Церковний календар, 19 червня. Свято найсолодшого Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа Людинолюбця

Австрійський літургіст Йозеф Андреас Юнгман розрізняє свята події і свята ідеї. Останні, до яких він зараховує і празник Серця Христового, не містять анамнетичного елементу (згадки про спасенну подію, як-от Різдво чи Воскресіння, що дозволяє, святкуючи, ставати її учасниками) та часто є відповідями на певні виклики у церковному житті.

Ідеєю, яку несе свято Серця Христового, є хресна жертва Ісуса Христа, Його любов та відкуплення людства як таке. А виникло воно у XVII ст. у Франції як відповідь на янсеністську єресь, її надмірний ригоризм та вчення про предестинацію (спасеться тільки наперед визначена невелика група людей).

Кардинал П’єр Берул та священик Жан Еду святкували свято Серця Христового зі своїми громадами на місцевому рівні. Його підкріпили видіння св. Маргарити Марії Алякок, в якому сам Христос закликав почитати Його Серце. Записане нею об’явлення навіть містить обіцянки “особливих благодатей” тим, хто долучиться до цього культу.

Церква з настороженістю поставилася до нововведення і ще два століття приглядалася до цього свята, підтримуючи за цей час культ Христового Серця хіба що в окремих місцевостях. Адже борючись з одінією крайністю, можна впасти в протилежну. На зміну янсеністському надмірному ригоризму може прийти надмірний сентименталізм Серця Христового. Особливо, коли хибно трактувати любов, обмежуючи її лише цим проявом.

1856 р. Папа Пій ІХ поширив святкування празника Серця Христового на всю Католицьку Церкву. Його наступники присвятили йому немало згадок у своїх документах та щоразу підвищували статус аж до рівня найбільших Господських свят. Культ супроводжувався і легковпізнаваними зображеннями Христа з палаючим серцем у терновому вінку або ж просто, як у тропарі молебня до Христа Людинолюбця, “на престолі в полум’ї вогнянім”. У такий спосіб, як каже Й. А. Юнгман, а услід за ним і Міхаель Кунцлер: “Ідея відокремлюється від особи, котра служить носієм ідеї”.

Заохочуючи вшановувати Серце Христове у греко-католицькому контексті, митрополит Андрей Шептицький у декреті “Культ Христової Любові” (1940 р.) наголошує на тому, щоб молитовне звертання при цьому велося до самої Особи Ісуса Христа. Першоєрарх вніс у святкування і певні корективи, які надають йому східного вигляду. Відсунувши вбік анатомічні деталі та пов’язаний з ними сентименталізм, свято увійшло до календаря Української Греко-Католицької Церкви під назвою найсолодшого Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа Людинолюбця.

Відповідний молебень уклав о. Ісидор Дольницький. Намагаючись надати йому візантійської форми, він все ж не позбувся молитовних звернень до Серця Ісуса. Тому виходить в назві одне, а в тексті — інше. Так само і вже згадане “на престолі Серце Спасителя в полум’ї вогнянім” вказує на Особу дуже віддалено.

Однак ця паралітургійна форма набула в народі такого поширення, що з кожного дня у червні, який вважається присвяченим Серцю Христовому, витісняє Вечірню, себто молитву літургійну, навіть в тих небагатьох локаціях, де вона все ще збереглася. Пояснення душпастирів при цьому радше соціально-економічні, ніж богословські: “Більше людей прийде на молебень”. Сентименталізм і вивчені напам’ять та без пам’яті тексти молебня роблять свій маркетинговий хід.

А хто ще заглибиться в обітниці, пов’язані з культом Серця Христового, як-от “Імена тих, хто поширюватиме це набоженство, будуть записані в Моєму Серці” чи “Я щедро благословлю всі їхні справи”, ризикує впасти в магічну релігійність. Буцімто ці та інші благодаті від Христа можна заробити, виконуючи певні практики (приймання Святого Причастя протягом дев’яти перших п’ятницю місяця теж походить звідти).

За такого підходу відбувається певне відокремлення серед вірних (адже той, хто бере участь в культі, отримає щось більше) та розмивається центральна ідея свята — безумовність і універсальність Христової любові та відкуплення. Літургісти Гансйорг Ауф дер Маур та Міхаель Кунцлер кажуть: “це свято - девоційне (вимагає певного атрибуту, тут — образу Серця, — В. К.), типове для окремої групи в Церкві з дуже специфічною духовністю, яка поширилася на всю Церкву. Окрім того, це типове свято певної ідеї з характерною тенденцією до ізоляції”.

Східні Церкви не мали тих історичних викликів, відповіддю на які на Заході став культ Серця Христового. Згадки про Божу любов постійно присутні у їхніх богослужіннях. Саме звідти, з текстів Божественної Літургії, Вечірні та Утрені, взято титул Бога як Людинолюбця. Його любов чітко простежується в усіх святах, які Церква літургійно відзначає. На цьому тлі у греко-католицькому контексті свято найсолодшого Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа Людинолюбця, а тим паче практика щоденних молебнів цього культу в червні виглядають зайвими.

І зовсім не зайвим є нагадати душпастирям постанови Синоду єпископів УГКЦ 3-13 вересня 2023 р., щоб його “святкувати як одноденне Господське свято, без передсвяття і посвяття”, та не переносити на неділю, ставлячи культ Божої любові, що виник на вимогу часу та з приватних об’явлень, понад найвищий її прояв у Воскресінні.

Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.