Конфесійна карта країни
Людина і світ. — 2002. — № 1. — С. 30-34
Туреччина є секулярною державою; з-поміж ісламських країн лише Туреччина і Сенегал оголосили секулярний характер держави у своїх конституціях.
Секуляризм — один з найбільш важливих принципів Турецької республіки: починаючи з першої конституції 1924 p., потім у найбільш ліберальній і демократичній конституції 1961 р. та в більш авторитаристській конституції 1982 р. — всюди концепт секуляризму посідає одне з чільних місць.
Історична й законодавча спадщина відрізняє Туреччину від класичних традиційно ісламських суспільств, — її минуле пов’язане із синтезом ісламу й західної політичної думки.
99 відсотків 65-мільйонного населення країни складають номінальні мусульмани. Щонайменше три чверті з них — суніти; шиїтська громада налічує приблизно 300 тисяч осіб. Водночас десь від 12 до 15 мільйонів турків так само, як і шиїти, ведуть свою генеалогічну лінію від Алі — кузена пророка Мухаммеда, але не дотримуються шиїтських традицій і ритуалів. Ці мусульмани, що називають себе «Алеві-Алавіс», не відзначають священний місяць рамадан, натомість постяться впродовж 12 днів місяця мухаррем, не здійснюють хаджу до Мекки і п’ятиразового намазу. Їхні жінки не носять чадру, і навіть найбідніші верстви алавітів вирізняються певним рівнем освіченості. Неісламську меншину Туреччини складають 50 тисяч вірних Вірменської апостольської церкви, 25 тисяч іудеїв, 15 — 20 тисяч вірних Сирійської ортодоксальної церкви, 5-7 тисяч єзедитів, 2-3 тисячі православних греків (причому переважна більшість турецьких немусульман мешкає у Стамбулі). Правові засади функціонування немусульманських меншин встановлено Лозаннським договором 1923 р. і регулюються спеціальною державною агенцією. Згідно з цим договором, релігійні меншини не мають права набувати додаткове майно для церков або релігійних інституцій понад те, яким вони володіли напередодні проголошення Турецької республіки.
Для реконструкції релігійних пам’яток історії і культури потрібен дозвіл спеціального державного органу, підпорядкованого уряду й дуже чутливого до тиску громадської думки, що позначається на його рішеннях. До прикладу, Вселенський патріархат не міг дістати дозвіл на реставрацію будівлі на Фанарі впродовж 30 років, аж поки 1989 р. Президентом країни не було обрано Тургута Озала. Щоправда, нині християнські меншини отримують дозвіл на ведення робіт без бюрократичної тяганини.
Законодавчо прозелітизм і релігійна пропаганда в Туреччині не заборонені, але на практиці місіонерську діяльність не вітають ані консервативні мусульмани, ані держава. Скажімо, після землетрусу 1999 р. діяльність християнських місій, які запропонували гуманітарну допомогу найбільш постраждалим від лиха містам, стала об’єктом гострої критики не лише з боку медіа, а й державних органів. Заради справедливості варто відзначити, що не віталася й допомога з боку певних ісламських фондів — у них вбачали провідників фундаменталістських ідей.
Християни, які живуть на сході країни — особливо у проблемній зоні (тобто в зоні турко-курдського конфлікту. — Прим. перекладача), відчувають труднощі у вивченні рідної мови. 1997 р. Сирійська церква, зокрема, врешті отримала дозвіл на відкриття класів з арамейської мови у двох монастирях у південно-східній Анатолії.
Окремою проблемою є становище Вселенського патріархату. Турецький уряд не визнає його статусу першого серед рівних у православному світі та його вселенськості. Можливо, це результат труднощів, які відчуває уряд переважно мусульманської країни в розумінні суто християнських проблем, а можливо — наслідок підозрілості щодо наднаціонального характеру патріархату. У Туреччині завжди існували також підозри стосовно фанаріотів — греків, які традиційно живуть у стамбульському районі Фанар, де знаходиться Вселенська (Константинопольська) патріархія. (Сама згадка про Константинополь у Туреччині по суті виключається; немає її й у пропонованому тексті. — Прим. перекл.) їх підозрюють в амбіцях відродити Візантійську імперію, отож вважається, що саме такі намагання стоять за спробами придбати ті чи інші будівлі в цій частині міста.
Звичайно, ностальгія за втраченим минулим посідає провідне місце в умах деяких греко-православних лідерів. Але це не може бути підставою для виправдання обмежень прав людини. Як і інші християнські спільноти, Грецька Православна церква Фанару має проблеми з підготовкою своїх священнослужителів. Православну семінарію на острові Халкі було закрито 1971 p., коли держава націоналізувала всі приватні вищі навчальні заклади. З огляду на сучасні обмеження, релігійні громади не мають змоги готувати нових священиків, які б згодом могли перебрати на себе лідерство.
Однак після візиту до Туреччини Президента США. Б. Клінтона (1998 р.) та визнання країни як кандидата до Європейського Союзу (1999 р.) уряд дещо змінив свою позицію. У Стамбульському університеті було відкрито відділення християнської теології — на правах частини університетського теологічного факультету. Але мушу категорично заявити, що це не може задовольнити християнські спільноти, яким доводиться готувати своє духовенство на факультеті мусульманського богослов’я.
Традиційно важливе місце на конфесійній карті країни посідає єврейська община. Відколи 1492 р. євреїв-сефардів було вигнано з Іспанії і вони знайшли притулок у Туреччині, їхні відносини з тутешніми мусульманами були дуже толерантними.
Останнім часом Турецька держава веде більш дружній діалог зі своїми громадянами-немусульманами. 1999 р. вперше за всю історію республіки президент С Демірель поздоровив християн з Різдвом. А державний орган у справах релігій до того ж ухвалив відзначити завершення другого тисячоліття від народження Ісуса Христа, також шанованого ісламом. Цей же орган заснував департамент з міжрелігійного діалогу і в листопаді 1998 р. зібрав Другу релігійну раду. Серед промовців там були патріарх Варфоломій та кардинал Арінзе. Це був разючий контраст з Першою релігійною радою 1993 p., коли сама ідея діалогу з немусульманами сприймалася як виправдання можливої присутності в Туреччині християнських місіонерів.
Визнані мусульманські структури отримують державні субсидії, невизнані ісламські спільноти, різні братства та течії, а також немусульмани такою підтримкою не користуються. Державний орган у справах релігій підтверджує призначення імамів, муфтіїв та інших офіційних осіб для визнаних ісламських релігійних інституцій, а також призначає імамів для в’язниць. У війську імамів немає; лише під час війни солдати з богословською підготовкою можуть пропонувати своїм товаришам духовну допомогу.
Християнські або іудейські капелани не працюють у турецьких тюрмах або шпиталях. У немусульманських же релігійних лікарнях та інших інституціях священики й рабини можуть вільно задовольняти релігійні потреби тих, хто там перебуває.
Що стосується шлюбу, то в Туреччині законну силу має лише його цивільна форма.
Важливу роль у суспільному, політичному й економічному житті Туреччини історично відіграють різні мусульманські братства та співдружності. Але після кемалістської революції і проголошення республіки в 1923 p. всі ці інституції було піддано репресіям, а їхнє майно та фонди націоналізовано. Виправдовувалося це підтримкою братствами Оттоманської династії і тим, що вони могли стати центрами заворушень. Однак попри заборону вони продовжували існувати; їхня різноманітна активність триває дотепер як у Туреччині, так і в Європі, особливо в Німеччині, де живе понад 3 мільйони турків. Розглянемо філософію і стратегію деяких братств.
Одним з найбільш поширених сунітських братств у Туреччині є накшибендилик, засноване Мухаммедом Бахаддіном Аль Бухарі (1317-1389). Фундаментальний елемент філософії братства — внутрішнє очищення душі, яке здійснюється під проводом шейха. Правила, обов’язкові не лише для членів, а й кандидатів, важкі й суворі, бо вимагають покори та сліпого послуху. Кожний братчик має практикувати смирення, усамітнення, аскетизм. Але цей тарикат (тобто шлях просвітлення) також підкреслює важливість нормального життя, яке корисне для інших і демонструє інтерес індивіда до практичних сторін життя.
1930 р. у Туреччині спалахнуло повстання під проводом шейха Саїда, який обстоював необхідність реставрації коранічного закону в усіх сферах суспільного життя. З обох сторін загинула велика кількість людей; повстання було придушене тільки із застосуванням серйозних переважаючих ресурсів. Сьогодні прихильники братства доволі активні в політичному житті. Вони дуже переймаються відновленням старих традицій, дотриманням шаріату і не вважають за можливе поступки модернізмові та діалог з іншими релігіями. Мати колишнього Президента Тургута Озала була главою сім’ї «накші»; до них, зокрема, належить колишній лідер партії Рефах Н. Ербакан.
Інше впливове братство — кадирилик (ал-кадирийа) заснував Абдул Кадир Гейлані (1078-1166). Вже у XII ст. братство стало дуже могутнім і впливовим. Для його членів — кадирис Коран є остаточною істиною, але для осягнення священної книги в її різносторонності треба досягти екстатичного стану. Тіло людини є не більше ніж оболонка, клітка для душі, яку було створено незалежно й раніше від тіла. Необхідно повернутися до справжнього світу і зрозуміти свій внутрішній світ самим серцем. Досягнення такого стану є питанням навчання і глибокого занурення в себе, що вимагає багаторічного послуху шейху й виконання його настанов. Під час церемонії, яка називається зікр («поминання», «память» — прославляння імені Бога. — Прим. перекл.), кадирис стають у коло і співають під акомпанемент музичних інструментів. Коли вони доходять до імені Бога, то, вигукуючи «Хоу, хоу!», заплющують очі й хитають головами.
Кадирис впевнені, що є єдиними справжніми мусульманами. Вони виступали проти всіх суспільних новацій, і підтримувати з ними міжрелігійний діалог було просто неможливо. Але нині члени цього братства стають дедалі більш відкритими. Найбільший вплив братство має в регіоні Мармара та на чорноморському узбережжі.
Братство рифалік заснував у XII ст. Ахмет Рифаї (1118-1183). Пропонований ним тарикат вимагав повного відчуження від повсякденних проблем й усамітненого зосередження на власній душі, що повинно допомогти звільненню від раціонального сприйняття довкілля. Бог не може бути осягнутий людиною, тому медитація має спрямовуватися на думання про нього і пригадування його божественних атрибутів. Коли рифалік досягає стану екстазу, він стає нечутливим до фізичного болю й навіть може ходити по цвяхах.
На зламі ХІХ-ХХ ст. братство було істотно реформоване і збагачене сучасними тому часові філософськими ідеями. Сьогодні братство доволі популярне серед інтелектуалів, відкрите до діалогу з іншими релігіями, а жінки посідають в ньому досить привілейоване становище.
Засновником ордену нурсулук став Саїд Нурсі, який народився 1873 р. в курдській родині. Він був досить політизованою особою й належав до младо-турків, але з часом відійшов від цього руху. Відтак він підтримував К. Ататюрка, проте згодом став його критиком. Сам Нурсі називав себе учнем Абдула Кадира Гейлані та імама Раббані. Власне нурсиїти («нур» арабською та турецькою означає «небесне, або божественне світло») не створили окремого братства, а радше стали інтелектуальною течією в рамках інших структур. Вони вивчають праці Саїда Нурсі й мають досить значний вплив на молодь. Хоча частина нурсиїтів є фанатиками, інші відкриті до діалогу з християнами. Відомо, зокрема, що сам Нурсі звертався до папи із закликом до співпраці в боротьбі з матеріалізмом й особливо марксизмом.
Нурсі та його послідовники підтримували Алдана Мендереса, коли він був прем’єр-міністром у 1950 — 1960 pp., a пізніше — Сулеймана Деміреля під час його прем’єрства і президентства.
Один з нурсиїтів, Фехулла Гюллен, став останнім часом вельми впливовою особою у громадському житті Туреччини. Власник телеканалу, газети «Заман» з тиражем 300 тис. примірників, багатьох тижневиків і щомісячників, він відомий як широкомисляча і прогресивна людина. Ф. Гюллен, зокрема, мав аудієнції у папи Івана Павла II і Вселенського патріарха Варфоломія II, заснував доволі впливову Фундацію письменників і журналістів, яка заохочує міжрелігійний діалог, утримує 200 шкіл і 2 університети, головним чином у Середній Азії.
З 1965 р. популярним у Туреччині стало братство сулеймансилік, біля джерел якого стояв теолог, правознавець і засновник багатьох стамбульських мечетей Сулейман Хілмі Тунахан. Вчення цього братства є, власне, систематизованим курсом Корану, що його викладав Тунахан. Колишні його студенти сформували щось на зразок таємного товариства з дуже високим рівнем внутрішньої солідарності, яке стало впливовим у політичному й суспільному житті країни. Вони контролюють понад 1000 студентських гуртожитків з майже 100 тисячами студентів. Попри те, що 90 відсотків студентів відвідують нерелігійні навчальні курси, члени братства вирізняються жорсткою дисципліною. Сулеймансилік впливові серед турецької діаспори в Європі, особливо в Німеччині, і дуже неохоче ведуть дискусії на релігійні теми із «зовнішніми».
Найстарішим і, мабуть, найвпливовішим серед турецьких інтелектуалів є братство мевлевілік. Його засновник Мевлана Джаледдін Роумі (1207- 1273), поет і мислитель, вітав усі релігії та течії і навіть грішників запрошував відвідувати свій дім. Він порівнював різні релігії з окремими будинками: якщо знести стіни, то Божественне світло наповнить кожний з них. Цьому братству протегували різні династії, а після 1950 р. навіть республіканські уряди. Витонченість його ритуалів і церемоній, особливо хороводів, що грунтуються на тлумаченні Роумі універсуму як серії гармонічних небесних сфер, практично стали частиною національного фольклору; саме це є прикметною рисою братства. Воно демонструє дивовижну відкритість — серед його членів є християни, євреї, індуїсти. Його прихильники дуже зацікавлені в культурних обмінах і міжрелігійному діалозі.
Треба визнати, що від часу утвердження Республіки ісламські фундаменталісти були дестабілізуючим чинником соціально-політичного життя країни. Ми не можемо припускатися помилки і вважати всіх мусульман й навіть всіх ісламістів фундаменталістами. Але не можна заперечити, що деякі фундаменталісти і навіть терористи відшукують можливості для проникнення в ісламські політичні партії, а також те, що деякі ісламістські політичні лідери відкрито поділяють фундаменталістські доктрини.
Ісламську ідеологію на загальнотурецькій політичній сцені успішно представляють Партія добробуту, Національна партія порядку, Національна партія спасіння і Партія чеснот. Вони всі мають схожу ідеологію й оперують тими ж самими ресурсами. У січні 1998 р. Конституційний суд заборонив Партію добробуту як таку, що порушує світськість Республіки, проголошену ст. 68 і 69 Конституції Туреччини, а також Закон про політичні партії. Шістьом політичним лідерам ісламських партій було заборонено займатися політичною діяльністю впродовж наступних 5 років.
1997 р. серед інших заходів, спрямованих на приборкання фундаменталістських тенденцій, було запровадження 8-річного обов’язкового світського навчання для всіх дітей. Це значною мірою підірвало вплив ісламських шкіл «імам-хатиб», дуже популярних серед ісламістів і консервативних турків як альтернативних щодо секулярної системи освіти. Рівень відвідування цих шкіл в Анатолії був високим, вони були дуже популярні у нуворишів через свої досить довільні навчальні програми. За новим законом навчання в цих школах може бути продовжене лише після обов’язкових 8 років світської освіти. Водночас жодних обмежень на релігійне навчання поза шкільними годинами не існує.
Інший захід, спрямований проти ісламізму, — обмеження на носіння у школах і університетах хусток, якими згідно з мусульманською традицією жінки мають покривати голову. Близько п’ятдесяти професорів, асистентів та університетських адміністраторів втратили свої посади через носіння цих хусток або відстоювання права інших носити їх.
М. Кавакчі, після того, як у 1999 р. її обрали членом парламенту від Партії чеснот, намагалася зайняти своє місце, будучи запнена такою хусткою, і була публічно засуджена прем’єром і Президентом за порушення принципу світськості держави. Її навіть позбавили турецького громадянства (оскільки вона одержала громадянство США без згоди турецького уряду) й парламентських привілеїв. Тоді вона взяла шлюб з турецьким громадянином, повернувши собі таким чином турецьке громадянство. Проте Касаційний суд так дотепер і не визнав М. Кавакчі членом парламенту.
Всі заходи уряду проти ісламізму було вжито після 28 лютого 1997 р. До цього дня президент Партії чеснот Н. Ербакан був прем’єр-міністром в уряді, сформованому в коаліції з праволіберальною партією Тансу Чілер. Коли Ербакан вперше обійняв свою посаду, він примусив багатьох здвигнути бровами, запросивши ісламістських лідерів до своєї офіційної резиденції. Потім він приймав на обіді з нагоди рамадану глав тарикатів, що викликало скандал у турецькому суспільстві й особливо занепокоїло армію.
Одного разу Ербакан відкрито заявив у своїй промові: «Ісламська революція — це доля Туреччини. Я не знаю, чи буде вона безкровною». Подібні висловлювання зробили його дуже непопулярним серед військових, які від самого початку підозріло дивилися на коаліцію з його участю. Зрештою вони вирішили, що настав час діяти за допомогою Національної ради безпеки. Цей орган, до складу якого входять Президент, прем’єр, міністри внутрішніх справ та оборони, а також командувачі сухопутних військ, флоту й військово-повітряних сил, теоретично має дорадчі повноваження. Але на практиці він дуже точно віддзеркалює позицію армії, яка в минулому ставала рушієм переворотів.
Отже, Рада запропонувала суворі заходи з приборкання ісламістських тенденцій у громадсько-політичному житті країни. Ербакан, який не погодився з цими пропозиціями, був змушений піти у відставку. Було сформовано тимчасовий уряд, який підготував нові вибори, і через 8 місяців Партія чеснот перестала бути провідним елементом турецького парламенту.
Зловживання демократичними правами й релігійною свободою з боку ісламістів було засуджено урядом на цілком законних підставах. Адже в минулому вони скоїли чимало злочинів: скажімо, терористи з Хезболла замордували близько 300 осіб і примусили державу вдатися до широкомасштабної кампанії проти них.
Водночас, на мою думку, Турецька держава мала б обмежити застосування сили в рамках нормальних демократичних процедур і чітко розрізняти мусульманські практики і тероризм, що прикривається ісламом. Особливо це актуально нині, коли Туреччина розглядається як кандидат до Європейського Союзу.
Переклад з англійської.