"Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп'ятий, а я - світові" (Гал. 6:14)

Здається у московській версії «християнства» увиразнилося у немислимій раніше формі те найпотворніше, що присутнє як постійна спокуса у кожній з «версій» інституційного християнства. Це спокуса бути звичайною «нормальною» релігією. Тобто ефективним сервісом з налаштування зв’язків з «потойбічним світом» для полагодження насущних потреб. Такий «магічний» світогляд, який бачить у релігії спосіб маніпуляції Богом є чимось універсальним. Він у наших реаліях починається з «похрестіть дитинку, щоб ліпше спала, освятіть машину щоб не ламалася, покропіть хрестик, щоб не врекли», а трохи на іншому рівні переходить у «поблагословіть партійний з’їзд, віллу за крадені державні кошти, а якщо кому потрібна краща ефективність зброї масового ураження, можна і освятити нові ракетні комплекси. І навіть подарувати ікону щоб швидше вмирали вороги, навіть якщо це мирні люди, які живуть на своїй землі. Але, як казав класик - «Це вже було!». Для цього не треба бути християнином, не потрібна Церква. Всі дохристиянські релігії мали це завдання і деякі навіть дуже непогано з ними справлялися. Хотів було сказати, що для цього достатньо бути якимось пересічним сибірським шаманом, але ні. Якутський шаман Александр Габишев став чи не єдиною людиною з тисяч релігійних лідерів Росії усіх можливих деномінацій, який відкрито говорив про одержимість Путіна і був найголоснішим пророчим «голосом вопіющого у пустині», який йшов до Москви щоб здійснити обряд екзорцизму над Путіним. Тепер його, у кращих традиціях КГБ, примусово лікують у психіатричній лікарні у Новосибірську.

Спокуса християнської церкви бути таким добрим релігійним сервісом є зрадою своєї природи, відмовою від її суті – Хреста Христового. Церква без Хреста, яка не усвідомлює парадоксу і скандальності Розіп’ятого Бога перетворюється на служницю імперії і поганською жрицею «антихриста». В центрі християнства – жах і абсурд – брутально вбита Людина: убитий священиками той, хто вчив любити Бога і жити Його заповідями; зраджений і виданий у руки окупантів «патріотами» той, хто безмежно любив свій край; убитий як політичний злочинець той, хто вчив любити ворогів і не тримав у руках зброю. І ця розчавлена людина виявилася Сином Божим, якого Бог підняв у славі вище Неба і проголосив істинним Царем. «Бо хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною». Важко таке прийняти, а ще важче з цього зробити "успішну" релігію… І апостол Павло як ніхто розумів це в Афінах і де б йому не доводилося розповідати про Розп’ятого Царя-Месію. Павло і його церковні спільноти жили цим парадоксом, приймали свій хрест бути антиімперією, бути «нерелігійними» (християн вважали «атеїстами»), бути відкинутими своєю нацією і релігією. Спільнота Церкви бачила як у цьому парадоксі вмирає старе людство з його манією влади, поділами, кордонами, стереотипами і народжується щось нове, нове Боже людство. Можливо, саме тому християнство було таким привабливим тоді?

Але, все ж, дивним чином людству і з цього парадоксу Розпятого Теслі-Месії таки вдалося зробити «успішну релігію». Наш легендарний цар Мідас, цей прекрасний європейський підприємець і маркетолог і тут зробив "бізнес" - торкнувся Розп’яття Ісуса і «позолотив» його… Універсальні спокуси диявола, якими він колись спокушав Ісуса, і продовжує це робити і до нині пропонуючи владу, гроші і славу, нікуди не поділися. І Церква, нажаль, не стала винятком. Мабуть тому, що багатьом так хочеться мати добру і дієву релігію, яка все знає і вміє вирішувати простими діями складні справи. А як це поєднати з постійним поглядом свого Розп’ятого Спасилеля, який кричить з хреста «Боже, Боже, чому Ти мене покинув»? Так і хочеться замінити цей жах на щось менш шокуюче, наприклад зробити з нього талісман, оберіг чи прикрасу (золоту з камінцями…). А Літургію – родинний спогад про його убивство і дивовижне Воскресіння і причастя Його смерті і життя замінити на урочистий молебень за наші успіхи з довгим переліком наших прохань.

Церква, щоб бути Христовою, має насвіжо відкритися до парадоксу Хреста, яким пронизане усе наше існування і віднайти справжню силу у безсиллі Розіп'ятого Спасителя. Для цього треба перестати так багато дбати про свої інституційні "системи захисту", які часто витягують Церкви на політичні шпагати, беруть у фінансові заручники, лякають втратою частини вірних чи підтримки когось з впливових стейкголдерів. Увесь цей страх за майбутнє, брак ризику бути Церквою для бідних, грішних і "розіп'ятих" забирає життя і Духа у Церкви.

Місія Церкви навчити як приймати Хрест – не злякатися, не втекти у якийсь вигаданий світ, а мужньо прийняти виклик жорстокого абсурду зла і разом зі спільнотою друзів, братів і сестер долати темряву часу вірою і любов’ю. А далі справа за таємничою дією Бога, який здатний засвітити новий світанок Воскресіння для кожного і усього людства.