Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 20-26
Після краху комуністичного режиму в Болгарії, так само як і у Румунії та Грузії, церковна й політична опозиція висунула вимогу змінити керівництво Православної церкви. Лідером радикально налаштованої групи болгарського духовенства став один з православних митрополитів Болгарії — Пимен (Енев; 1906 р. н.), що обіймав єпископську кафедру в Неврокопі на південному заході країни. На нині діючого Патріарха Болгарської православної церкви Максима (Минкова; 1914 р. н.) покладали провину за те, що він був пособником колишньої комуністичної влади. Для усунення патріарха Максима митрополит Пимен та його прихильники використовували не тільки церковні, а передусім політичні важелі: вони дістали підтримку тодішнього глави уряду Филипа Димитрова («Союз демократичних сил»), який 9 березня 1992 р., усього лише за тиждень до всеправославної зустрічі у Стамбулі, оголосив патріаршество Максима, що тривало з 1971 р., недійсним. Обрання Максима патріархом, як вказувалося, було (серед всього іншого) результатом його співробітництва з колишньою службою болгарської держбезпеки.
Особливого звучання набуває той факт, що затвердження Максима на посаді патріарха збіглося з початком ери останнього лідера болгарських комуністів Тодора Живкова.
1992 рік: розкол серед ієрархів
Хоча заяву Филипа Димитрова про невизнання легітимності Максима на посаді глави Болгарської православної церкви й було скасовано Конституційним судом країни, внутрішньоцерковні суперечки на цьому не вщухли. Як альтернативу колегіальному органу управління при патріархові — Синоду Болгарської православної церкви було сформовано «анти-Синод» під головуванням митрополита Пимена, до якого примкнули лише троє з найбільш авторитетних болгарських ієрархів: митрополит Велико-Тирновський Стефан (Стайков, 1907 р. н.), митрополит Стара-Загорський Панкратій (Дончев, 1926 р. н.) і єпископ Врачанський Калиник (Александров, 1931 р. н.). Особливо неприємним для патріарха Максима було те, що спочатку на сторону порушників спокою став і настоятель патріаршого собору Олександра Невського в Софії єпископ Антоній (Костов, 1915 р. н.). Співчували церковній опозиції також митрополит Доростол-Червенський Софроній (Стойчев, 1897 р. н.) і єпископ Бранитський Герасим (Боїв, 1914 р. н.), які, втім, у зв’язку з полишенням єпископських кафедр втратили активну роль у церковному конфлікті.
Вірними Патріарху Максимові залишилися кілька керівників єпархій: єпископ Ловченський Григорій (Усунов, 1906 р. н.), єпископ Сливенський Іоанникій (Недельчев, 1939 р. н.), єпископ Пловдивський Арсеній (Чакандраков, 1932 р. н.) і митрополит Варнський Кирил (Христов, 1954 р. н.). За винятком уже згаданого єпископа Антонія та єпископа Галактіона (Табакова, 1949 р. н.), всі вікарні єпископи зберегли вірність патріарху Максиму, отож з їхньою допомогою всередині єпархій, що відкололися, вдалося організувати «патріарші общини».
Патріарху Максимові надали підтримку і представники болгарської православної діаспори: митрополит Західної і Середньої Європи Симеон (Костадинов, 1926 р. н.); митрополит Америки і Австралії Йосиф (Босаков, 1942 р. н.), а також його попередник — єпископ Геласій (Михайлов, 1933 р. н.), якого запросили в Софію секретарем Синоду, що стояв на стороні Патріарха і складався з чотирьох митрополитів. Ця «канонічна» ієрархія хоча й оголосила митрополита Пимена Неврокопського, який кинув їм виклик, зміщеним (що не стосувалося, однак, інших його прибічників — єпископів), але не відлучила його від Церкви.
Новий удар для патріарха Максима
У період правління президента Стоянова, який переконливо переміг на виборах 3 листопада 1996 р., розбрат усередині Болгарської церкви пожвавився: уже на початку березня 1997 р. Вищий Конституційний суд оголосив державне визнання церкви, керованої патріархом Максимом, «неспроможним і необгрунтованим, оскільки клопотання про її реєстрацію було подано не у відповідний термін і не по правилах». Цей шаховий хід політичних друзів «антипатріарха» Пимена було зроблено у відповідь на план патріарха Максима скликати у травні Всеболгарський Церковно-Народний собор. Патріарх Максим оскаржив рішення суду у прем’єра болгарського перехідного уряду Стефана Софянського, погрожуючи зверненням у Міжнародний суд у Гаазі. Водночас секретар Комітету з міжцерковних справ Константинопольського патріархату професор Василеос Ставридіс підтвердив одержання послання від патріарха Максима, в якому той звертався за підтримкою до Вселенського патріархату, що вважається найвищою інстанцією Православної церкви в таких спірних питаннях. Прийнятним рішенням цілком могла б стати недавня пропозиція «антипатріарха» Пимена про те, щоб обидва болгарські патріархи залишили свої кафедри, відкривши тим самим шлях поставленню нового глави церкви, не обтяженого комуністичним минулим, через справді вільне обрання його кліром і віруючими. Але про такого роду компроміс патріарх Максим не хотів і чути.
Розпад фронту протесту
Вселенський (Константинопольський) патріарх Варфоломій І спочатку спробував бути посередником у цьому церковному конфлікті. І тільки коли всі його зусилля залишилися безрезультатними, у вересні 1993 р. він закликав «схизматичних єпископів до повернення під законну владу глави Болгарської православної церкви патріарха Максима». На цей заклик після деяких вагань відгукнувся ряд єпископів зі стану противників патріарха Максима, тож фронт протесту звузився до митрополита Пимена Неврокопського та єпископа Врачанського Калиника. Однак разом з Калиником Пимен встиг здійснити рукоположення кількох нових єпископів з числа вірного йому духовенства, і схизма через чотири роки після свого початку тільки загострилася. Сесія Православної Міжпарламентської групи, що відбулася 12-16 червня 1996 р. у болгарській столиці, зробила безрезультатну спробу примирення. Ця група була організована з ініціативи сформованого 1994 р. грецьким парламентом Комітету з міжправославних зв’язків. Поряд з депутатами парламентів колишніх комуністичних країн східного блоку, а також Греції, Кіпру, Лівану й Фінляндії на сесії були присутні болгарські парламентарі, що підтримували протилежні церковні угруповання: соціалісти (які підтримували патріарха Максима) і демократи (за митрополита Пимена). Заклик іноземних гостей до «православної згоди у країні, яка виявила їм гостинність», не одержав належного відгуку — точно так само, як і осуд «прозелітизму» західних християн у Східній і Південній Європі, заклик до збереження Сербської православної церкви в Боснії або попередження про невтримний неокапіталізм з його «соціальними кривдами, що загрожують поверненням комунізму».
Опитування громадської думки
Проведене в червні 1996 р. третьою програмою болгарського радіо опитування молодіжної аудиторії підтвердило гострий інтерес молодого покоління до релігії. 64% молодих радіослухачів заявили про свою безумовну прихильність до релігії, тільки 7% оголосили себе, як і колись, переконаними атеїстами і 27% — індиферентними.
Щодо ставлення до християнства опитування підтвердило вже сформоване враження, що віруючі болгари, молодші 25 років, сприймають Євангеліє по-сучасному, прагматично — радше як зовнішній атрибут життя, ніж приклад для наслідування. Причому між молодими чоловіками й жінками не було розходжень: 73% опитаних переконані, що важлива не формальна належність до християнської конфесії, а християнська за своїм духом практика. При цьому переважаючими настроями виявилися розчарування внаслідок розколу церкви й не надто помітного духовного підйому всередині православ’я (35%), а також відкритість «новим формам життя у Христі» (27%). Остання цифра точно відбиває число тих, хто не раз стикався з новою євангелізацією, що йде із Заходу. Лише 11% беззастережно приймають Православну церкву, до якої офіційно належить понад дві третини населення. Ісламу співчувають 10% опитаних, при цьому мусульмани складають 14% населення, а католикам, яких 25%, симпатизують лише 6% опитаних. Один православний церковний діяч визначив результат цього опитування «як моду на протестантизм і католицизм», що нібито не має серйозного духовного значення, оскільки мода — явище минуще.
«Рука допомоги» з Києва
4 липня 1996 р. у церкві Параскеви в Софії відбулася інтронізація на патріарший престол 90-літнього митрополита Неврокопського Пимена як «антипатріарха» Болгарської церкви. Незадовго до цього Церковно-Народний собор, що відмовився від старого церковного керівництва, обрав його патріархом. Коли відбувалася інтронізація «антипатріарха», патріарх Максим саме відзначав 25-ліття свого патріаршества в монастирі Банково поблизу Пловдива. Представник Максима в Софії єпископ Галактіон, бажаючи зіпсувати церемонію інтронізації, наказав почати похоронний дзвін у соборі Олександра Невського. За свідченням преси, багато хто з симпатиків розкольників у марновірному страхові поспішно покинули церкву Параскеви.
Інтронізацію «антипатріарха» Болгарської церкви проводив Філарет (Денисенко), не визнаний жодною Православною церквою. Йдеться про колишнього митрополита Київського і всієї України, зміщеного зі своєї кафедри 1992 р. Собором Руської православної церкви (Московський патріархат), який у 1995 р. очолив найбільшу з православних «самостійних» церков на Україні — Київський патріархат (УПЦ КП). Крім Філарета, на інтронізації Пимена була присутня вкрай різноманітна, але єдина за своїми політичними поглядами публіка: генеральний прокурор Іван Татарчев — той самий, що в 1992 р. висунув обвинувачення проти патріарха Максима, посланці «Союзу демократичних сил», співачка Янка Рупкина і заступник начальника Управління у справах релігій і віросповідань Любомир Младенов.
Реакція
Народне обрання легітимного патріарха могло б стати новим кроком в історії Болгарської православної церкви, заявив Татарчев, а загальновідоме співробітництво патріарха Максима з комуністами поставило його поза законом, зробивши необхідним і припустимим такий не зовсім звичайний шлях затвердження його спадкоємця. Однак шеф Младенова, керівник Управління у справах релігій і віросповідань Христо Матанов того ж дня висловився у прямо протилежному дусі, заявивши, що рішення розкольницького Собору не можуть бути зареєстровані, оскільки «дотепер ми ще ніколи не реєстрували два керівництва однієї і тієї ж релігійної організації». Соціалістичний уряд С. Виденова також різко засудив розкол усередині Болгарської православної церкви, що загострився з обранням «антипатріарха», і став на сторону канонічного патріарха Максима. У поздоровчій телеграмі з нагоди 25-ліття його служіння глава Кабінету міністрів підкреслив, що очолюваний ним уряд розглядає постанови прихильників колишнього митрополита Пимена Неврокопського, нинішнього «антипатріарха», як «глибоко антиболгарські й такі, що суперечать як державному, так і церковному праву».
Софійська щоденна газета «Стандарт» від 5 липня 1996 р. у передовій статті «Церковні ієрархи підривають Церкву» писала: «Найбільш насущним зараз має стати якнайшвидше примирення всередині нашого Православ’я з огляду на натиск сектантства й загрози того, що наша молодь, у якої зріс інтерес до релігії, може бути відірвана від рідної Церкви!» Константинопольський Патріарх Варфоломій І присвятив свій другий візит у Болгарію восени 1996 р. церковному примиренню, однак це не принесло відчутних результатів.
«Третя сила»: старостильники
Оскільки розмежування церковних фронтів тривалий час відбувалося на рівні єпископів і не відбивалося на житті парафій, то важко сказати, яка кількість з 5000 православних парафій Болгарії у різний час тяжіла до Максима і яка — до Пимена. Одне тільки можна сказати напевно: із суперечки двох вигоду дістав третій, тобто прихильники старого юліанського церковного календаря (старостильники), а іншими словами — прихильники релігійно-політичного консерватизму. Цей напрямок зумів пережити болгарський комунізм, пішовши в підпілля й у вигнання, де уклав союз із Російською православною церквою за кордоном. 25 листопада 1992 р., у розпал болгарського церковного конфлікту, він знов заявив про себе на батьківщині як «Православна Болгарська церква споконвічного календаря». У січні 1993 р. у цій церкві був поставлений єпископом Триадиці (стара назва Софії) архимандрит Фотій (Сиромахов), учень сповідника і старця Серафима Алексеєва, котрий помер за кілька днів до цієї події. Судячи з даних церковного календаря, що видається цим релігійним угрупованням, на початок 1997 р. воно мало три парафії у столиці й завершувало будівництво нового собору Успіння Богоматері. Шестеро ченців, семеро одружених священиків і один диякон служать ще на семи парафіях у різних містах Болгарії.
Досить помірний тепер, приплив прихильників і симпатиків цієї Православної «вільної церкви» може стати, однак, куди інтенсивнішим, якщо врахувати її політичні настанови. Від часів свого існування у вигнанні та підпіллі цей відверто монархічний прошарок болгарського православ’я згуртувався навколо царя Симеона II, вигнаного комуністами в 1946 р., який жив в еміграції.
У серпні 1993 р. патріарх Максим дозволив 86-річній матері царя Симеона, італійській принцесі Джованні Савойській, поховати серце її чоловіка, царя Бориса III, у Рильському монастирі. (Останки царя після спаплюження царського склепу комуністами у квітні 1946 р. були поховані в саду царського замка у Варні, де їх ексгумували у 1991 р., — місце показали ті, хто їх тоді таємно перепоховав.)
Думки про зведення на болгарський трон Симеона II й ностальгія за «царським» минулим Болгарії виникали і у прихильників Пимена, які сподівалися, що саме ця об’єднуюча постать зможе знову згуртувати національну церкву. Як засвідчили подальші події, сподівання Пимена на Симеона були марними. Очоливши після перемоги на парламентських виборах уряд, він однозначно підтримав патріарха Максима.
«Союз» Схизматичних церков
Встановлення зв’язків між новою ієрархією болгарського «антипатріарха» Пимена й Македонською православною церквою, так само як і аналогічні зусилля в напрямку Києва, схожі на першу спробу створити свого роду союз поки ще не визнаних православних церков і угруповань. У македонському Скоп’є та й у Києві обурилися тим, що поява держави Македонія не спричинилася до визнання Константинополем самопроголошеної автокефалії. Варфоломій І очікує остаточного врегулювання суперечки про назву нової держави між Республікою Македонія і Грецією, яка хоче залишити історичну назву «Македонія» за собою. Керівництво Македонської православної церкви це розуміє, однак відкрито намагається посилити свою позицію, контактуючи з обома не визнаними «антипатріархами»: Пименом у Болгарії і Філаретом у Києві.
Церковні інтереси новоявлених болгарських розкольників простягаються аж до Стамбула, де община колишнього Болгарського екзархату в 1961 р. остаточно визнала владу Всесвітнього патріарха. Але віднедавна в ній, тобто вже за межами власне Болгарії, з’явилися прихильники переходу під юрисдикцію болгарського «антипатріарха» Пимена. Це стосується як Костянтина Костова, священика знаменитої болгарської «Залізної» церкви, розміщеної неподалік Фанара, так і Божидара Чипова, старости цієї парафії. Вони звернулися до турецької влади, звинувативши митрополита Лаодикійського Яковоса, під юрисдикцією якого перебуває ця частина Стамбула, в обмеженні своєї релігійної свободи — єдино на тій підставі, що 1996 р. митрополит прийшов на їхню великодню Вечірню. В результаті єпископ був засуджений на п’ять місяців тюремного ув’язнення, від чого його поки що захищає лише тривалий строк розгляду поданої ним апеляції. У лютому 1997 р. серед болгар Стамбула намітилися виразні тенденції розколу на прихильників Пимена і прихильників Максима. Можливо, через це вони і втратили свій останній притулок — болгарську лікарню, що знаходилася поруч з церквою у стамбульському кварталі Сислі. Зараз у будинку лікарні розмістилася редакція ісламської турецької газети.
У грецькій частині Македонії активними прихильниками Пимена стали єпархії на території колишнього Болгарського екзархату, керовані грецьким духовенством і населені тепер украй незначним числом болгар або південнослов’янських «македонців». Втім, про них чутно тільки тоді, коли вони входять у конфлікт з поліцією й судовими інстанціями через свої анти-грецькі настрої.
Стриманість католиків
У самій Болгарії позиції інших християнських конфесій і представників інших релігій щодо Патріарха й «антипатріарха» різко диференційовані. Обидві католицькі церкви: і римського, і візантійського обрядів — не хочуть діставати вигоди з лиха православ’я, як це трапилося в далекому минулому (мова йде приблизно про 55 000 колишніх павликіан і богомилів, що за середньовіччя перейшли в католицтво). Болгарсько-Католицька церква східного обряду зі своїми майже 10 000 віруючих є уламком потужного уніатського руху, що почався в XIX ст. Про розмах цього руху, у той час дуже багатообіцяючого для Рима, й понині свідчать болгарсько-католицькі парафії, розсіяні на великій території від Стамбула до Янниці на півночі Греції і до македонського Велеса. Нинішня стримана позиція католиків-болгар зрозуміла, оскільки вони потрапляють під перехресний вогонь обох православних деномінацій і, відповідно, їхнього політичного прикриття. «Сірий кардинал» офіційної максимівської церкви митрополит Геласій різко висловлювався проти наміченого візиту в Болгарію Папи Римського Івана Павла II. У той же час зв’язані з «антипатріархом» члени міської ради Пловдива із Союзу демократичних сил відкинули проект місцевих католиків — встановлення статуї Христа на автостраді, що веде в напрямку до Туреччини.
Стурбовані протестанти
Майже 100 000 євангелічних християн Болгарії дедалі більше відчувають себе «хлопчиками для биття» з боку всіх православних течій. Джерела протестантизму в Болгарії сягають діяльності євангелічного проповідника Еліаса Риггса, а також цілеспрямованої балканської місії баптистів і методистів у позаминулому столітті. Після розквіту протестантських громад у першій половині 1990-х рр. повернення до влади в 1995-1996 рр. зв’язаних з патріархом Максимом колишніх комуністів, що перейменували себе в «соціалістів», принесло їм нові обмеження свободи релігійної діяльності. Як офіційно повідомив уряд Виденова керівників євангелічних церков, він мав намір обмежити діяльність іноземних місіонерів. У майбутньому вони не одержуватимуть дозволу на перебування у країні. (Доти іноземні співробітники місій, маючи рекомендацію якоїсь уже представленої у Болгарії церкви, завжди одержували такий дозвіл.) У відповідь на це Генеральний секретар Євангелічного альянсу Болгарії Христо Куличев висловив докір усім трьом православним церквам у нетерпимості до інших християнських конфесій. Багато іноземних місіонерів спробували в’їжджати в Болгарію як представники ділових кіл, працювати в бізнесі й лише побічно вести місіонерську діяльність. Але болгарські власті згодом розкрили й цей викрут.
Іудеї й мусульмани
Близько 5 тисяч болгарських євреїв з їхнім традиційно добрим ставленням до Православної церкви демонструють лояльність і симпатії до патріарха Максима. На свято Рош-Гашана (єврейський Новий рік) у вересні 1996 р. патріарх був присутній на освяченні відновленої Великої синагоги в Софії, яку було разбомблено союзниками під час Другої світової війни.
До цілеспрямованого місіонерства серед майже 900 тисяч турків-мусульман і приблизно 200 тисяч помаків-мусульман (етнічних слов’ян) приступила пименівська церква. Діяльність священика Божана Сараєва в південному Курджалі викликала чимало нарікань. Він поставив своєю метою «повернути» у православ’я південних слов’ян — родопів-помаків, етнічно близьких до боснійців. «Хто залишається мусульманином, є ворогом церкви, народу й держави!» — заявляє він у своїх застрашливих «місіонерських» проповідях.
Церква і хліб насущний
Перед обома православними церквами сучасної Болгарії стоїть проблема виживання. У парафії «антипатріарха» Пимена при в’їзді в м. Кюстендил висить плакат: «Магазин священика пропонує Вам гарні й дешеві товари». Магазини при церквах уже не рідкість, оскільки прихильники пименівського напрямку самі мусять знаходити засоби до існування й добувати хліб насущний в економічно найтяжчий час. Хоча серед нижчого кліру та їхніх сімей бувають випадки користолюбства, багато священиків доброчесно допомагають людям, що опинилися у скруті: вони по можливості пропонують своїм общинам і покупцям якісні й дефіцитні товари — від консервів і соків до лез для гоління і батарейок. Церковні лавки намагаються задовольнити насущні потреби населення, тоді як у більшості приватних магазинів переважають алкогольні напої, електронна апаратура й порнопродукція — ознаки «дикого» болгарського капіталізму посткомуністичних часів.
Понад це підприємницька діяльність відкриває нові можливості для власне пастирської роботи: за свідченням священика Серафима з Кюстендила, за своїм прилавком у ролі «бізнесмена» він зустрічається з людьми, яких навряд чи зустрів би у своїй церкві. Пакуючи покупки, відраховуючи решту або обмінюючи гроші, священик устигає звернутися до покупців зі словами духовного напучення. «І як радісно знов і знов бачити потім цих покупців разом із сім’ями на недільній службі!» — говорить він.
Отже, Болгарська церква, незважаючи на розбрат, заявляє про себе як про силу, зацікавлену в економічному відродженні країни, хоча комерційна діяльність має і свої тіньові сторони. Наприклад, на митрополита Геласія з найближчого оточення патріарха Максима покладають провину за темні мільйонні угоди з грецькими судновласниками (чому є письмові докази), які стосуються часів, коли він був відповідальним за підприємницьку діяльність свого Патріархату в афінському порту Пирей. Для голодуючої Болгарії це був ляпас! Звичайно, Православній церкві не можна обійтися без хліба насущного, але усе ж не хлібом єдиним жива людина!
Коментар
Наприкінці 1998 р. в засобах масової інформації з’явилися повідомлення про подолання розколу в Болгарській православній церкві. Так, «Церковний вісник» від 1-15 жовтня 1998 р. писав: «Розширений і «над’юрисдикційний» Всеправославний собор, скликаний на прохання Патріарха Максима, відбувся в Софії з 30 вересня по 1 жовтня 1998 р. під головуванням Його Святості Всесвітнього Патріарха Варфоломія, представленого архиєпископом Карельським і Фінляндським Іоанном. У роботі Собору взяли участь також Патріарх Александрійський Петро, Патріарх Антіохійський Ігнатій, Патріарх Московський і всієї Русі Алексій, Патріарх Белградський і всія Сербії Павло, Румунський Патріарх Феоктист, а також спеціальний представник Єрусалимського Патріарха Діодора. Крім того, у роботі Собору взяв участь і Патріарх Болгарський Максим.
На Соборі, зокрема, було прийнято покаяння 13 єпископів-розкольників на чолі з «антипатріархом» Пименом, з якого знято заборону і який знову залучений до церковного спілкування з правом титулуватися «колишній митрополит Неврокопський».
Цій же події було присвячено інформацію в «Дойче Тагеспост» від 6 жовтня 1998 р.: «Розкол у Болгарській православній церкві подолано. Розширеному церковному Собору... вдалося на своєму дводенному засіданні в Софії досягти примирення. Розкольники на чолі з «антипатріархом» Пименом принесли покаяння й заявили, що вони готові підкоритися Патріарху Максимові. Собор... прийняв прохання розкольників про примирення з Церквою. ... колишні розкольницькі єпископи були залишені в їхньому сані. Єпископські хіротонії і рукоположення священиків, проведені єпископами-розкольниками, були визнані дійсними. Однак усі вони позбулися єпархій, довірених їм розкольницьким церковним священноначаллям. Вони залишаться до пори титулярними єпископами в безпосередньому підпорядкуванні Священного Синоду, однак не будуть позбавлені права на заняття єпархій з часом, у міру появи вакантних архиєрейських кафедр. Патріарх Максим залишається, згідно з рішенням глав церков — учасників Синоду, предстоятелем Болгарської церкви».
Від редакції
Церковно-Народний собор БПЦ, який відбувся наприкінці минулого року, знов розглядав практично єдину проблему – як подолати церковний розкол. Надію на його подолання патріарх Максим покладає на царя Симеона II, який очолює уряд, та новий закон «Про віросповідання».