Церковний календар, 30 жовтня. Священномученик Олексій Зарицький
Народився Олексій Зарицький 17 жовтня 1912 р. у сім’ї дяка села Більче Дрогобицького повіту (тепер Стрийського району), яка виховувала п’ятьох дітей. З ранніх літ хлопець відзначався трепетним ставленням до молитви. Щоб не запізнюватись на недільну Літургію, з вечора суботи готував собі одяг і взуття та зазвичай найдовше затримувався в храмі після богослужіння.
Протягом 4 років вчився у народній школі с. Більче, потім — у Стрийській гімназії. Одним з найбільших його захоплень у ті роки була участь у “Пласті”. 1931-1935 рр. навчався у Львівській богословській академії під керівництвом отця-ректора Йосифа Сліпого. Майбутній очільник УГКЦ так відгукувався про свого вихованця: “Він відзначався великими чеснотами душі: глибокою побожністю, лагідністю і погідністю духа. Завжди веселий, бадьорий та готовий до праці. Не диво, що вже в часі своїх студій він звертав на себе увагу своїм духовним життям і належав до найкращих духовно вироблених питомців. Як священик, він мав стати духівником Малої Семінарії, одначе задля слабкого здоров`я остався в сільській парохії”.
1936 р., прийнявши священиче рукоположення в неодруженому стані, о. Олексій був призначений сотрудником у селах Стинава Нижня та Стинава Верхня. Греко-католицькі парафії цих сіл, де до того часу переважали протестантські громади, за часу служіння о. Олесія значно збільшилися, а життя в них активізувалося.
Ще активнішу діяльність священик розвинув як парох села Струтин, де він служив протягом 1937-1946 рр. Завдяки йому люди почали частіше приступати до Сповіді і Причастя. О. Олексій заснував при парафії дитячий садок (захоронку), де сприяв всесторонньому розвитку дітей. Організовував для них регулярні прощі до Гошева. Заснував дві бібліотеки — для дітей та дорослих. Аби сприяти виробленню критичного мислення та навичок вдумливого читання, священик кожного разу, коли дитина повертала до бібліотеки книжку, вів з нею бесіду про прочитане.
На той час на Галичині греко-католицькі священики були тією рушійною силою, яка сприяла не лише духовному зростанню населення, а й їхньому культурному та матеріальному добробуту. Отець Олексій в Струтині організував гурток співу (Струтинський хор), театральну трупу, гурток “Сільський Господар”, кооператив зі збору та переробки молока. Також надавав матеріальну допомогу убогим сім’ям і здібним дітям, котрі хотіли вчитися.
З другим приходом більшовиків переїхав до с. Рясна-Руська, де душпастирював до свого арешту 1947 р. Його парафіянам запам’яталися слова священика, сказані тим, котрі прийшли затримати його: “Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте тут мене, а якщо душа — то її я не віддам!” А ще короткий заповіт громаді на прощання: “Не зрадьте віри батьків!” Він звучить і в тропарі канону Утрені на честь блаженних Новомучеників УГКЦ ХХ ст.: “Їдучи в сибірські табори, заповідав своїм блаженний Олексій: “Не зрадьте віри отців наших, щоб у правді взивали ви: Боже благословен єси!”
Мученицький шлях о. Олексія Зарицького почався із Золочівського замку та львівської тюрми “на Лонцького”. 1948 р. йому висунули звинувачення через керування “Просвітою” і засудили до восьми років ув’язнення, яке пройшло в таборах Іркутської, Кемеровської, Омської областей, Мордовської АРСР та Казахстану.
Коли термін першого ув’язнення о. Олексія закінчився, була саме субота. Знаючи, якими спраглими за Літургією є люди в таборі, він залишився до понеділка, аби послужити їм. Коли 1955 р. почався термін його заслання в Караганді, о. Олексій разом з разом з римо-католицькими священиками служив також в латинському обряді ув’язненим німцям, полякам, литовцям.
1957 р. о. Олексій Зарицький повернувся до України. Мешкав у с. Рясній-Польській у батьків монахині Чину святого Василія Великого с. Констанції Сенюк. Зустрівся з підпільним єпископом УГКЦ Василієм Величковським. І восени цього року добровільно вирушив до Сибіру. У Красноярському краї ув’язнений митрополит Йосиф Сліпий призначив його адміністратором Казахстану з осідком в Караганді.
Однак місійна діяльність о. Олексія вийшла далеко за межі Казахстану. Він, не зважаючи на серйозні проблеми зі здоров’ям, долав сотні кілометрів Сибіру, Поволжя, Уралу, щоб принести Христа людям — переважно ув’язненим, засланим та тим, котрі після ув’язнення залишилися на цих землях.
Щоб знайти зачіпку для його повторного затримання, радянська влада 1960 р. позбавила о. Олексія прописки і згодом заарештувала його “за дармоїдство”. Священика відправили до табору Долінка, де він продовжував своє душпастирське служіння для в’язнів.
1963 р. загострилися хвороби о. Олексія. Він потрапив до тюремної лікарні і 30 жовтня цього року помер від запалення підшлункової залози. Поховали священномученика на в’язничному цвинтарі табору Долінка. Лише 1990 р., після виходу УГКЦ з підпілля, його тіло перевезли до с. Рясної-Руської, де він служив перед своїм ув’язненням.
Хоч служба священномученику Олексію Зарицькому, яка включала би тексти для Вечірні, Утрені, Божественної Літургії, ще не укладена, однак є паралітургійні моління на його честь — молебень і дев’ятниця. Їх, зокрема, моляться у храмах, посвячених на його честь: студентському храмі свщмч. Олексія Зарицького Львівської Політехніки та храмі св. Василія Великого і свщмч. Олексія Зарицького в Рясному (Львів). Також іменем Олексія Зарицького названо вулицю в селищі Рудно поблизу Львова. А з нагоди 100-ліття від дня народження священномученика Петро Дідула зняв документальний фільм про його життя.
