Царство стародавніх майя

«Словесний портрет» сакральної культури майянської цивілізації

У темряві, вночі була тільки непорушність, тільки мовчання. Одна лише творчиня та творець, Тепев та Кукумац, Велика Мати та Великий Батько, знаходились у безмежних водах.
«Пополь-Вух».

Майя були першим цивілізованим народом Америки, з яким зіткнулися іспанці на початку завоювання земель західної півкулі. Індіанці майя прийшли з півночі, і навіть слово «північ», їхньою мовою «шаман», зв’язане з поняттями «стародавній», «той, що залишився позаду». Важко сказати з певністю, скільки тисячоліть тому майя заселили землі сучасних держав Гватемали та Гондурасу, а відтак півострів Юкатан (сучасну Мексику); вірогідно, це сталося в І тис. до н. е. Ми не можемо достовірно говорити і про те, чому майже одночасно було покинуто та зруйновано грандіозні центри майя так званої класичної епохи (Ш-Х ст.) — епохи розквіту їхньої цивілізації. До цього, імовірно, спричинилися повстання рабів і селян, агресія інших племен або виснажування грунту; але в усякому разі це сталося ще до приходу іспанців.

Після X ст. розвиток культури майя тривав на півострові Юкатан. Але «золотий вік» майянської цивілізації залишився позаду, і іспанці у XVI ст. застали тут лише півтора десятка постійно ворогуючих між собою невеликих держав. Після тридцяти років відчайдушної боротьби розрізнені та слабкі царства юкатанських майя стали власністю іспанської корони.

Про майянську цивілізацію нам відомо мізерно мало, отож важко скласти ясну картину її культурного та історичного розвитку. Серед джерел відомостей про неї численні писемні пам’ятки самих індіанців: епос майя-кіче (гірських майя) «Пополь-Вух», книги юкатанських індіанців «Чілам-Балам» («Книги пророка ягуара»), а також свідоцтва перших конкістадорів і ченців Дієго де Ланда, Кортеса, Берналя Діаса дель Кастільо, Давіла та результати досліджень сучасних археологів.

Пантеон божеств стародавніх майя класичного та післякласичного періодів (300-1530 рр.) досить великий і складний, багато імен богів та їх функції зовсім невідомі. В індіанських джерелах часто згадуються божества Ошлахун-Ті-Ку — володарі небес. Вони вважалися покровителями тижня, що складався з тринадцяти днів, і ворогували з божествами — володарями підземного світу Болон-Ті-Ку. Серед небесних богів головним був володар землі Іцамна («небесний ящір») — творець світу та винахідник писемності.

До інших божеств стародавніх майя класичного періоду належали бог Сонця Кінгбенцілаан; бог-папуга Канмоонгал, що тримав у лапах смолоскипи (імовірно, символ Сонця); бог-сова; небесний тапір, який, можливо, уособлював планету Марс, тощо. Вшановували стародавні майя також бога дощу Каш-Іха (в XVI ст. його, вірогідно, називали Чак — «той, що допомагає»), якого часто супроводжувала змія; бога грози Тоша; бога кукурудзи Ум-Віла («володаря їжі»); бога війни Хун-Лах-Пе; бога вогню Моша. Найголовнішим жіночим божеством за одними джерелами була Іш-Кан-Леош — матір усіх богів, а за іншими — Чак-Кі («червона богиня»), яку вважали дружиною бога дощу або бога грози. Дружиною самого Іцамни була Іш-Чель («райдуга»), яку вшановували як богиню Місяця, покровительку ткацтва, медичних знань та народження дітей. Юкатанські майя поклонялись також Кукулькану, богу вітру та богу планети Венера.

Про пантеон гірських майя та їхні уявлення про творення всесвіту-універсуму ми знаємо в основному з епосу «Пополь-Вух». Творцями світу там виступають богиня Тепев і боги Кукумац (вірогідно, бог вітру, ототожнений пізніше з Кукулька-ном) та Хуракан («єдине серце небес», «серце землі») — бог грому.

Зібравшись на раду серед «безмежних вод», боги-творці вирішують створити світ. Вони створили гори, долини, рослини та тварин, а відтак, щоб прославити свої діла, — людину з глини. Але творіння виявилося невдалим, в нього не було розуму, і його знищили. Було вирішено виготовити людей з дерева; однак ці люди виявилися неслухняними. Боги влаштували потоп, і страшний чорний дощ згубив дерев’яних людей. Нарешті, боги створили з розмолотої кукурудзи чотирьох чоловіків — цього разу занадто розумних. Отож боги вирішили: «Давайте обмежимо їхній зір, вони зможуть бачити тільки частину землі й будуть задоволені». Так і зробили; після того багато що стало для людей таємним і незрозумілим. Під час глибокого сну перших мужчин боги створили для них і перших чотирьох жінок. Оті чотири пари, згідно з епосом, і стали предками гірських майя та всіх інших народів.

Всесвіт-універсум стародавні майя поділяли на три складові: небо, що мало тринадцять розміщених один над одним небес, або «шарів», землю й пекло з дев’ятьма підземними світами. Поділ неба на тринадцять «шарів» виник у зв’язку з астрономічними спостереженнями. Було помічено, що Сонце, Місяць і Венера переміщуються не разом з іншими зірками, а кожне своїм власним шляхом. Отож виникло припущення, що в кожного світила є «своє небо», або «шар неба»; наприклад, Місяць знаходився на першому небі, Сонце — на четвертому тощо. Згодом було уточнено маршрути руху світил протягом річного циклу. Зоряний шлях Сонця майя поділили на тринадцять однакових (за часом їхнього проходження) відтинків (по 20 днів). Ці тринадцять місяців склали сонячний рік, а групи зірок, через які проходили шляхи світил, майя ототожнили з богами.

У центрі всесвіту, за уявленнями майя, росло «світове», або «первісне», дерево, що пронизувало всі «шари» небес. Обабіч нього, по одному на кожній стороні світу, стояли ще чотири дерева: червоне (схід), що символізувало колір вранішньої зорі; біле (північ), що нагадувало про сніг, який колись бачили предки майя; чорне (захід) — кольору ночі й жовте (південь), що символізувало колір сонця. У прохолодній тіні зеленого первісного дерева розміщався рай. Сюди потрапляли душі праведних людей, щоб відпочити від спеки й насолодитися їжею, спокоєм та веселощами. Після своєї щоденної «смерті» на заході сонце мовби «народжувалося» на сході, тому саме схід вважався місцем воскресіння й життя, а червоний колір символізував безсмертя.

Майя не мали сумніву в тому, що земля квадратна або прямокутна; небо вони уявляли як дах, опертий на п’ять «небесних стовпів», тобто на центральне первісне дерево й чотири «кольорові», що росли по краях землі на чотирьох сторонах світу. На них розміщалися боги дощу — «чаки» юкатанських майя, а також боги вітру — «павахтуни» та «батаби» — ті, що тримали небо.

Існував у майя й культ поклоніння померлим правителям, що підносився до рангу державної релігії. Ось що розповідає про своїх одноплемінників індіанець майя зі знатного роду правителів Тутуль-Шивов Гаспар Антоніо Чі: «...І головними ідолами, котрим вони приносять жертви, є статуї мужів у їхньому людському (натуральному) вигляді, які були видатними та хоробрими людьми і яких вони викликали... щоб ті допомагали їм у їхніх війнах, дарували їм розквіт та подовжували їхнє життя...»

Кожне майянське місто мало свого главу, свого бога-покровителя і, відповідно, його оселю на землі — храм. Храми споруджувалися на платформах чотирикутних східчастих пірамід; вони були невеликі, з двома або трьома внутрішніми приміщеннями. Від підніжжя піраміди до входу у святилище вели довгі, круті та широкі сходи (у великих пірамідах з чотирьох сторін). Якщо храм присвячувався якому-небудь померлому правителю, то у глибині піраміди споруджували камеру для поховання, куди ставили саркофаг небіжчика.

Піраміда була моделлю веесвіту-універсуму, або штучною «світовою» горою, що мала східчасту чи багатошарову будову (згадаймо тринадцять «шарів» небес або дев’ять «підземних світів»). Тому кількість її уступів, вірогідно, була не випадковою. Піраміди, всередині яких знаходилися гробниці правителів майя, мали дев’ять уступів, а ті, де поховань не було — тільки п’ять.

У храмах, присвячених культу царських предків, власне храм та гробниця всередині піраміди з’єднувалися спеціальними сходами або ходом. Вхід до святилища не мав дверей (їх стародавні майя ще не знали), а дверний отвір завішувався циновкою.

Статуї богів вирізьблювались виключно з кедру. На жаль, вони здебільшого були знищені іспанцями; збереглися лише їх описи. Цікавим був самий процес виготовлення ідолів. До початку роботи майстри витримували суворий піст. Потім будувалася хатина з соломи, де зберігали кедри і стояли спеціальні скрині для незакінчених статуй, оскільки ніхто не повинен був бачити ідолів до кінця роботи. Майстер та спеціальний жрець закривалися в тій хатині, і робили надрізи на своїх вухах, щоб кров’ю змащувати ідолів. Готові статуї вкривали тонкими золотими та мідними пластинами і прикрашали інкрустацією з кольорових черепашок та самоцвітів.

«Храм масок», збудований близько VII ст., розміщено на платформі піраміди з трьома високими уступами; фасад святилища повернуто на схід; внутрішнє приміщення складається з трьох вузьких кімнаток. На покрівельному гребені знаходилася гігантська маска божества, над нею — трон з людською постаттю в урочистій позі.

«Храм гігантського ягуара», зведений також у VII ст., стоїть на піраміді з дев’ятьма уступами і явно є меморіальним; фасад його звернено на захід. Під основою піраміди розміщалося поховання, можливо, первосвященика Тікаля.

Найвищим храмом міста й узагалі доколумбової Америки є сімдесятиметровий «Храм двоголової змії», збудований у VIII ст., який також стоїть на піраміді з дев’ятьма уступами. На східній його стіні вирізьблено п’ять барельєфів гігантських фантастичних голів. Одвірки з сапотового дерева, яке не піддається гниттю, вкрито тонким різьбленням. На одному з них зображено правителя Тікаля, на майданчику піраміди над ним — двоголову змію, символ божества, а нижче — урочисту церемонію; напис славить діяння правителя. Стіни храму були дуже масивні, бо майя не знали замкового склепіння.

В останній кімнаті стояла дерев’яна статуя померлого правителя в пишному одязі, розшитому геометричними візерунками, і в головному уборі у вигляді пащі ягуара. Одяг статуї був багато прикрашений нефритом (нефрит, жадеїт і серпентин вважалися у майя найдорожчими коштовностями). Обома руками статуя тримала довгий жезл, прикрашений зверху пасмом синьо-зеленого пір’я кецаля).

Цікаві храми стародавніх майя знаходились також у місті Паленке, залишеному його мешканцями в IX ст. (Його руїни лежать у північній частині штату Чіапас у Мексиці.) Основні храми Паленке зв’язані із заупокійним або прижиттєвим царським культом.

Так, відомий «Храм Сонця», збудований у другій половині VII ст., стоїть на невисокій піраміді з п’ятьма уступами. Саме святилище видовжене, невелике всередині, з двома приміщеннями вздовж фасаду, зверненого на схід. У центрі святилища знаходилося маленьке культове приміщення, задню сторону якого прикрашав барельєф — маска бога землі, підвішена на двох схрещених списах, біля якої у позах поклоніння стоять два чоловіки. (Цю маску дослідники колись прийняли за зображення Сонця, тому й дали храму таку назву.)

«Храм написів», споруджений у VII ст., названо так тому, що в ньому було знайдено плиту з 620 ієрогліфами. Він стоїть на вершині дев’ятисхідчастої піраміди, в глибині якої розміщено поховальну камеру із саркофагом. Квадратна кам’яна плита в підлозі храму прикривала підземний хід з вузькими сходами, який з’єднував храм з поховальною камерою. Своєрідна кам’яна «труба» («канал для душі») у формі змії призначалася для духовного спілкування жерців і живих членів царської родини з їх померлим предком. У храмі стояли дев’ять статуй — людських постатей з алебастру. Вони були одягнені в пишні костюми: головний убір з пір’я кецаля, чудернацька маска, плащ з пір’я й нефритових платівок, спідничка або пов’язка на стегнах з поясом, оздобленим трьома людськими голівками, та сандалії зі шкіряних ремінців.

Всередині саркофагу на шкірі ягуара лежало тіло правителя, вкрите прикрасами з нефриту; все було густо присипане яскравим пурпуровим порошком (очевидно, для забезпечення безсмертя; ягуара вважали божественним покровителем правлячих династій міст-держав майя). На кришці саркофагу було зображено рельєфну символічну сцену. Нижню її частину займала страшна маска: щелепи й ніс без шкіри та м’язів, великі ікла, порожні очні ямки. То було зображення божества землі — адже за уявленнями майя воно годувалося живими істотами, оскільки все живе, помираючи, поверталось у землю. Голову маски вінчали чотири предмети — два символи смерті (черепашки та знак, що нагадує %) і два символи народження й життя (зерна маїсу та квітка або маїсовий качан). На масці сидів юнак, тіло якого огортали паростки фантастичної рослини, що виходили з пащі чудовиська-маски. Юнак пильно вдивлявся у хрестоподібний предмет, який символізував «джерело життя» — рослину маїс. На перетині «хреста» звивалося тіло двоголової змії; з обох її пащ виглядали чоловічки в масках бога дощу. На верхівці «хреста»-маїсу сидів птах кецаль, зелене пір’я якого служило прикрасою парадних головних уборів царів та верховних жерців майя. Птах також був прикрашений маскою бога дощу, під нею містилися знаки, що символізували воду, та два маленьких щити із зображенням того ж бога. На думку Альберта Руса, який відкрив цю гробницю, юнак на масці чудовиська-землі уособлював і людину, приречену коли-небудь повернутися в лоно землі, і маїс, зерна якого спочатку треба кинути в землю. «Хрест», на який дивиться юнак, також був символом маїсу — рослини, що з’являється із землі за допомогою людини і природи, щоб стати їжею. З ідеєю щорічного росту, або «воскресіння», маїсу було пов’язано й ідею воскресіння людини.

Дуже цікавими були також піраміди Вашантуна, сплановані так, що з них можна було вести астрономічні спостереження. На західній стороні центральної площі стояла піраміда, звернена фасадом на схід. Навпроти на видовженій платформі знаходились три храми, збудовані з певним розрахунком. Спостерігач з вершини однієї з пірамід бачив сонце в день літнього сонцестояння, а у дні весняного та осіннього рівнодення сонце сходило над центром даху середнього храму.

Стародавні майя мали верховного жерця, якого звали Ах-Кін-Май, або Ахав-Кан-Май, що означає «Жрець Май» або «Великий Жрець Май».

Жердями ставали звичайно сини жерців або молодші нащадки знатних родин. Верховний жрець як головний радник правителя «халач вініка» призначав жерців у міста та села; вони у свою чергу, ставали радниками адміністраторів — «6а-табів». Жерці були єдиними знавцями календаря й тому вказували строки сільськогосподарських робіт. Серед них панувала сувора дисципліна; пости і стриманість були звичайною нормою життя. Особливою пошаною користувалися пророки — «чілани». Вважалося, що коли чілан в екстазі пророкував у своєму домі, його дух-покровитель сходив на землю, точніше — на дах його будинку й говорив з ним. Інші жерці, що сиділи в сусідньому приміщенні схиливши голови, слухали його одкровення.

Жерці звичайно вбиралися в довгі білі сорочки без рукавів, часто прикрашені черепашками, на голові носили високі ковпаки, а волосся мастили жертовною кров’ю. Під час обрядів ініціації жрець надягав плащ з червоного пір’я, прикрашений знизу китицями з бавовняної пряжі.

Основною метою ритуалів вважалося забезпечення милості божеств та здобуття від них різних благ. Для цього їм приносили жертви: гілки чагарників, плоди, їжу (без солі та перцю), тканини, статуетки, пір’я цінних птахів тощо. Звичайно ці предмети фарбували в синій або блакитний колір. Дуже поширеним було принесення в жертву тварин та птахів: собак, оленів, білок, ігуан, ягуарів, черепах тощо. Серця жертв спалювали або, розмістивши між двома чашами, підносили зображенню божества. В жертву приносилась і людська кров. Для цього надрізали вуха, проколювали язик або губи й навіть чоловічі статеві органи, а кров збирали у спеціальний посуд. Іноді здійснювалися й людські жертвоприношення: живих людей (здебільшого дітей, рабів та полонених) кидали у священний колодязь, але найчастіше жертвам розтинали груди, щоб вирвати серце. При ритуальній грі в м’яч жертві відрізали голову.

Усі ритуали, що відбувалися на майданчику піраміди, повинні були залишатися таємницею для пересічних майя; цим, вірогідно, зумовлена велика висота пірамід. Проте в обрядах брала участь обмежена кількість людей, тому самі храми були невеликі. Очевидно, дехто з допущених осіб мав право знаходитися лише в першому приміщенні, інші — в середньому й тільки жрець та правитель — у третьому, останньому. Пізніше, коли людські жертвоприношення стали демонструвати мешканцям міста-держави, які збиралися біля підніжжя піраміди, святилище споруджували у глибині ЇЇ платформи, залишаючи перед храмом вільне місце для побудови жертовника.

* * *

У сакральній культурі стародавніх цивілізацій доколумбової Америки існує безліч таємниць, адже вони були знищені конкістадорами, і «зв’язок часів» перервався; тільки окремі писемні джерела, що збереглися, та пам’ятки матеріальної культури стають у наші часи основою різних варіантів реконструкції цього назавжди втраченого світу. Отож на черзі — ще два «словесних портрети» стародавніх цивілізацій доколумбової Америки: мексиканської (астеків, або ацтеків) та андської (славнозвісних інків).

Людина і світ. — 1998. — № 7. — С. 35-39.

Ірина ВАЙНТРУБ,

кандидат технічних наук