Два тижні тому у Католицькій Церкві стався новий розкол, коли відбулися єпископські хіротонії т.зв. «лефевристів» без згоди папи Римського. Невдовзі по тому виявилось, що один зі священників-лефевристів є також й активним рашистом. То, чи пов’язані між собою «лефевризм» і рашизм?
01 липня 2026 року члени «Братства святого Пія X» пішли на свідомий розрив із Ватиканом. Детально та ґрунтовно про причини появи нового розділення та реакцію на це Римської Церкви дуже добре описав о. В’ячеслав Окунь у статті «Схизма у Швейцарських Альпах». Якщо коротко, після ІІ Ватиканського Собору частина духовенства не прийняла богослужбові реформи, продовжувала звершувати месу Тридентського зразка, яким католики послуговувались майже чотири століття (з 1570 по 1969 роки), відмовились спрощувати пишноту богослужбового одягу. Все це подається під оболонкою захисту традиціоналізму та обороні Католицької Церкви «від модернізму».
У 1970 р. Архієпископ Марсель Лефевр з однодумцями заснував «Братство святого Пія X», метою якого було пропагування необхідності дотримуватись «старих правил», багато з яких було змінено на ІІ Соборі у Ватикані. З цією метою спочатку була відкрита семінарія у Швейцарії, а 30 червня 1988 р. у співслужінні з Єпископом з Бразилії Антоніу де Кастро Маєром Лефевр рукоположив чотирьох кандидатів з «Братства» на єпископів. Ці хіротонії не були погоджені з папою Іваном Павлом ІІ, порушували основу католицького розуміння священства (де кандидат на єпископство має отримати благословіння від папи) та подавались як «порятунок» Церкви у разі неминучої смерті 81-річного Лефевра та 84-річного Маєра, які були чи не єдиними прибічниками ідей «традиціоналізму» в єпископському сані.
Реакція Риму була швидкою та каральною: уже 02 липня Іван-Павло ІІ відлучив обох порушників від Католицької Церкви. Лише у 2009 р., після смерті, ревнителів старовини було реабілітовано папою Бенедиктом XVI, однак їхні послідовники це сприйняли не як акт примирення, а як слабкість. Майже весь понтифікат Лева XIV обговорювалась ідея нових єпископських хіротоній з членів «Братства». І майже весь цей час Ватикан умовляв не робити цього без згоди папи, тоді як риторика лефевристів ставала дедалі непримиренною.
Тож, обравши не даремно дату, максимально наближену до подій 1988 року, під гаслами «Ми готові заплатити будь-яку ціну, щоб врятувати Церкву» [2] двоє з висвячених Лефевром єпископів рукоположили ще чотирьох. За католицьким канонічним правом така свавільна дія кваліфікується як така, що несе за собою автоматичну екскомуніку ― відлучення. І дійсність цього відлучення була швидко підтверджена Префектом Дикастерії віровчення кардиналом Віктором Фернандесом.
Будучи скованими католицьким поняттям про неможливість позбавлення священства (тоді як у Православній Церкві, навпаки, існує виверження з сану) Ватикан не може стверджувати, що ці хіротонії були не дійсними. Та, відтепер звершені лефевристами Таїнства оголошені незаконними, а сповідь і шлюб чомусь недійсними. Тобто, частина Таїнств вважаються дійсними й водночас незаконними, а частина ― не дійсними. І таке ставлення до нових схизматиків викликає подив навіть у римо-католицького духовенства, яке здивоване тим, що по відношенню до православних чи представників т.зв. «Орієнтальних» Церков немає такої позиції, а до католиків з надмірних ревнителів є [4].
Та варто зауважити, що саме неприпустима для Католицької Церкви не санкціонована папою хіротонія єпископів стала причиною такого жорсткого ставлення до лефевристів. І вони знали про це, й все одно свідомо порушили римські канони, заявивши: «Ми вважаємо, що будь-які покарання чи осуд, накладені за цей вчинок, не мають жодної сили» [2].
Тобто, під приводом благочестивого збереження обряду та особливої мови (латини) у богослужінні доволі велика група людей відмовляється від спілкування зі своїм церковним керівництвом, що проводить реформи.
Якщо в цьому описі замінити католиків на православних, а замість латини поставити т.зв. «церковнослов’янську» мову московського варіанту, то можна легко побачити максимальну схожість риторики між лефевристами й російськими старообрядцями. Обидві групи пішли на свідоме несприйняття реформ у своїх Церквах. В обох суспільствах точкою початку невдоволення стали Собори з реформами обрядів. Як і лефевристи старообрядці були готові на будь-який розрив зі своїм головним Єпископом, аби тільки зберегти свої обряди. Так, в Європі ХХІ сторіччя навряд ми побачимо самоспалення католиків-старообрядців (на відміну від їхніх московських колег, які масово вбивали себе у XVII ст.) ― проте деструктивність підходу обох груп неможливо не помітити.
На росії старообрядництво дуже швидко виродилось у сектанство, яке готове було лишитись без ієрархії (т.зв. «безпопівці»), аби тільки не єднатись з «офіційною» Церквою. Лефевристи ж, під протилежними гаслами необхідності збереження ієрархії теж сприйняли не соборну, і не католицьку свідомість, а саме сектантську. І зробили все, аби відмежуватись від «офіційної» Церкви.
Також новоявлених схизматиків можна порівняти з іншими «обрядовірами» ― тими з православних, хто не прийняв календарної реформи у ХХ сторіччі, і заради збереження старого так само пішли у розкол, що називають «старостильним». Це відмежування пустило метастази не лише у грекомовному світі, але й далеко за його межами. Як і у перших двох, ці схизматики теж пояснюють свою діяльність ревністю, традиціоналізмом, неприпустимістю зміни й реформ у Церкві тощо.
Усі три спільноти єднає радикалізм, яким підмінюється справжня ревність у Бозі. І цей радикалізм штовхає на розрив з церковним керівництвом замість того, аби покладаючись на волю Божу намагатись відстоювати власну правоту не доводячи до роз’єднання християн, яких Сам Христос Бог закликає до єдності: «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і я в тобі; щоб і вони були єдине» (Ів. 17:21). Однак, це не про старообрядців, старостильників чи лефевристів.
Саме тому не дивує повідомлення про те що єдиний російськомовний священник з «Братства» віктор пасічнік помагає армії окупанта та навіть приїжджав до т.зв. «динири»: «Виявилось, що Пасічник часто їздить з гуманітарною допомогою в окуповані райони Донецької та Луганської областей. А в проросійському донбаському середовищі він уже став настільки помітною фігурою, що йому навіть присвячують вірші» [3]. Радикалізм є однією з причин любити рашизм ― хоча тут радикалізм, безсумнівно, єднає рашистів з «християн», мусульман, буддистів, язичників й атеїстів.
Тож, історія з новою віхою свідомого розколу в Католицькій Церкві стосується не лише її, а всіх християн, для яких єдність Церкви та єдність ієрархії становить важливе значення. Важливо розуміти, що радикалізм ніколи не доводить до добра в церковному середовищі. Інакше дуже легко стати на шлях від радикального несприйняття змін до переконаності у власних моральних чи інтелектуальних «перевагах» над іншими членами Церкви з подальшим спотвореним сприйняттям віровчення. Так закінчили безперечно талановиті, та дуже радикально налаштовані письменники-апологети ІІ століття: Татіан, який перестав причащатись вином а перейшов на воду, і Тертулліан що зрештою утворив якусь свою ригористичну схизматичну спільноту. Зараз, як і тоді, радикалізм породжує гординю та протиставлення себе всій Церкві. І саме він єднає лефевризм і рашизм.
Лишається сподіватись, що у Ватикані зможуть знайти спосіб примиритись з леферистами, однак до тих пір ця схизматична спільнота, безперечно, є розкольницькою не лише для католиків, але й для православних ― адже єдність Церкви важливіша за форму Літургії чи дорогих риз (як і важливіша за невеличкі розбіжності не догматичного характеру, на які можна погодитись як на тимчасову поступку).
Використана література