормити, керувати та управляти [pascendi, regendi ac gubernandi] всією Церквою». Ці твердження були прийняті греками за трьох умов, які були включені в декрет: а) додавання пункту, «як також сказано в актах Вселенських соборів і в священних канонах»; б) згадка про інші патріарші престоли Пентархії; і c) збереження привілеїв і прав патріархів (Denzinger-Schönmetzer, Enchiridion symbolorum, definitionum et declarationum de rebus fidei et morum, DS, 1307-1308).
1.19 Стосовно всіх спірних питань собор зазначив, що відмінності у доктринальних формулюваннях чи канонічній практиці не впливають на єдність віри. Унія була підписана греками під тиском обставин і згодом не була прийнята Грецькою Церквою. Вона була офіційно відхилена Константинопольським собором у 1484 році за участі чотирьох східних патріархатів: «цим нинішнім синодальним томосом ми скасовуємо собор, який був скликаний у Флоренції, разом із його визначенням [буллою унії] та пропозиціями, які містяться в ньому, і цим томосом ми заявляємо, що Флорентійський собор є анульованим і недійсним» (Melloni-Paschalidis, Меллоні-Паскалідіс, Conciliorum Oecumenicorum Generaliumque Decreta, IV/1, 227).
2. Від Реформації до XVIII століття
2.1 Дві важливі нові події вплинули на відносини між синодальністю і пpиматом у XVI-XVIII століттях: Протестантська Реформація та унії, заключені між Римом і різними східними Церквами. Постання протестантизму призвело до контактів зі Сходом і навіть до сподівань на унію, принаймні під час підготовчої фази їхнього зближення, хоча це ще більше розділило Захід. На Сході в цей важкий період синодальність все ще практикувалася, і рішення кількох синодів, що відбулися в той час, показують, які богословські питання розділяли римо-католиків, православних і протестантів. Явище уній православні сприйняли як рану і загрозу, як причину подальших розколів на Сході та як форму прозелітизму.
2.2 Заперечення реформаторів були розглянуті Тридентійським Собором (1545-63), але собор не дав визначення примату. Консенсус щодо значення примату та прав примаса був недосяжним; єпископські контр-тенденції виявилися надто сильними, особливо у Франції. У той час, як у деяких частинах Латинської Церкви продовжували практикуватися вибори єпископів катедральними капітулами, було приписано, що мають бути створені провінційні синоди та до Риму слід надсилати список із трьох імен, щоб Папа мав змогу обирати та призначати єпископів (сесія XXIV; Decretum de Reformatione, кан.1). Після Триденту папство взяло на себе провідну роль у тридентійських реформах, і Римо-Католицька Церква ставала все більш централізованою щодо доктрини, літургії та місійної діяльності. Папство було важливим центром у суперечці з протестантизмом щодо правдивої віри, і папська влада була зміцнена в довгостроковій перспективі, в період після Триденту. Папство та прихильність до нього стали головною рисою римо-католицької конфесійної ідентичності супроти протестантизму. Зусилля, як старих, так і нових монаших чинів (наприклад, Єзуїтів), щодо тридентійської реформи та контрреформації, гуманістичної освіти та місії, додали авторитету папству.
2.3 Провінційні синоди, спрямовані на впровадження тридентійських реформ, відбувалися в Італії (наприклад, Мілан, 1566 р.), у Німецькій імперії (наприклад, Зальцбург, 1569 р.), у Франції (з 1581 р.), і в Речі Посполитій (Пьотркув, 1589). Під політичним тиском, римо-католицькі єпископи багатьох королівств прагнули більшої автономії стосовно папського примату. Ці єпископалістські тенденції (наприклад, галіканство у Франції, феброніанство в Німеччині) продовжували захищати соборність. Французька революція остаточно призвела до падіння Старого режиму (Ancien Régime) та знищення державної Церкви, що зрештою зміцнило зв’язки між Церквою у Франції та Римі, оскільки після краху старого порядку лише папство мало владу реорганізовувати Церкву (пор. конкордат з Францією 1801 р., Віденський конгрес 1814-15 рр.).
2.4 Юридична система Міллет приписувала всіх православних, які проживали в Османській імперії, незалежно від етнічної приналежності, до Рум-Міллет, залежного від Вселенського Патріярхату Константинополя в церковних і цивільних справах. Це підкреслювало центральне становище останнього в Православній Церкві, відоме вже з канонічного порядку, і посилювало його значення по відношенню до інших стародавніх патріархатів. Незважаючи на цю нову ситуацію, дух синодальності все ж був збережений. Собори скликалися Вселенським Патріархом для вирішення питань у синодальний спосіб, наприклад Константинопольський (1593 р.) для підтвердження титулу патріарха, наданого раніше митрополиту Московському; Ясський собор (1642 р.) для винесення рішення про Сповідання Віри митрополита Київського Петра Могили; і два великі Константинопольські Собори (1638 р., 1642 р.). Подальші синоди були скликані в Константинополі (1672 р., 1691 р.), і Патріархом Доситеєм в Єрусалимі (1672 р.), які засудили Сповідання Віри, приписуване Вселенському Патріарху Кирилу Лукарісу.
2.5 Починаючи з кінця XVI століття, з'являються полемічні твори як східних, так і західних авторів, зокрема на тему папського верховенства. Згодом питання про папський примат розглядалося то полемічно, або апологетично у Східних синодальних рішеннях, віросповіданнях і канонічних коментарях.
2.6 Між XVI i XVIII століттями були встановлені різноманітні унії між східними Церквами та Римом. Мотиви цих уній завжди були предметом суперечок. Не можна виключити з уваги справжнього прагнення до єдності Церкви. Релігійні та політичні фактори часто перепліталися. Унії часто постають як спроби зарадити неблагополучним місцевим ситуаціям. Частина русинів за часів Польсько-Литовської Речі Посполитої приєдналася до Риму на Берестейському Синоді (1596 р.). Інші унії відбулися в Хорватії (1611 р.), Ужгороді (1646 р.), Трансильванії (1700-1701 рр.), Сербії (1777 р.). Албаномовні православні, які втекли наприкінці XV століття до Південної Італії після турецького завоювання, згодом вступили в сопричастя з Римом. У 1724-му році, під час вакантності Антіохійського патріаршого престолу, спільнота в Дамаску обрала прокатолицького Патріярха, який прийняв ім’я Кирило VI і був визнаний Папою в 1729 році, утворивши таким чином Мелхітську Католицьку Церкву. Унії здійснювалися також з іншими Церквами.
2.7 На початку XVIII століття цар Петро І (1689-1725) запровадив реформи в Росії загалом і в Церкві зокрема. Патріаршество було скасовано (до 1917 р.), а Церквою керував Священний Синод під керівництвом державного чиновника оберпрокурора. У перебудові церковного управління Петро наслідував протестантські моделі. Синодальні структури переважали, але перебували під сильним впливом держави.
3. Розвиток XIX століття
3.1 Після Французької Революції та наполеонівських війн становище Католицької Церкви в Європі було хитким. Нові політичні режими, навіть відновлені монархії, були світськими державами, які претендували на збереження контролю над Церквою, як це робили попередні режими. Прикладом може бути французький конкордат 1801 року. Пізніше, аби уникнути втручання держави в церковні справи, папство прийняло доктрину "досконалого суспільства", що означало, що Церква була незалежним, автономним і суверенним суспільством у сфері своєї власної компетенції, так само як держава була суверенною у світських справах. Церква стверджувала, що вона наділена оригінальною правовою системою, яка ні не походить від держави, ані не є дарована нею.
3.2 Папа Пій ІХ у своїй енцикліці In Suprema Petri Apostoli Sede (1848) підкреслив, що ‘найвища влада Римських Архиєреїв’ була завжди визнана на Сході й закликав православних повернутися до сопричастя з престолом Петра. Православні патріархи Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалиму відреагували на це і видали свою патріаршу і синодальну енцикліку 1848 р., в якій вони, серед інших питань, виступили проти папського верховенства.
3.3 У 1868-ому році Папа Пій IX видав листа, в якому запросив усіх православних єпископів на Перший Ватиканський Собор. Але це запрошення було відхилено. Вселенський Патріарх Григорій VI сказав папській делегації, яка передала йому листа, що участь православних єпископів у Соборі «означало б відновлення старих богословських суперечок, які б посилили незгоду та знову відкрили старі рани». Для Патріарха Григорія головним джерелом розбіжності була природа папської влади.
3.4 У XIX столітті Православна Церква зіткнулася з загостренням націоналізму, і навіть з наміром інтегрувати його в структуру церковної організації. Великий Собор, що відбувся в Константинополі в 1872 р. з нагоди болгарського розколу, засудив етнофілетизм. При розпаді Османської імперії національні емансипаційні рухи призвели до утворення національних держав на Балканах. Для того, щоб виразити та сприяти євхаристійній єдності Церкви в цій новій ситуації, Вселенський Патріархат надав томос про автокефалію Церквам Греції (1850), Сербії (1879) та Румунії (1885), згідно з канонічною традицією, і ці Церкви були включені до диптихів.
3.5 Перший Ватиканський Собор відбувся у 1869-70 рр., і він напрацював два документи: Pastor Aeternus (1870) — про Церкву, яка визначила папський примат і непомильність, та Dei Filius (1870) — про католицьку віру. Щодо вчення собору про папство, між католиками і православними виникла велика напруга. Слід зазначити два моменти: по-перше, Перший Ватиканський Собор назвав Pastor Aeternus своєю «першою» догматичною конституцією про Церкву Христа, тому що передбачалося, що за ним слідуватиме інший, Tametsi Deus, який повніше стосуватиметься єпископів і Церкви в цілому. Однак собор було відкладено через спалах Франко-пруської війни і проект цього другого документу ніколи не обговорювався. Собор таким чином залишив свою еклезіологію незбалансованою; його догматичне вчення про папство не було доповнене вченням про єпископат і не контекстуалізоване ширшим вченням про Церкву. По-друге, на навчання Pastor Aeternus сильно вплинули обставини, що сталися у Церкві у XVIII i XIX століттях у Західній Європі, де відбулося відродження конциліаризму у формі галіканізму та февроніанства (див. вище, 2.3), що сприяло автономії національних Церков і супутній тенденції з боку держав, підчинити собі Церкву. Соборне вчення про примат та вселенську юрисдикцію Папи був відповіддю на уявну загрозу єдності та незалежності Церкви.
3.6 Хоча Pastor Aeternus навчав, що Папа має звичайну і безпосередню єпископську юрисдикцію над Церквою в цілому, він, тим не менш, підкреслив, що влада кожного єпископа “утверджується, підтверджується і оправдовується Папою”, та заявляє, що “зв’язок єдності Церкви є зв’язком «сопричастям та сповідання однієї віри” (DS 3060-3061). Крім того, наступна Декларація Німецьких Єпископів у 1875-ому році, яку урочисто схвалив Папа Пій IX, наполягала, проти певних тлумачень вчення собору, що папство та єпископат є обоє «встановлені Богом» (DS 3115).
3.7 Що стосується непомильності, Собор визначив не особисту непомильність Папи, а його здатність за певних умов непомильно проголошувати віру Церкви (DS 3074), і коли він сказав, що такі визначення ex cathedra є «незмінними самі по собі, а не через згоду Церкви [ex sese, non autem ex consensu ecclesiae]»,він не відокремлював Папу від сопричастя та віри Церкви, але заявляв, що такі визначення не потребують подальшої ратифікації. Це була конкретна відповідь на 4-ту Галліканську статтю 1682 р., яка заявляла, що рішення Папи «не підлягає виправленню, принаймні за умови згоди Церкви».
3.8 Перший Ватиканський Собор зміцнив переважаючу тенденцію в західній еклезіології після Четвертого Латеранського Собору, який вважав, що вселенська Церква має пріоритет над місцевими Церквами та має власну структуру, що є понад ними. Папа був не просто єпископом місцевої Церкви Риму, але пастирем усієї Церкви. Папа мав юрисдикцію над усією Церквою, тоді як єпископи мали юрисдикцію над своєю окремою паствою.
3.9 Вчення Першого Ватиканського собору про папський примат юрисдикції та непомильність було відкинуто деякими римо-католиками, які згодом сформували Старокатолицьку Церкву. Вчення також викликало певну реакцію з боку Східних Католицьких Церков, хоча вони вкінці його прийняли.
3.10 Православна Церква вважала неприйнятним вчення Першого Ватиканського Собору про папський примат юрисдикції над усією Церквою та папську непомильність. Така еклезіологія є для православних серйозним відходом від канонічної традиції Отців і Вселенських Соборів, тому що затьмарює католицькість кожної помісної Церкви. Після Першого Ватиканського собору аргументи православних включали, серед іншого: що головою всієї Церкви є не смертна, грішна людина, а безгрішний і безсмертний Богочоловік Христос; що сам святий Петро не був монархом і не сильним світу цього, а першим серед апостолів; що юрисдикція кожного патріарха географічно визначається священними канонами, і що жоден не має юрисдикції над Церквою в цілому. Щодо конкретного питання непомильності, Православна Церква також вважала, що непомильність належить Церкві в цілому, як це виражено на соборах, прийнятих усім народом Божим. Треба визнати, що ці аргументи часто наводилися в полемічному, а не в історико-критичному ключі.
3.11 Апостольський Лист Папи Лева ХІІІ Orientalium Dignitas (1894) визнавав різні обряди усіх Східних Католицьких Церков і виявив більш шанобливий підхід до східної традиції. Його енцикліка Praeclara Gratulationis (1895) закликала всіх православних до унії з Римською Церквою за умови, що вони визнають папський примат юрисдикції. Вселенський Патріарх Антим VII та зібраний навколо нього синод, написали патріарший і синодальний лист у 1895 році, щоб висловити свою різко негативну думку про уніятизм як метод прозелітизму серед православних християн. Вони також скористалися нагодою, щоб відкинути запрошення Папи Лева ХІІІ.
4. ХХ і ХХІ: Відновлення та Зближення
4.1 У ХХ столітті біблійні, патристичні та літургійні рухи призвели до присвячення більшої уваги вченню Біблії та Отців, а також літургії. Римо-католицько-православні відносини виграли від цього спільного повернення до першоджерел (ressourcement).
4.2 Концепція cоборності була розвинута в ХІХ столітті в Росії групою православних мислителів, які називали себе слов’янофілами, як реакція на контрольований державою Священний Синод, встановлений Царем Петром I у 1721 році (пор. 2.7, вище). Термін походить від слова собор, яке в церковно-слов’янській мові означає церковне «зібрання», чи «асамблея» або «синод». У символі віри грецьке слово katholikèn перекладається як соборную. Слов'янофіли під соборністю мали на увазі внутрішню властивість всієї Церкви: її католицькість та участь всіх охрещених у житті Церкви. Ідея соборності проявляється в підготовці, складі та процесі ухвалення рішень Московського собору (1917-1918), до якого були залучені всі складові Церкви. Незважаючи на те, що цю концепцію критикували, зокрема за те, що вона була піддана надто великому впливу колективістського ідеалу та не давала належного визнання єрархії Церкви, соборність мала важливий вплив на еклезіологію, як православну, так і римо-католицьку, через її більш соборне розуміння Церкви як сопричастя (пор. також Равенна, 5).
4.3 У XIX столітті на Заході Тюбінгенська Школа пропагувала концепцію Церкви як сопричастя (communio) через відновлення патристичної традиції. Ця ідея виражає переконання, що життя Церкви походить згори, і що Церква є іконою Пресвятої Трійці (ecclesia de Trinitate) завдяки благодаті Святого Духа. Це було основою для відновлення еклезіологічної рефлексії, особливо в XX столітті. У такому розумінні Церкви є присутні і єдність, і різноманітність, як у Пресвятій Трійці, і це аплікується на Церкву у різний спосіб. Церква в цілому є тілом Христовим, у якому кожен член обдарований Духом на користь тіла, і всі поєднані узами любові (пор. 1 Кор. 12-13). Сопричастя святих (sancti) здійснюється через сопричастя у святих дарах (sancta) (пор. 1Кор. 10, 16-17). Крім того, єдина Церква набуває форми сопричастя місцевих Церков, у кожній з яких присутня одна вселенська Церква, так що існує взаємопроникнення між місцевим та вселенським рівнями Церкви, та між самими місцевими Церквами.
4.4 Одним із найважливіших результатів відновлення (ressourcement) XX століття є «євхаристійна еклезіологія», яка бачить місцеву Церкву, зібрану навколо свого єпископа для відправи Євхаристії, як прояв усієї Церкви (пор. Ігнатій, Smyrn. 8), і як вихідний пункт і центральний фокус еклезіологічної рефлексії. Другий Ватиканський Собор (1962-1965) навчав, що таке зібрання є «головним виявом Церкви» (Sacrosanctum Concilium, 41), а євхаристійна жертва є «джерелом і вершиною всього християнського життя» (Lumen Gentium, 11; пор. Sacrosanctum Concilium, 10). Він також підкреслював значення місцевої Церкви, коли говорив, що “Єпископ, позначений повнотою таїнства Рукоположення, є “завідувачем архиєрейської благодаті”, передовсім у Євхаристії, – яку він сам звершує або дбає, щоб інші її звершували, і якою завжди живе й постійно зростає Церква” (Lumen gentium, 26). Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті (2016) заявив, що «традиція апостолів і отців» завжди підкреслювала «нерозривний зв’язок, з одного боку, всієї таємниці Божественного задуму спасіння у Христі з таємницею Церкви, і з іншого – таємниці Церкви з таїнством Божественної Євхаристії, безперервно затверджуючись в таємниче життя Церкви через дію Духа Святого» (Енцикліка, I, 2). У ньому також зазначено, що «Кожна помісна Церква, оскільки вона подає Євхаристію, є місцевою присутністю і проявом Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви» (Послання, 1). Ці два великі собори потребують уважного розгляду.
4.5 На рубежі XX століття Православна Церква зіткнулася з багатьма викликами — наприклад, цe стосунках з іншими християнами, прозелітизмом, секуляризацією та етнофілетизмом — що змусило Вселенський Патріархат шукати тіснішої співпраці між автокефальними Православними Церквами. У 1902-ому році Вселенський Патріарх Йоаким III надіслав патріаршу та синодальну енцикліку до автокефальних Православних Церков, запитуючи їхню думку щодо різних тем, прагнучи сприяти всеправославній єдності. Церкви відповіли позитивно. У 1920-ому році Священний Синод Вселенського Патріархату видав енцикліку під назвою «До Церков Христових повсюдно», закликаючи до тіснішого міжхристиянського спілкування та співпраці. Вселенський Патріархат також скликав всеправославну конференцію в Константинополі в 1923 р., а згодом організував всеправославну зустріч у монастирі Вартопеді на горі Афон (1930 р.), де вже були перераховані теми, які повинні були бути включені до порядку денного Святого і Великого Собору. Ці зусилля були перервані головно через Другу світову війну.
4.6 Вселенський патріарх Атенагорас скликав всеправославні конференції (Родос 1961, 1963 і 1964 рр.; Шамбезі, Женева 1968 р.), які встановили порядок денний Святого і Великого Собору. Для підготовки відповідних документів у Шамбезі було проведено низку передсоборових конференцій. У цьому контексті чотири синакси Предстоятелів автокефальних Православних Церков (Константинополь 2008 і 2014, Шамбезі 2016 і Крит 2016) призвели до скликання Святого і Великого Собору Вселенським Патріархом Вартоломеєм за одностайною згодою Предстоятелів Православних Церков на Криті 19-27 червня 2016 р. Зібрання Святого і Великого Собору свідчить про те, що «Православна Церква втілює свою єдність і соборність «у Соборі». Соборність [тобто синодальність] пронизує її організацію та спосіб ухвалення рішень, визначає її шлях.» (Послання, 1).
4.7 Серед інших еклезіологічних справ Другий Ватиканський Собор розглядав питання про те, як розуміється єпископат і як він пов’язаний із папським служінням, що залишалося відкритим на Першому Ватиканському соборі. Другий Ватиканський собор інтегрував і завершив вчення Першого Ватиканського собору про те, що Папа Римський мав найвищу і повну владу над Церквою і що за певних обставин він міг непомильно проголошувати віру Церкви, кажучи, що «колегія єпископів» у єдності зі своїм головою, Папою, також володіє цими обома прерогативами (Lumen Gentium, 22, 25 відповідно). Таким чином між єпископами та Папою була встановлена більша рівновага. Собор підтвердив відповідальність єпископів не лише за власні помісні Церкви, але й за Церкву в цілому (Lumen Gentium, 23), і особливо підкреслив значення вселенського собору, коли єпископи діють разом із Папою як «вчителі і судді віри та моралі для вселенської Церкви» (Lumen gentium, 25). У 1965-ому році Папа Павло VI заснував Синод єпископів як «постійну Раду єпископів для Вселенської Церкви», представник «усього католицького єпископату», який мав би допомагати Папі в якості дорадчого та консультативного органу (Апостольський лист, Apostolica Sollicitudo).
4.8 У січні 1964-ого року Папа Павло VI і Патріярх Атенаґорас зустрілися на Оливній горі в Єрусалимі. 7-ого грудня 1965 року, в передостанній день Другого Ватиканського собору, вони зняли взаємні анатеми 1054 року під час одночасних церемоній у Ватикані та на Фанарі. У своєму листуванні в 1960-х роках Патріарх Атенаґорас і Папа Павло VI почали вживати термінологію «Церков-сестер» щодо Церкви Риму та Церкви Константинополя. Другий Ватиканський собор визнав, що Східні Церкви «володіють справжніми таїнствами, перш за все через апостольське наступництво, священство та Євхаристію» (Unitatis Redintegratio, 15), і закликав до діалогу з цими Церквами, звертаючи увагу на відносини, які існували між ними та Римською Церквою «до поділу» (Unitatis Redintegratio, 14).
4.9 У 1995 році Папа Римський Іван Павло ІІ сказав: «Якщо хтось хоче бути першим, то він покликаний стати слугою всіх, і тоді, зумовлений такою жертвенною любов'ю, стане очевидним зріст примату любові. Молю Господа, щоб натхнув перш за все мене самого та Єпископів Католицької Церкви підтвердити конкретними жестами це внутрішнє переконання» (Orientale Lumen, 19). Він також висловив готовність «знайти спосіб здійснення першості, який, хоча жодним чином не відмовляється від того, що є суттєвим для його місії, все ж відкритий для нової ситуації», і він запропонував дискусію, зокрема між римо-католицькими та православними єпископами і богословами, про здійснення першості, «щоб ми могли шукати разом форми, у яких це служіння буде служінням любові, визнане одними й іншими» (Ut Unum Sint, 95). Папа Бенедикт XVI і Папа Франциск регулярно повторювали це запрошення, і обидва часто посилалися на те, що святий Ігнатій Антіохійський описав Римську Церкву як «головуючу в любові [agape]» (Ad Romanos, Proemium).
4.10 Папа Франциск підкреслив, що синодальність є «конститутивним елементом Церкви». Його прагнення до «цілковито синодальної Церкви» (Промова з нагоди 50-oї річниці заснування Синоду Єпископів, 17-ого жовтня 2015 р.) рішуче заохочує до пошуку більш ефективної синодальності в Римо-Католицькій Церкві. Він сказав, що «в діалозі з нашими православними братами і сестрами ми, католики, маємо можливість більше дізнатися про значення єпископської колегіальності та їхній досвід синодальності» (Енцикліка,Evangelii Gaudium, 2013, 246)
Висновок
5.1 Автентичне розуміння синодальності та примату в Церкві ускладнюють серйозні проблеми. Церкву не можна належним чином розуміти як піраміду з примасом, який керує зверху, але також її не можна правильно розуміти як федерацію самодостатніх Церков. Наше історичне дослідження синодальності та примату у другому тисячолітті показало неадекватність обох цих поглядів. Так само зрозуміло, що для римо-католиків синодальність не є просто консультативною, а для православних примат не є просто почесним. У 1979-ому році Папа Іван Павло ІІ і Вселенський Патріарх Димитріос сказали: «Діялог любови... відкрив шлях до кращого розуміння наших відповідних богословських позицій і, таким чином, до нових підходів до богословської праці, а також до нового ставлення до спільного минулого наших Церков. Це очищення колективної пам’яті наших Церков є важливим результатом діалогу любові та неодмінною умовою для майбутнього прогресу» (Спільна декларація, 30 листопада 1979 р.). Римо-католикам і православним необхідно продовжувати цей шлях, щоб прийняти автентичне розуміння синодальності та примату у світлі «богословських засад, канонічних положень і літургійних практик» (К’єті, 21) нерозділеної Церкви першого тисячоліття.
5.2 Другий Ватиканський Собор відкрив нові перспективи, фундаментально тлумачачи таємницю Церкви як таїнства сопричастя. Сьогодні в Римо-Католицькій Церкві докладається все більше зусиль для сприяння синодальності на всіх рівнях. Існує також бажання розрізнити те, що можна було б назвати патріаршим служінням Папи в Західній чи Латинській Церкві, від його служіння як примаса по відношенні до сопричастя всіх Церков, пропонуючи нові можливості для майбутнього. У Православній Церкві синодальність і примат здійснюються на всеправославному рівні, відповідно до канонічної традиції, шляхом проведення святих і великих соборів.
5.3 Синодальність і примат, з богословської точки зору (К’єті, 4, 17), слід розглядати як «взаємопов’язані, взаємодоповнюючі та невіддільні дійсності» (К’єті, 5). Суто історичних дискусій недостатньо. Церква глибоко вкорінена в таїнстві Пресвятої Трійці, і євхаристійна еклезіологія сопричастя є ключем до формулювання здорового богослов’я синодальності та примату.
5.4 Взаємозалежність синодальності тa примату є фундаментальним принципом у житті Церкви. Воно нерозривно пов’язане зі служінням єдності Церкви на місцевому, регіональному та вселенському рівнях. Однак принципи повинні застосовуватися в конкретних історичних умовах, і перше тисячоліття пропонує цінні вказівки щодо застосування щойно згаданого принципу (К’єті, 21). Що потрібно в нових обставинах, — це нове й належне застосування того самого керівного принципу.
5.5 Наш Господь молився, щоб Його учні «всі були одно» (Йо. 17,21). Принцип синодальності-примату в служінні єдності слід застосовувати для задоволення потреб і вимог Церкви в наш час. Православні та римо-католики є віддані пошуку шляхів подолання відчуження та роз’єднання, яке сталося у другому тисячолітті.
5.6 Розмірковуючи разом над історією другого тисячоліття, ми визнаємо, що спільне читання джерел може надихнути на практику синодальності та примату в майбутньому. Дотримуючись заповіді нашого Господа любити один одного, як Він полюбив нас (Йо. 13, 34), нашим християнським обов’язком є прагнути єдності у вірі та житті.
Неофіційний переклад з англійської зроблено в Інституті екуменічних студій УКУ
