Це — Сполучені Штати...
Про деякі аспекти американського релігійного феномена
Що можна вважати типовим виявом американської релігійності? Грандіозні екрани між хмарочосами, з яких нестямно волає євангельська телезірка: «Повір в Ісуса і ти ніколи не програєш!»? Чи водне хрещення в Кентуккі, кострубату проповідь сільського пастора й американські прапорці на фермерських пікапах? Єпископа Церкви Господа куса, який вінчає чорношкірих рок-зірок на Медісон-сквеа під ревіння 23-тисячного натовпу фанів? Чи американський долар з його «В Бога ми віримо?»
Американський релігійний феномен вислизає з жорстких теоретичних конструкцій, щоразу демонструючи свою парадоксальність і контраверсійність. Прагматизм на межі цинізму в дивовижний спосіб поєднується з духовною глибиною й містичністю, і самих американців, схильних до чітких, недвозначних дефініцій, часто заскочує питання про центр їхньої релігійної ідентичності.
ПОЧАТКИ
Від самого початку релігійне життя в колоніях Нового Світу розвивалося в кількох напрямках. Наприкінці XVII ст. в південних колоніях, насамперед у Вірджинії, домінувала Англіканська церква, а в північних — англійські пуритани. В так званих середніх колоніях, — особливо в Пенсильванії, — релігійний ландшафт був строкатішим, їх населяли послідовники різних відгалужень англійського та континентального протестантизму і невеличкі громади католиків й іудеїв.
Після війни за незалежність 1775-1783 рр. І формування нової нації ідеї Просвітництва оволодівають процвітаючими верствами англікан і пуритан-конгрегаціоналістів, формуючи в них ліберальний, раціоналістичний світогляд. Саме вони дали Сполученим Штатам величезне число лідерів, включно з Томасом Джефферсоном і Джеймсом Медісоном. У наступній генерації найліберальніші конгрегаціоналісти відокремлюються від своєї деномінації й утворюють Унітаріанську та Універсалістську церкви.
«Велике Пробудження» — рух релігійного відродження другої третини XVIII ст. ставить поруч з цими магістральними протестантськими групами баптистів і пресвітеріан, а хвилі «потягу до святого» першої половини XIX ст. роблять баптистів і методистів найчисленнішими релігійними спільнотами США. Ці хвилі виносять на поверхню релігійного життя ще двох важливих дійових осіб конфесійної сцени країни — учнів Христа і мормонів.
У середині XIX ст. громадянська війна і скасування рабства ще більше урізноманітнюють цю картину. Три найбільші протестантські спільноти — баптисти, методисти та пресвітеріани — разом з усією країною поділяються по лінії північ-південь; баптисти лишаються поділеними й дотепер. Водночас визволені раби засновують власні «чорні» баптистські й методистські церкви.
Але крім англіканського протестантизму, імміграція дає США німецький, голландський, скандинавський протестантизм. У XIX ст. імміграція вперше створює конкуренцію протестантському пануванню. Спочатку ірландці, а потім іммігранти з інших країн континентальної Європи утворюють величезну католицьку громаду США, яка збільшується за рахунок дедалі зростаючої імміграції з країн Латинської Америки. Ера імміграції формує православні спільноти, а хвилі євреїв спочатку з Німеччини, а потім зі Східної Європи роблять США християнсько-іудейською країною, Плюралізм стає чи не головною ознакою релігійного життя країни.
ПЛЮРАЛІЗМ
Плюралізм не одразу вкорінився в північноамериканських колоніях; пілігрими, які вирушили в Новий Світ у пошуках релігійної свободи, самі були схильні до впровадження «головних церков». Америка знала і хартії, які не дозволяли жодної релігії, ніж певне відгалуження протестантизму, і антикатолицькі погроми. Згодом, коли білі люди вирішили, що єдиний шлях до виживання — де цілковита релігійна свобода й рівність усіх релігій перед законом та послідовне розмежування між церквою й державою, виявилося, що чорношкірі раби теж мають релігійні переконання. Плантатори вороже ставилися до наміру своїх рабів прийняти хрещення, — це підносило чорних на один щабель з вільними людьми, а молитовні зібрання відбирали дорогоцінний час, який раціональніше можна було використати в полі.
Між першим колоніальним хрещенням чорного хлопця, якому 1623 р. в англіканській церкві Джеймстауна дали ім’я Антоній, та організацією першої чорної баптистської громади в Південній Кароліні пролягли півтора століття; за цей час господарі зрозуміли, що християнізація негрів не загрожує їхньому праву на власність. Але й церква для афроамериканців стала чимось більшим, ніж церква. Дотепер жодна інша «чорна» інституція не може сперечатися з нею у впливі на нащадків рабів. Вона була і першим чорним театром, і першою чорною політичною партією. Переплавлені в одному колосальному казані, раби швидко втратили специфічні риси вірувань своїх племен, але принесли у християнство неповторні гімни, спірічуелс, свою музику й нестямні молитви. Вони створили свій чорний космос, що обертається навколо доброго Тата, який пролив за них на хресті точнісінько таку ж саму як і в них червону кров. Вони вірили, що він прийме їх усіх, а можливо й зробить їхню шкіру сліпучою немов сніг. Вони бачили, що білі брати-християни зневажають їх, і почали створювати власні конгрегації. Власне з чорних церков вийшли і найвидатніші борці за свободу чорних. Страчений 1831 р. керівник повстання негрів Нат Тернер був баптистським проповідником, а великий Мартин Лютер Кінг-молодший — пастором. З чорної церкви вийшов і чорний націоналізм, і чорна теологія Дж. Кона, яка відкинула традиційне богослов’я як богослов’я білих. Зрештою першим чорним сенатором 1870 р. став священик Африканської методистської церкви X. Ревелса. А вже в наші дні пастором цієї церкви було обрано колишню модель і популярного диск-жокея чорношкірих Вашті Мак Кензі, яка обіцяє дати своєму народові послання надії.
Афроамериканці належать до різних церков, насамперед баптистських і методистських, але в кожному разі більшість з них є членами 140 релігійних інституцій, відокремлених від білих. 1,5 млн. чорних є католиками; з 1960-х рр. серед них неухильно зростала популярність ісламу, як і радикальної організації «Чорні мусульмани».
Під час одного з досліджень 55% чорних пасторів зазначили, що їхнє служіння суттєво відрізняється від «білого». Але, здається, афроамериканці дослухалися до одного :ц своїх лідерів 1960-х рр. і більше вже не ненавидять «свою шкіру, ніс і волосся».
У сучасних Сполучених Штатах навіть найвитонченіший знавець релігії відкриє для себе щось нове, причому не обов’язково з числа модерних культів або течій Нового Віку. До прикладу, вже майже 90 років існує на американському Півдні церква Змієносців. Вони звернули особливу увагу на таке місце з Євангелія від Марка: «Братимуть змій і якщо щось нестиме смерть, вип’ють, не зашкодить їм; покладуть руки на хворих і вилікують» (16:18). Відтоді жодне їхнє богослужіння не проходило без змій. Під час молитовних зібрань їх підносять високо вгору, обгортають ними тулуб і плечі, промовляють до них. Змії стали центром усього богослужіння. 3 початку століття від їхніх укусів померло не менше 63 осіб, але членів цієї екзотичної спільноти не меншає. Втім, Змієносці здатні здивувати й обурити хіба що дуже консервативний і гомогенний англомовний Південь. У Лос-Анджелесі або в Чикаго на них навряд чи хто звернув би увагу. А надто в Нью-Йорку, де напевно співіснують мало не всі релігії світу, їхні великі й малі відгалуження. Де в 400 католицьких храмах недільна меса пропонується (дуже американський вираз!) двадцятьма трьома мовами, а публіка 437 синагог (жодне інше місто світу не має більшої єврейської громади) різниться між собою так, ніби це визнавці різних релігій. У Нью-Йорку можна побачити розкішний індуїстський храм, чорношкірого рабина, білявого буддистського ченця, православного диякона-японця й багато-багато іншого, що робить «Велике яблуко» найрізноманітнішим містом світу.
Відвідати всі 3,5 тисячі нью-йоркських церков, синагог, мечетей і молитовень неможливо, Але ось враження одного лише недільного дня в Манхеттені. Повз відкриті єврейські крамниці, де здосвіта порядкують хлопці в кіпах (вони вже відсвяткували царицю-суботу), простують у католицькі церкви розчепурені латиноамериканці.
У Таймс-сквеа чери аншлаг — жодного вільного місця, і бажаючих послухати експресивного проповідника запрошують у допоміжні приміщення, де проповідь можна і почути, і побачити на величезних екранах.
У міжконфесійній церкві на Бродвеї — проповідь, яка найбільше відповідає нашому уявленню про американську релігію: «Христос обрав єдино вірну бізнес-стратегію, любі брати і сестри! Апеляція до Отця небесного дозволила йому досягти 100-відсоткового успіху!»
...Чорна громада в Аппер-тауні: сльози, оксамитові спірічуелс і саксафон. Люди здіймають руки, вигукують: «Ти правий! Проповідуй!» і вискакують на лави.
У корейській баптистській церкві проповідника не переривають, говорить він тихо, заплющивши очі. А поруч чорношкірі парубки в дивовижному вбранні палко доводять через гучномовець, що коліна Ізраїля — це африканці, гаїтяни та індіанці, а білих обов’язково спіткає Божа кара. Неподалік купка людей з плакатом: «Чи може єврей вірити в Ісуса? Ні! Цікавишся, чому? Телефонуй за №...»
Повсюдно в церквах є недільні школи для дітей і дорослих, спеціальні (виключно спеціальні!) секції, гуртки, хори, влаштовуються зустрічі і святкування, розпродаж релігійних відео-та аудіокасет, книжок. Релігійна література розкуповується доволі жваво; особливою популярністю останнім часом користуються оповіді про ангелів. У Х’юстоні навіть відкрито спеціальну книгарню «Зустріч з ангелом», а колоди з 52 маленьких карт, де намальовано ангелів, придбали понад півмільйона осіб.
Релігійне розмаїття Сполучених Штатів зростатиме, передбачають фахівці. Зараз в аптеках від кожного вимагають визначитися з належністю до однієї з п’яти рас — азійці, чорношкірі, «хіспаник», північноамериканські індіанці або тубільні народи Аляски, білі. Очікується, що в середині наступного століття білі становитимуть більшість, але не переважну — 53%; 21% мешканців США матимуть латиноамериканське коріння, 16% становитимуть афроамериканці й 10% азійці. Це неминуче приведе до ще більшої строкатості релігійної палітри США.
ПУБЛІЧНА РЕЛІГІЯ
Наразі США є домом близько 2000 релігій. Число лише тих релігійних громад, які подають про себе відомості, перевищує 330 тисяч і в них не менше 330 тисяч священнослужителів.
У країні діє понад 300 семінарій та біблійних коледжів, де вчиться 60 тисяч студентів, виходять друком більше 450 періодичних релігійних видань, працює близько трьох сотень екуменічних організацій.
Близько 60% віруючих американців — протестанти, чверть — католики, 2% — іудеї, від 1% до 2% — мусульмани, православні й мормони. 8% віруючих американців не належать до жодної конфесії. 25 релігійних інституцій США мають більше мільйона членів кожна.
Ті, хто підозрює, що в церквах США обертаються шалені гроші, не помиляються. У кварти лише тих 55 церков, які знайшли за можливе повідомити про свої статки щорічник «Американські та канадські церкви у 1997 р.», надійшло майже 21,5 млрд. доларів, або 445,45 долара в середньому від члена церкви чи її прихильника. Але 60-мільйонна Римо-Католицька церква у США, православні церкви, багато інших деномінацій до цього переліку не ввійшли, тому вказану цифру можна як мінімум подвоїти. Нарешті, 98% американців — якщо довіряти службі Геллапа, яка ще з довоєнних часів довела, що їй таки можна довіряти, вірять у Бога; 40% відвідують богослужіння щотижня, від 12 до 15% — щомісяця. Тих, хто ходить у церкву рідко або взагалі там не буває, теж чимало — близько 40%. Водночас 90% жителів США вірять у рай і пекло, 79% — в чудеса, 72% — в ангелів і 65% — у диявола.
Визначити, наскільки впливовою складовою американської історії була релігія, наскільки серйозна її роль у політиці, складніше, ніж це видається на перший погляд. Американці з підозрою ставляться до найменших спроб порушення принципу відокремлення церкви і держави, до будь-яких виявів тиску більшості на меншість і мобілізації церквою голосів для досягнення інтересів більшості, Тільки 9% американців повідомили службу Геллапа, що вони часто обговорюють політичні проблеми і кандидатів на виборні посади в церкві; 36% ніколи цього не роблять. Але церкви США, на думку багатьох оглядачів, спромоглися очолити дуже потужні рухи для досягнення цілей, які суголосні їхньому розумінню справедливого устрою. Дослідник релігії і права Дж. Нунен говорить навіть про п’ять хрестових походів американських церков. Перший, на чолі з конгрегаціоналістами й методистами, ставив за мету скасування рабства. Він тривав сорок років і закінчився перемогою 1870 р. Другий хрестовий похід (1850 р.), до якого приєдналися пресвітеріани, мав покінчити з полігамією (так і сталося 1890 р.). У третьому хрестовому поході методисти й частина лютеран прагли перемогти алкоголь. Вони домоглися «сухого закону», і після його скасування не вважають, що останнє слово в цьому питанні вже пролунало. Четвертий похід, який очолили чорні церкви, був спрямований проти расової дискримінації (1960-1979 рр.) і його важко визнати невдалим. І нарешті п’ятий похід, який триває нині, повинен домогтися заборони абортів. Його очолюють католики, євангельські церкви та фундаменталісти. І хоча Верховний Суд ухвалив 1973 р., що право жінки на аборт упродовж перших трьох місяців вагітності не може бути обмежене, а більше половини американців згідно з опитуваннями вважають, що аборт слід дозволяти за будь-яких обставин, у деяких штатах кількість «вільнодумців» близька до нуля.
Що стосується залежності між релігійністю та політичними симпатіями й антипатіями, то вони, звичайно, існують. Для членів багатьох конгрегацій підтримка однієї з двох головних партій США — справа традиції, відданості груповим цінностям. Водночас опитування свідчать, що релігійні американці більше, ніж решта населення, схиляються до республіканців. Хоча тільки 9% американців вважають себе «релігійними правими» і 20% — консерваторами, багато лідерів найвпливовіших протестантських деномнацій стверджують, що фундаменталісти набувають дедалі більшої ваги і впливу на суспільне життя країни. Напрями головних ударів фундаменталістів і правих давно визначені, і ціла армія веде боротьбу в судах, школах, громадських установах і навколоурядових колах за впровадження молитов у публічних школах, заборону абортів, припинення кампаній на захист геїв та лесбіянок тощо. Але американці, які цілком очевидно відстоюють традиційні цінності, не поспішають підписуватися під відозвами правих. Принаймні 70% американців, згідно з опитуваннями, такого наміру не мають.
З іншого боку, ліберали визнають, що в релігійних справах не варто заходити надто далеко. Президент В. Клінтон якось зазначив, що Перша поправка не означає, нібито американські школи мають перетворитися на зони, вільні від релігії. На зустрічі із студентами він сказав, що вивчення Біблії у навчальних кімнатах або молитва на випускних урочистостях, як і інша позакласна релігійна активність, цілком можливі й повинні заохочуватися. Йдеться лише про недопущення молитов у класах публічних шкіл, оскільки це є порушенням особистої свободи учнів.
Хоча, здавалося б, американці завжди й незмінно виявляли повагу до релігійних цінностей, вплив релігії на життя США в їхніх очах упродовж останніх сорока років змінювався дуже суттєво.
1957 р., наприклад, 69% опитаних були Впевнені, що вплив релігії зростає; 1962 р. таке переконання поділяли вже тільки 45%, а 1969-го — лише 14%. Потім цей показник став неухильно зростати й за президентства Р. Рейгана, який в очах багатьох американців уособлював тріумф американізму та релігійних вартостей (підкреслений економічним бумом), сягнув 48% (вересень 1986 р.). Економічна стагнація в часи останніх років правління адміністрації Дж. Буша знов негативно позначається на сприйнятті американцями суспільної ролі релігії, вже тільки 28% вважають, що вона зростає. Однак у травні 1995 р. так вважає більше третини населення, а зараз близько 40%. На думку американських соціологів, подібні «гойдалки» є наслідком колосальних соціально-політичних й економічних змін, адекватну відповідь яким церкви далеко не завжди здатні сформулювати вчасно. Але сторонній, сказати б, погляд відразу фіксує тут ключову рису раннього протестантизму; якщо ти покликаний до спасіння, то покликання обов’язково відбиватиметься на твоєму успіхові. Немає успіху, немає процвітання — отже, щось негаразд у твоїх відносинах з Богом. Якщо ж невдачі переслідують суспільство, — значить, роль релігії у ньому зменшується.
ЗМІНИ
Для американців-протестантів важливою є належність до релігійної громади, але зовсім не до певної деномінації. Згідно з одним соціологічним дослідженням, менше половини дорослих американських протестантів належать до тієї ж самої церкви, у традиції якої вони виховувалися змалку. Перехід з методистської громади до баптистської, з пресвітеріанської до єпископальної, з реформістської до інтерконфесійної тощо у зв’язку зі шлюбом, зміною місця проживання чи церковної політики (це поняття американці вживають у дуже широкому контексті — аж до зміни розкладу недільних зібрань) — дуже й дуже типове явище у Сполучених Штатах. Немає в американських протестантів і гарячої відданості своїй молитовній споруді, — громади нерідко міняють їх, будують, купують, винаймають щось більш зручне для себе. (Між іншим, українські католики 1905 р. теж придбали в Нью-Йорку каплицю у тутешніх баптистів і перебудували її в церкву св. Юра, а згодом купили в методистів більш містку церкву на 7-й Іст-стріт).
Те, що останніми роками ліберальні протестантські течії втрачають своїх членів, а консервативні чисельно зростають, не є проблемою, яка викликає широкий публічний резонанс. Багато хто схиляється до того, що причина полягає радше в церковних структурах, їхній здатності реагувати на сучасний клімат, ніж у настроях простих американців.
Коли ж ідеться про релігійно-соціальні зміни, то останні чотири десятиліття були дійсно виповнені ними. Але не можна сказати, що американські церкви однозначно встигали за цими змінами. На виклик чотирьох могутніх рухів 1960-х: за громадянські права, мир (проти в’єтнамської війни), за права жінок і захист довкілля — відповіддю стала поява специфічної євангелічної субкультури. Вона дивним чином поєднала в собі інтелект освічених теологів, які прийшли до церкви, з великою духовною силою харизматичного руху, агресивним натиском і надзвичайною енергією нових проповідників. «Хрещення духом святим», коли людина отримує дар говорити іншими мовами (глосолалія), дотепер знали лише п’ятидесятники. 1960 р. священик Єпископальної церкви Денніс Беннет повідомив парафіян, що він недавно отримав цей дар. Беннета перевели до іншої парафії, але рух поширювався: він охопив лютеран, а з кінця 1960 — на початку 1970-х навіть католиків. Нова хвиля зробила відомими цілій нації низку проповідників, які так чи інакше досягли домівок переважної більшості американців. 1980 р. на релігійне телебачення вже витрачалося 600 млн. доларів, а троє з кожних восьми американців купували релігійну літературу. Проповіді ексцентричного преподобного Айка, засновника Об’єднаної церкви Христа для всіх людей, який кидав нації гасла на кшталт «Я вірю в Бога тому, що я вірю в себе» або «Найкраще, що ти можеш зробити для бідних, — це не бути одним із них», щонеділі транслювали відразу 50 радіостанцій.
У 1978 р. тих, хто пережив «друге народження», серед американців старших за 18 років було 34%, в середині 1990-х рр. — 45%. Картину релігійних змін доповнив християнський рок і радіо, а згодом — телеєвангелісти. Найвідоміший у всьому світі баптист Б. Грехем збирав колосальні аудиторії. З часів видатного Дж. Вайтфілда, який у добу Великого Пробудження Америки у XVIII ст, виголосив 7,5 тисячі проповідей (до яких він ніколи, до речі, не готувався), ніхто так і стільки не проповідував як Грехем. На відміну від Вайтфілда, він мав (і має) найдосконаліші засоби зв’язку. Вважається, що Б. Грехем покликав до «нового життя» не менше 2 млн. осіб.
Починаючи з 1986 р. популярність телеєвангелістів І взагалі «електронної церкви» почала спадати. Але опитування американців службою Геллапа свідчать, що вже скоро 50 років (починаючи з 1939 р.) декларації релігійності жителями США і частота відвідин ними церков, синагог, мечетей лишаються приблизно на однаковому рівні, а релігійні зміни мають радше якісний, ніж кількісний характер. Але є речі, котрі не змінюються й визначають релігійний дух Америки, — свобода, наприклад.
СВОБОДА І ПРАВО
Конституція США 1787 р. не містить статті про свободу релігії та відокремлення церкви і держави. Але кожний американський школяр знає 16 слів з Першої поправки до Конституції 1791 р., яка заборонне Конгресові ухвалювати будь-які закони стосовно релігії або обмежувати її вільне сповідання. До релігійної свободи і «великого муру розділення» між церквою й державою американці ставляться без перебільшення сакрально. Л. Токвілль писав, що дух свободи й дух релігії, які протистоять у сучасній йому Європі XVIII ст., у США дивним чином поєднуються. Я додав би до цього ще й дух судових засідань: право на свободу релігійного самовираження безперервно відстоюється в судах упродовж уже півстоліття. Кампанію цю почали Свідки Єгови, яким перешкоджали поширювати на вулицях Нью-Хавена літературу і платівки з гострою критикою Католицької церкви. Свідки дійсно порушили два установлення штату Коннектикут — про громадський порядок і ту, що встановлює порядок збору грошей. Однак Верховний Суд 1940 р. ухвалив, що обидва ці установлення антиконституційні настільки, наскільки вони обмежують свободу релігійної проповіді й поширення релігійних поглядів. Незабаром Свідки Єгови виграли ще одну справу — Мардок проти штату Пенсильванія, відстоявши своє право ходити по неділях від дому до дому в майже суцільно католицькому місті. Вони дійсно були нав’язливими, мешканців міста і міські власті дійсно турбували їхні візити, але свобода релігії є вищою цінністю, і навіть якби не 99%, а 100% населення міста та штату висловилися проти місіонерських кампаній Свідків Єгови або будь-кого іншого, це нічого б не змінило.
Апофеозом боротьби Свідків за релігійну свободу став виграш ними справи про салютування американському прапорові. Свідки наполягали, що почесті прапору — це ідолопоклоніння й забороняли дітям вітати його. Спочатку Верховний Суд визначив, що свобода совісті не може протистояти національним інтересам і національним символам (між іншим, йшла II Світова війна!). Але потім, 1943 р., суддя Джексон переглянув справу. «Якщо в нашому конституційному сузір’ї і є непорушна зірка, — заявив він, — то це те, що жоден чиновник, вищого рангу або зовсім незначний, не може приписувати, у що нам вірити».
Упродовж наступних десятиліть релігійні меншини й окремі віруючі громадяни США відстояли величезну кількість власних прав, які випливають з верховного права на релігійну свободу. Так, представники комуни Аміш — релігійної течії, дуже схожої на найфанатичніше російське старообрядництво — відстояли право не посилати своїх дітей до вищої школи. Аміш наполягали, що вища школа є несумісною з їхніми віруваннями та способом життя, і 1972 р. виграли у Верховному Суді справу Вісконсін проти Йодер.
Визнавці різних релігій вибороли право не фотографуватися на ліцензію водія; не працювати по суботах; критикувати інші релігії і багато іншого, а атеїсти — не клястися Богом під час присяги (справа Торкесо проти Воткінс, 1961 р.).
Щоправда, деякі дослідники американського конституційного права вважають, що релігійна свобода у США — це «потьомкінські села» (саме такий вираз застосовує Майкл Мак Коннел з університету Чикаго) для іноземців. Чому? Тому, що знаний захисник релігійної свободи — Верховний Суд — ніколи не знаходив, що Конгрес порушує релігійну свободу. Адже Конгрес, котрий не має права ухвалювати закони стосовно релігії, може ухвалювати інші закони, не рахуючись з релігійними переконаннями громадян. Неоскаржуваним і священним обов’язком уряду є захист країни і збір податків. І якісь винятки з огляду на свободу совісті тут може дозволити лише Конгрес. Наприклад, Конгрес робив винятки для квакерів, тотально пацифістської релігійної течії, щодо виконання військового обов’язку; для вірних Аміш, які самі забезпечують себе робочими місцями, щодо сплати податків тощо. Але це добра воля, а не обов’язок Конгресу.
Велике занепокоєння у правозахисник колах США викликала справа двох осіб, прибічників індіанських тубільних вірувань, які використовували під час своїх релігійних обрядів наркотичну речовину пейот. Це давня релігійна практика, індіанці порівнюють її з використанням вина під час християнської євхаристії. А проте кримінальне законодавство штату Орегон не знає винятків, і віруючих-індіанців було звільнено з роботи за використання наркотиків. Верховний Суд відхилив їхню апеляцію. Найнебезпечнішим у цій знаменитій справі (Бюро працевлаштування проти Сміт, 1990 р.) юристи вважають домінування генерального закону над конституційним принципом свободи релігії. У тому ж році було здійснено спробу розвинути цю «перемогу». Комісія з пам’яток культури Бостона заборонила єзуїтам перенести церковний олтар згідно з вимогами II Ватиканського Собору, оскільки генеральний закон штату забороняє перебудовувати історичні пам’ятки. Щоправда, цього разу суд штату Массачусетс став на захист свободи вираження релігійних переконань.
Нарешті 16 листопада 1993 р. Конгрес США ухвалив Акт з відновлення релігійної свободи. В ньому зазначається, що у справі Сміт Верховний Суд фактично знехтував власні попередні рішення; метою Акта оголошується відновлення тесту на беззастережний державний інтерес у всіх випадках, коли вільний вираз релігійних почуттів обмежується державою, і забезпечення захисту тих осіб, чиї релігійні переконання в будь-який спосіб обмежуються урядом.
ПРЕЗИДЕНТИ І РЕЛІГІЯ
Свого часу Президента Р. Ніксона назвали «верховним жерцем» громадянської релігії США. Звичайно, президентство не є сакральною установою, але Президент завжди присутній — більшою або меншою мірою — в релігійному житті країни і в системі американських цінностей.
Усі президенти Сполучених Штатів були білими, всі вони мали англосаксонське (в кількох випадках — голландське або швейцарсько-німецьке) коріння й усі походили з протестантських родин. Американська історія знає лише один виняток — Джон Фітцжеральд Кеннеді, 35-й Президент країни, був католиком. Напередодні його президентської кампанії протестантський єпископ Дж. Пайк видав книгу «Католик у Білому домі?», де намагався довести абсурдність самої можливості подібного вибору. «Я вірю в Америку, — відповів тоді своїм критикам Дж. Кеннеді, — де католицькі прелати не диктують Президентові-католику, що і як він має чинити, а протестантські пастори не повчають вірних, за кого саме вони мають віддавати свої голоси... Але якщо 40 мільйонів американців (католиків. — В.С.) втратили свій шанс стати Президентом у той день, коли їх було охрещено, то це втрата для католиків і некатоликів, для всього світу і для історії». Втім, 35-й Президент виявився не дуже послідовним католиком. Він відхилив пропозицію піднести дипломатичні відносини США з Ватиканом до рівня послів, поблажливо сприйняв рішення Верховного Суду про заборону молитов і читання Біблії у публічних школах, а в одній з приватних бесід навіть висловився за легалізацію абортів.
Отже, президентство Дж. Кеннеді було єдиною вдалою спробою порушити панування протестантів у Білому домі. Дванадцять президентів США були вірними Єпископальної церкви, сім —пресвітеріанами, чотири — баптистами, стільки ж — унітаріанами й учнями Христа, двоє — квакерами, двоє — вірними Голландської реформованої церкви й один — конгрегаціоналістом. У трьох президентів батьки були пасторами, а ще п’ятеро пошлюбили пасторських дочок. Водночас троє президентів, які виховувались у протестантських родинах, не ототожнювали себе з жодною конфесією.
Радянське американознавство майже канонізувало точку зору, згідно з якою американські президенти всебічно, навіть брутально експлуатували релігію в політичних цілях і підкреслювали свою побожність публічно. Але, наприклад, перший Президент США Дж. Вашингтон зовсім не був зразковим християнином і залюбки пропускав служби Єпископальної церкви, формальним членом якої був. Хоча під час присяги 30 квітня 1789 р. він раптом вклонився, поцілував Біблію й вигукнув непередбачене Конституцією «Отже, хай допоможе мені Бог!» (відтоді так роблять всі президенти), історики погоджуються, що роль релігії у житті найвидатнішого американського Президента була мінімальною. Власне, як і в житті дуже багатьох його наступників. Другий Президент СІІІА Адамс відкидав існування Трійці; Т. Джефферсон (3-й Президент) був типовим деїстом, не ідентифікував себе з жодною релігією й вирізнявся антиклерикальними поглядами. Він вважав Христа тільки великим вчителем, не визнавав його божественної природи й був палким прихильником «великого муру» розділення між церквою і державою. Не вирізнялися скільки-небудь помітною релігійністю пресвітеріанин Є. Джексон (7-й Президент), реформіст М. ван Бурен (8-й), 3. Тайлор (12-й). М. Філлмор (13-й) намагався свого часу заборонити присягатися Богом у судах штату Нью-Йорк, а Т. Рузвельт (26-й) навіть прагнув усунути з американських банкнот знамените «В Бога ми віримо». Ніколи офіційно не приєднувалися до церкви А. Джонсон (17-й), У. Грант (18-Й), К. Кулидж (30-й). Ф. Пірс (14-й) був охрещений вже після того, як він у 1865 р. полишив Білий дім, В. Хардинг (29-й) «фліртував» з атеїзмом, а великого А. Линкольна (16-й) звинувачували у відкритому глумі над християнством. Складним було ставлення до релігії Д. Ейзенхауера (31-й). Він вважав себе щиро віруючою людиною, підкреслював, що пройти крізь шість років війни без віри неможливо, але став членом церкви тільки після свого приходу в Білий дім.
Мабуть, одним з перших американських президентів, який був глибоко віруючою людиною, можна вважати В. Харрісона (9-й). Він щодня читав Біблію, постійно молився й навіть відмовлявся обговорювати політичні теми по неділях. Велику роль відігравала релігія в житті Г. Кливленда (22-й), Г. Гувера (31-й), Г. Трумена (33-й), Дж. Буша (41-й). Чимало президентів посідали певні церковні посади: Харрисон був дияконом Пресвітеріанської церкви; методист Мак Кинлі (25-й) публічно сповідував свою віру ще 10-річним хлопцем, у 16 став членом церкви й суперінтендантом недільної школи; старійшиною Пресвітеріанської церкви був В. Вільсон (28-й), а єпископал Ф. Рузвельт — церковним старостою. Дж. Картер (39-й) виконував дияконські функції у баптистській церкві і проповідував навіть під час свого президентства.
Вірогідно, Дж. Картер був одним з найбільш богословськи освічених президентів в історії США. Син фермера, який став вправним господарем на власній землі і якого недоброзичливці (й радянська пропаганда) малювали недолугим й агресивним селюком, добре знав Р. Нібура, С. К’єркегора та багатьох інших протестантських теологів. За президентства він часто цитував парафраз з Р. Нібура: «Сумна доля політика полягає в обов’язку встановлювати справедливість у виповненому гріхом світі». В липні 1979 р. Дж. Картер звернувся до нації з промовою, витриманою в дусі старозавітних пророків. Він говорив про людські цінності, мораль і відповідальність. Дехто з аналітиків вважає це звернення фатальною помилкою з огляду на виборчу стратегію. Наступного року Дж. Картер програв президентські перегони Р. Рейгану, який волів говорити не про мораль, а про добробут і американську потугу.
Сам Р. Рейган, до речі, є постаттю з точки зору релігійних переконань дуже цікавою. Він виголошував екзальтовані спічі, просякнуті релігійною риторикою, користувався безмежною підтримкою протестантських фундаменталістів і водночас щиро вірив в астрологію. Так само щиро вірив він у свою місію борця з комунізмом і щасливу долю. Релігійний феномен сорокового Президента США дозволяє краще зрозуміти, як і в що вірили й вірять американські президенти. А відтак — глибше осягнути релігійність американців. Усі (або майже всі) президенти США вірили в обраність американської нації, в її здатність побудувати справедливе суспільство, «місто на горі», як любив повторювати А. Лінкольн. Вони вірили й вірять в особливу прихильність Бога до Америки і в те, що ці «особливі відносини» є вищими за певні партикулярні релігійні приписи. Квакери Г. Гувер і Р. Ніксон нехтували пацифізмом своєї віри й навіть розглядали застосування сили для утвердження країни у світі як релігійний обов’язок. Л. Джонсон, який вклякав червневими ночами 1966 р. для молитви, благав у Бога не прощення за жахливі бомбардування Ханоя, а відвернення втягнення у війну Радянського Союзу.
Американські президенти вірили й надалі вірять у вищу справедливість власної країни, в її право й обов’язок бути знаряддям Божої волі. Це, звичайно, не виключає і приватних, сказати б, відносин президентів США з Богом. В одних вони були більш, у інших менш інтенсивними; дехто взагалі не бачив у цьому потреби, інші звертались до релігії у кризові моменти. Релігійні почуття, свідчать біографи, загострилися під час військових дій удвох генералів-президентів — У. Гранта і Д. Ейзенхауера. Той же Л. Джонсон почав регулярно молитися після загибелі Дж. Кеннеді.
42-й Президент США Б. Клинтон, поза сумнівом, уже ввійшов у історію питання «президенти США і релігія». Людина, яка в одному з інтерв’ю повідомила, що віра в Бога дозволяє йому щодня ставати кращим, опинилася в центрі сексуального скандалу. І навіть американці, які під час опитувань висловлюються за те, щоб «залишити хлопця у спокої і дати йому змогу завершити працю, для якої його найняла нація», розуміють, що Клинтон замахнувся на їхні моральні засади. Вони ладні були вибачити Рейгану брехню під час «ірангейту», але подружня зрада людини, яка уособлює американські чесноти, — це вже щось зовсім інше. Щоправда, релігійні кола відреагували на скандал по-своєму: Клинтон грішник, який потребує глибокої спокути. І спеціально обрані священики Т. Камполо та Г. Макдональд щотижня молитимуться за нього та разом із ним, спокутуючи гріх і сприяючи моральному відродженню Президента. А якщо Б. Клинтон спроможеться на книгу «Як я подолав спокусу і відродився для нового життя», вона користуватиметься не меншою популярністю, ніж якби він написав спогади про зв’язок з Левінські.
Це — Сполучені Штати.
Людина і світ. — 1998. — №11-12. — С. 15—23.
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
