26 червня Українська Греко-Католицька Церква вшановує новомучеників ХХ ст. отців Андрія Іщака і Миколу Конрада та дяка Володимира Прийму, які зазнали мученицької смерті від більшовицького режиму на початку Другої світової війни.
Блаженний свщмч. Андрій Іщак народився 23 вересня 1887 р. у Миколаєві на Львівщині. Богословські студії закінчував в університетах Львова та Інсбрука. У 1914 р. здобув ступінь доктора богослов’я в Інсбруцькому університеті і був рукоположений на священика. Від 1928 р. викладав у Львівській богословській академії. Свої професорські обов’язки поєднував із душпастирською працею у с. Сихові біля Львова, де його і застала смерть.
Священик загинув від рук відступаючих більшовицьких військових частин 26 червня 1941 року. Тіло священика, проколене багнетами, знайшли через кілька днів після смерті.
Священик Микола Конрад – професор, католицький богослов, філософ, суспільний ідеолог, духовний опікун молоді. Народився 16 травня 1876 р. у Струсові на Тернопільщині. Батьки багатими не були, тож не могли б забезпечити сину ані великих статків, ані кар’єри. Однак хлопець володів талантом, твердою вірою, працелюбністю, а вже з дитинства виявляв схильність до духовних практик. Тому батьки віддали дитину до школи отців Салезіан, а ті, вирізнивши здібного юнака серед інших, скерували до Рима. Звідти він повернувся доктором філософії та богослов’я. У 1899 р. отримав священиче рукопокладення.
Молодий отець-доктор присвятився духовній опіці молоді – як катехит у Теребовлі, як гімназійний учитель релігії у Тернопільській гімназії. Відчував це своїм покликанням: “Моєю мрією було завжди працювати в школі, посвятити себе цілковито морально-релігійному вихованню молоді”.
У 1930 році о. д-р М. Конрад на запрошення Митрополита Андрея Шептицького починає викладати у Львівській богословській академії соціологію, давню й новітню філософії, а з часом стає деканом філософського факультету. Його авторству належить «Нарис історії старовинної філософії». Студенти пригадували, що їх наставник заохочував їх цікавитися суспільно-політичними справами, брати участь у легальних публічних заходах. Зокрема, на початку 1933-34 академічного року заохочував їх піти на віче студентів в Академічному домі, на якому мали обговорювати голодомор у підсовєтській Україні. Він займався формуванням українського патріотичного світогляду на християнських засадах серед студентської молоді.
Найкраще цей напрямок його діяльності він реалізував як духівник Товариства українських студентів-католиків “Обновою” від початків його заснування у 1930 р. і до 1937 року. Поруч з гаслом товариства «Обновити все у Христі» він закликав молодь розвивати християнський патріотизм у дусі католицького націоналізму під гаслом «Все для України, а Україну — Богу». У цьому напрямку він публікував у різних виданнях численні статті, розкриваючи суспільно-політичні теми з точки зору християнського світогляду.
Чи не найвизначніша його серія публікацій вийшла окремою книжкою під назвою « Націоналізм і католицизм». «Націоналізм і сучасний католицизм, – читаємо у ній, – є близькі собі ідеалізмом і активізмом. Вони прямують до того, щоби збудити людські душі, родини, громадянство й цілі нації з анемічного лєтаргу й пасивности… до одушевленого чину… Дай Боже, щоб у нас ті два ідеалізми… католицьке “Вірую” і націоналістичне “хочу” гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоб розбудили наші зів’ялі серця…»
З початком Другої світової війни і більшовицької окупації Галичини було закрито Львівську богословську академію і о. Микола залишився без роботи. Відвідуючи сестру у Яворові, він довідався, що у с. Страдч, де є відомий печерний монастир ще з давньоруських часів, громада залишилася без пароха. Він перевіз сюди свою сім’ю і почав тут священнослужити. Він одразу здобув любов у своїх парафіян через свою відкритість, привітність і відданість служінню.
26 червня 1941 року, після ранкової Літургії, його попросили висповідати і причастити хвору жінку, що жила по інший бік села. Треба було минати шлях, яким масово відступали совєтські війська. Супроводжувати його зголосився дяк Володимир Прийма. На той час він мав 36 років, був батьком чотирьох дітей, найстаршому синові було 9 років, а найменшій доні – півтора рочку. Отець Микола просив його не йти, розуміючи небезпечність ситуації.
Коли вони вже поверталися від хворої, їх зупинили енкаведисти і погнали шляхом в іншу сторону від Страдча. Селяни, які працювали у полі, побачили, що сталося, та повідомили дружину дяка. Його рідний брат пішов на місце, де їх затримали більшовики, і там у траві знайшов фелон і чашу. Селяни повсюди шукали свого пароха і дяка, навіть у львівських в’язницях, де енкаведисти масово знищували людей. Знайшли ж тіла мучеників біля села у сосновому лісі.
У 2001 році Папа Іван Павло ІІ, серед інших, проголосив отців Андрія Іщака, Миколу Конрада та дяка Володимира Прийму блаженними мучениками за віру. Їх пам’ять всіх разом вшановують 27 червня, у день їх беатифікації, проте згаданих трьох осіб окремо поминають 26 червня, у день їх мученицької смерті.
Блаженний Микола Конрад проголошений духовним опікуном студентської молоді, а блаженний Володимир Прийма – мирян.